Сузір'я лебедя

Пам'яті моїх Дорогих і Незабутніх Батьків — Миколи Петровича Косача і Ната.іії Григоріївни Косач з козацького роду Дрооишів.

Від автора

"СУЗІР'Я ЛЕБЕДЯ" — це фрагмент родинної саги одного українського козацько-шляхетського роду. Таких родів на Україні в періоді дії роману (полум'яно-зловісне літо напередодні Першої світової війни) було багато. Не слід однак уважати постаті й особи, що їх зображено в романі "СУЗІР'Я ЛЕБЕДЯ", відповідниками тих, що вже були або стали згодом загально відомими особистостями в історії нашої нації. Асоціятивно деякі персонажі роману можуть нагадувати їх, але це не вони. Автентичний лиш фон і стиль тогочасного побуту га ряд епізодичних постатей. Решта — це поетичне видіння автора; це те, що могло бути, а може й було. "Сузір'я Лебедя" — це елегійна згадка про той ідейно наснажений патріотичний прошарок українського суспільства минулої доби, який, внаслідок своїх власних протиріч, не зміг встоятись далеко могутнішим і перспективнішим силам історії.

Юрій Косач

1.

Олельків дім у саду. А сад — у цвіту — юна, дівоча з'ява, шо пахне резедою, півниками, рутою-м'ятою, гвоздикою, перестрічем, півоніями. Сад — снігово-кармазинний ураган, віхола: яблуні, черешні, груші нависли цвітінням аж ломлять старий, блідозеленим мохом підбитий, дощатий паркан. Ще поділь-ниць не було на стежках і алеях, вони й заростають пухкою, ніжною травицею, а малинник і попічник я ще далі — пасіка, все — непройденна хаща. Над ставком, де прозора, янтарна вода й купинами жовтіє латаття та хитаються хисткі лілеї, похилились клени, акації, розрісся пишно бузок, жасмин, тернина. Іскряться в сонці камінці, золотіє пісок на причалі, а поміж осокою совгнеться водяний вуж та й заскрегочуть, заспівають коники. Цієї весни спишнів цей сад, та й уся садиба, як ніколи; соки аж б'ють із землі на очах, тучні соки прадавньої землі.

Олелько, тільки що вчора приїхавши з Києва, на вакації, побачив, шо Мотря, дочка економки Ангелі-ни, встигла вигнатись як дикий дзвоник. Очі стали з темна-сині, великі і таїнні, грудь висока, а коса звилась страшна мов змиюка, взявшись багрянцем. В її голосі раз-у-раз мерехтіли хвильки, мов у лісовому струмку: раз тінна прохолодь, раз —— срібний виплеск, зазивний і лукавий. Увечері, мов ненароком, не оглядаючись, вийшла в сад, подалась стежкою аж за альтану, обступлену густим і п'янким бузком, а тоді замайоріла поміж колючим терном і пішла ген аж попід липи, зовсім па краю саду, де гніздились дрозди та всіляка пташина малеч і був перелаз на луги.

Може вона цілий день чекала Олелька й виглядала потайки у свому флігелі, де жила з матір'ю, із-за завіски, того жаданного вечера, що притьмарив би весняний, розспіваний день. І на перелазі, коли стрінулись, Олелько несміливо цілував її і це було як кармазин присмерку за далеким, синім лісом, а там вже здіймалася шура-буря. Мотрин стан був упертий мов тятива, а страшна коса, на присмерку зовсім стемніла, пахла не гвоздикою, а дикою ружею. Олелько цілував її в німі, холодні уста, в зміюччині іскрясті очі, а вона мовчала, хоч і не боронила. Це була маленька жінка, що вже знала ціну гріховності. Олелько — юний і плохий багато дечого не знав, що знала вона, напевно ж була відьмина дочка, що в сокотанні трав, у шепоті квітів, у цвіркоті птахів, у голубиному зітху світаннів, у тьмяності ночі збагнула таїну життя.

