Не стане заліза царям і царенятам, щоб кайдани усім викувати!..
– А цього Полежаєва, що то про царя й батіг пісеньку написав, знов розжалувано й покарано шпіцрутами, – тихо сказав Штернберґ. – Тепер за захалявні вірші зразу Сибір...
Трохимовський впер свої шалені очі в Гоголя.
– А від народу тим, котрі ті вірші пишуть, – слава вічна! Тим, що їх сьогодні шпіцрутами парять та в казематах гноять, пам'ятники ще будуть! Ось дивись, усі царі, всі корони, всі чертоги полетять до стобісів...
– Я не знав, що ви такий гарячий, юначе, – промовив Гоголь; видно було, що збирається втекти, шукав похапцем капелюха.
А як не стати гарячим у країні, де людьми торгують? Тільки безсердна людина може мовчати! Все, що живе, все, що думає, повстає. І месники з полум'яним словом озиваються, залізом – словом їх – катів палити! Це не ваші казочки, Миколо Васильовичу, про коваля Вакулу, про старосвітських поміщиків та про женихів для петербурзьких купчих!..
Злюще нахмурився Гоголь на сміливого лікаря – він був рішуче неввічливий. А той не вгавав: Там Україна бурхає в бунтах, кріпацькими сльозами вмивається, а ви її ідиліями підмальовуєте!.. Кавказ потопає в крові, а ви його ката, царя білого та православного, прославляєте... Не заперечую, гімни вдасть імущим добре влаштовують земне існування гімнописця, але при чому тут письменник, та ще й великий?..
– Ну, Трохимовський, "Ревізор" пана Миколи – це далеко не гімн, – докинула Рєпніна, – та й петербурзькі повісті...
Але Трохимовський палав так, якби Гоголя тут зовсім не було.
– Як вірити йому, нашому великому? Га? Як вірити після того всього йому? Після тих од на честь царя в "Тарасі Бульбі", на честь батога й цензури, на славу всіх держиморд самодержавних? Як може людина, котра на власні очі бачить усю цю безпроглядну темінь, ганьбу рабства, недолі, знущання над гідністю людини, виписувати нам побрехеньки про майські ночі, про чортів під Різдво, про веселий український народець, що оце собі тільки пісеньки веселі співає та ще й пританцьовує в червоних чобітках? Я питаюсь вас: де сумління в цієї людини?..
– Ну, годі тобі вже, годі... – ніяково втішав його Лугановський.
– Чому годі? Якщо ми вже тут разом, то поговорімо, чорну раду радьмо, нехай не прогнівається пан Микола, але я ж бо звідти, де кипить... "Ревізор", кажете? Що ж, пан автор покинув казочки та побрехеньки й узявся до описування всякеньких таких людців, до копирсання в тому смердючому смітнику, що зветься Росією. Попризводив до життя найрізніших потвор, диваків, опудал, хапунів, свистохлистів, брехунців, так якби ми їх не бачили щодня й не знали, що на них стоїть ота трухлява імперія... А все одно, наприкінці з'являється царський жандарм і справжній ревізор, і справедливість тріюмфує... Зважте, чи не хитро придумано? Чи це не апологія найвисочайшого батога? Справедливість, та ще й у Росії!.. Тьху! Та там і повісити як слід не вміють!..
Гоголь слухав його, тривожно зігнувшись, мов постарівшись, стежив за ним бистрими, аж жовтими оченятами, чахнув, став аж залізний, такий землистий.
– То що ж, по-вашому, я захалявні віршики повинен писати?
...Свинячі, дрохв'яні, кошачі рила лізли звідусіль крізь вікна. Арлекіни тріщали тарахкалами, потворні пиці повзли під сволоком...