Ще торік була зовсім дівчам, а нині так виструнчі-ла. Навіть дядько Сила, що стеріг саду в курені, скручуючи цигарку, дивився їй вслід: "Ач, як вигналася дівка, вредна дівка, ой то ж дівка буде, змій не дівка..."

Мабуть було йому за сімдесять, але ходив ажніяк не зсутулившись, хоч сам казав, що був і на турецьких і на японській війнах; вицвілого солдацького картуза приламував хвацько, на бакир, сиві вуса підкручував вгору, як бравий вояка; на молодиць споглядав глузливо-зальотно, на всіх інших поблажливо. Був самотній бурлака, тільки й його, що сад та й курінь і вогнище. Шия у нього була посічена дрібними зморшками, огоріла в сонці, грудь могутня, аж гуде під розхрістаною сорочкою, а на ній теліпається мідяний хрестик на малиновій стрічці. Шалапут, пустобрех і базікало, любив приказки і чудернацькі історії, а в неділю, коли обступали люди його курінь, всоте розповідав про облогу Карса, крем'яної турецької фортеці та штурм Плевни. А іноді сидів сумирний та тихий, глядів у вогник, що догоряв біля його куреня і Олелькові думалось, що це ось так якийсь древній та старезний вік стиха минається і вже ніколи більше не повернеться.

На лугах сюрчали вертуни, нетлі летіли на відсвіт далекого вогнища, де куняв дядько Сила, гомоніли в ставку жаби, здіймався вітрець і приносив пелюстки яблуневого цвіту. Був у них сум весни, що витлівала і не встигла доспівати своєї пісні. Вона відлітала з білими пелюстками, навіть не натішившись сповна оновою, майнула як солодка, але яка ж коротка, яка не розпізнана мить! А хіба ж і Олельків негрішний, сполохано-юнацький поцілунок і Мотрині німовні, холодні уста і цей дурман тугої коси і глибінь глумливих очей не були тільки миттю, витівкою весняної вогневиці, що спалахнула і згасла, залишаючи одчай і тугу за довершеністю, за осяянням того, що як темінь, як людська жага, незбагнене?

— А пани бояться, — промовила Мотря, дивлячись повз Олелька, либонь так якби про себе, своїм думкам у відповідь, — казали сьогодні, що драгунів із Звягеля сюди присилають. На постій та на лови. Але його все одно не зловлять...

Кого, Мотре?

Сина Ґонти, он кого...

Вона сиділа на перелазі, а за ним був стривожений луг, що вже заволікався пухнатою білою імлою і з неї долітали шерехи і притишені гомони, наближалися і стихали голоси птахів, звірів та, хто-зна, яких ще нічних істот. Раз-у-раз квилив бугай, перегукувались корустілі, зовсім здалеку, мабуть на узліссі, на нічному пасовищі, іржали коні. Імла вже займала сад, повзла разом з росою і Мотрине обличчя білілось у синяві, різьбилось камінне, суворе, майже зловісне. За дня люди задивлялись на це обличчя — таких тут було мало і в кого вона вдалася? Мати її була пуцулувата, колобок, а батько, шо давно вже помер, як оповідали, був з поляків чи литвинів — непоказний, миршавий, жовчний, худий як трясця.

... Пани думають, що це може конокради або ті, що з Австрії сюди понадилися, та їх половлено, — говорила Мотря, стиха, б'ючи комарів, що злітали на руки і на шию з докучливим скигленням, — а скажи сам, Олельку, навіщо конокрадам підпалювати двори та клуні? Таких розбишак люди самі половили б та стражникам оддали б. Ні, це син Ґонти — той що за бідних людей стоїть і ні за що інше. Його ніколи не спіймають, це вже відомо...

— Який це син Ґонти? Звідки він взявся? Хто це говорив?