– Краще вже віршики, ніж те все, од чого ваші Шевирьови та Погодіни, Уралови й Плєтньови, всі ці мракобіси й ханжі, враз із ліберальствующими панками, чорт би їх забрав, враз з усіма вашими слов'янофілами, а насправді – агентами Ш отдєлєнія, вас у генерали від літератури проізвели. Недаремно вас цариця діямантами обсипає! Візьмеш у руки будь-яку вашу статтю – гидь бере, пане Миколо! Якщо людина віддається брехні, то покидає й талант! Ви питаєте, що писати вам? Твори! У цій країні насильства і тиранії, де все суспільство од віків погрузло в гною і бруді, де нема охорони ні для чести, ні для гідности, де держава – це тільки корпорація грабіжників, ви – письменник – єдиний захисник, єдиний вождь, єдиний спаситель! А що Адам Міцкевич пише? А Віктор Гюґо? А Бальзак? А Стендаль? Ви, либонь, не схотіли в Парижі з Генріхом Гайне побачитись?..
– А навіщо мені той жидовин здався?
–А цей жидовин, та ще й інші такі є, крише підлоту так, що аж пір'я летить! Його слово зриває всі ваші достойні монархії, цісарства та імперії! Кому треба, той знає, про що писати, тільки ви, сердечний, не знаєте! Он про Фредеріка Шопена чули, що то в сухотах догоряє? Цар його хотів озолотити, а він йому просто в його мерзенну августійшу пику плюнув! Це — людина! Це — мистець! Можете й ви ним бути, тільки не хочете... Могли б і ви написати таке, що весь світ здригнувся б! Загриміло б ваше ім'я по цілому світі І Всяк на вас молився б, чувши, як тріщить та проклята домовина, як із-під неї хрещений народ воскресає. Новий народ, пане Миколо! Нової доби, нового духа просвічення, гуманізму, доброти, а не вашого візантійського деспотизму!..
– Я напишу ще, – сказав повагом Гоголь, – у першій частині "Мертвих душ" усе буде показане, що підле, що гниле, буде добре місце прочищено, а тоді в другій частині покажу, як треба жити справжній людині...
– Брехня! Нічому не вірю! Не покажете ви нічого, не вийде у вас, бо батіг і нагайка, яких боготворите, серце ваше вбили! Чому ви аг хоч про пробудження вітчизни своєї не напишете? Чому ви незрячим і глухим ідете, а навколо вас земля гуде гулом? Чому ви від вітчизни, від народу свойого відреклися? Замість України собі видумали якусь Аркадію пастушу з Пацюками Пузатими, що то їм вареники та галушки в рот летять! Гарний ралець ви царям зготували! Пацюкову благословенну Малоросію! Ночі зоряні! Віддих півдня! Галушки та гопаки! Оксани чорноокі! Євнухи, півторакаліки! Ви, ви, пане Миколо! Йому, бач, і мова його смердить дьогтем, як ви самі зволили писати в "Ночі під Різдво", мовляв, "проста та мужича" вона... Вольних людей обернули в хохлів, та ще й вірнопідданих царям і царицям! Катерину, оту німецьку ледащицю, ви змалювали благодіянницею України!.. Ні душі, ні мислі свойому народові не залишили, навіть ім'я йому забрали... Історію його зневолили!..
Мовчіть!– писнув Гоголь.– Я знаю, як мене земляки шанують на Україні...
– Миршаве панство оте шанує, правда ваша! Тарновські та Родзинки,
Скоропадські та Ханенки, оті, що старовинні шабельки збирають та привілеями шляхетськими ще Речі Посполитої хизуються! Ви їм прийшлися, еге ж! Тим ось – у ґотичеських будинках, що винокурнями та рудами володіють! Бо їхня совість, як і ваша, приспана! Вони вже з пращурами своїми Росії продалися, бач, записалися в дворянство! Царські підніжки ясновельможні! їхня ота ваша Пацюкова вітчизна, тиха та блаженна Малоросія! Їм не треба знати, ким і за що закута!.. Вони разом із царями, мов опирі, кров п'ють із народу!