Олелько й справді не знав про що мова і навіть подумав, що й він якоюсь мірою повинен бути стривожений, бо й він також був начебто пан. А може це мова про якихсь інших панів?

— Тобі того не слід знати, але я скажу, — Мотря примкнула очі і мовила безпересталі, як причинна, — люди все дочиста про того Ґонтиного сина знають, але мовчать, бо за це тюрма. Він ще молодий, але виростав не тут, а на Волощині, а потім у Туреччині. Коли б пани про це знали, де він був, то ще малим його утопили б, просто в мішок та й воду беркиць. А він до свого строку жив у одного такого турецького старшішого чаклуна. Як прийшов його час, то той чаклун каже йому: годі тобі, каже, синку золотими та срібними цяцьками гратися, годі тобі на сопілці грати та отим батіжком баских коней заганяти. Прийшов, каже, тобі час повертатись у свою дідизну, на Україноньку, мовляв, там тебе, каже, народ чекає. І тоді він, той чаклунище, усе йому розказав, а саме про те, як його батечка, отого Ґонту, пани в лютому бою на аркана спіймали та як потім з нього пасами шкуру дерли і очі білим залізом вибирали. Нічого про те знав і не чув ніколи той син Ґонти, а як почув таку розповідь, то зірвався на рівні ноги і каже: я, мовляв, дякую тобі, то ти мені всю правду розповів, тож тепер шулікою, орлом, полечу, каже, а лютим панам за батька відомщу. Та й не тільки це, але, каже, раз мій батько за народ, за всіх бідних та нещасних стояв і своє життя за це поклав, то й я, каже за те саме буду битись, покіль мого життя. Ось така вся правда про нього...

Проказавши це, Мотря раптом глянула на Олель-ка і посміхнулась.

— А я б, Олельку, коли б тільки того сина Ґонти побачила, дак зразу з ним одружилася б, з ніким, тільки з ним...

Олелько засміявся.

— А якщо б того сина Ґонти спіймали та покарали, то що з тобою було б?

— То я з ним би і в тюрягу і на смерть пішла... От дівчина, — думав Олелько, — яка химерна

сув'язь безглуздя і темряви. Де вибрунчіли ці чудернацькі марення, хто нашепотів їй цих нісенітних казок, як зажевріла в цій глухомані, серед блаженної тиші садів, лугів і лісів, серед людей погідних і сумирних, ця зловісна іскра заімлених як ця тривожна, весняна ніч хвилювань, зачарованості якимсь іншим світом, що не був і ніколи не буде дійсним. Пам'ятав її ще підлітком, дівчам, що бігало за орудками між флігелем і садибою, ажніяк не звертав на неї уваги, бо ж були майже однолітки, навіть не зауважав її, а тільки рік тому, зустрівши несподівано в лісі, сам счудувався, що її зразу не пізнав.

Це було на Колодяжному урочищі, глибоко в лісовій хащі, де від кремезних дубів було аж темно і гілля схилялося над зрубом давнезного і глибезного колодязя, де било, шепотячи раз лагідно (коли у зруб закрадались промені), раз бурхливо-гнівно, підземне джерело. Води з цього колодязя не брали. Казали, що тут колись у давнину було капище, в якому люди молилися ще Симарглові, Дажбогові та Велесові і, щоб облагодіяти їх у гніві, жертвувано їм молодих дівчат та юнаків і вкидано у цей колодязь.

Дзвоники і лілеї росли в Колодяжному. А тоді Мотря з квіткою в косі, сидячи край зруба, де стиха дзюркотіло джерело, радіючи полохливим промінчиком, розповіла йому, що раз у рік, саме перед Юрієм, тутешня князівна, сходила опівночі із замкової башти і скликала вужів з усього Полісся і Погориння і сповзалися вони звідусіль і вилися перед князівною, а один вуж, з золотою короною на голові, замінявся у юнака і з ним танцювала князівна до світанку.