Кари їм не було, Ґонт не стало для них – отого панства малоросійсько-діямантового! Розумовські, Безбородьки, Кочубеї, Трощинські! Це вони стежку вам показали в Петербург, пане Миколо! Це вони вам своєї жадоби позичили: тільки їм титулів та кріпацьких душ хотілось, а вам всеросійської, бач, слави!..
– Та ж не всі такі були, Трохимовський, – сказала княжна, – згадайте хоч про новгород-сіверських патріотів, а Капністи, а Полетики?..
– Тільки не імениті, тільки не ясновельможні, княжно! Не ті, котрі пишаються славними прадідами! Нікому не відомі, убогі люди – ті тільки не відрікалися народу! Ось сусіда мій із Лютенок – Яків Драгоманов, ось Гармашевський, Андреєвич, Борисів, Бещасний – всі з грудневого діла 825-го, всі або в Сибірі, або на Кавказі караються! Іван Сухина, розжалуваний у солдати, на моїх руках порубаний на Чечні вмер! Вони, брате мій, не за конституцію, а за народ повставали! В них дух Полуботка палав! Вони від якобінів училися, як із тиранами чинити, – благовісники свободи, святі мученики! А ви їх, пане Миколо, "пустунами, замішаними в нерозумну справу", називали! Я всі ваші статейки уважно читав, не бійтесь...
Гоголь, котрий безгучно ворушив жовтими щелепами, слухаючи все це, зморщився:
– Казна-що ви верзете, земляче! Ви про політику, а моє діло – сторона...
Це не політика, а сумління, пане Миколо! – стукнув кулаком об стіл Трохимовський. – Народ знає, в кого сумління чисте, й того любить... Але горе письменнику, якщо він почне крутити та підбріхувати тиранам! Над прірвою стоїте, майстре! В пророки й оборонці катюгам і самодержцям пошиваєтесь! Блюзнірите – Христовим ім'ям налигач і кайдани виправдовуєте! Торгівлю рабами вихваляєте! Шпіцрути й шибениці! Шпиків і жандармів! Височайшого ката! Схаменіться, брате-земляче...
Цей юнак дивився на Гоголя аж збілілими очима; його шматував ізсерединний пломінь, скуйовджена, чорна грань чуприни пасмами падала на вперте чоло; люди в господі вже давно звернули на нього увагу, дарма що перебаранчало шаління карнавалу. Й знов, як колись, тремт скорючив і так знівечену постать Гоголя. Йому здалося (ще коли Трохимовський говорив і його слова долітали до нього п 'яте-через-десяте з-поза якоїсь густої імли), що він зависає між лаштунками вертепу, в синьо-морозній порожнечі, що вертеп цей верхом іде в безконечність, у хмуре підхмар'я, а низом сперся в передсінок пекла; що бурсацькі хори могутнім ф о р т е, як у кантаті Бортнянського, яку чув колись в Ісакієвому соборі, закінчують дійство про збурення пекла, оте, що його бачив ще хлопчиком, біля Лаври. Віяли, знявшись на червоному небосхилі, вітри. Розколювався старий дуб, давно вже поранений блискавкою. Дейнеки, залізовиді Вії, характерники-козаки, корінясті пекельні гайдуки обступали колом...
Гоголь здригнувся й розплющив очі.
– Що ж, – ясно посміхнувся він, – може, й діждемо колись: прийде Христос у пекло, щоб залізними канчуками розганяти чортів. Ревізора мойого ніхто не зрозумів: Ревізор – це сумління, місто, в яке він приїздить, це – пекло нашої душі... Оце щодня ходжу в Сикстинську каплицю й дивлюсь на мальовило
Страшного Суду. Там людину підтягають раз угору – до янголів, раз униз – до чортів. І так кожен із нас по сто разів на день: раз — янгол, раз – підляк. Ви про мене багато говорили, розсердились дуже... А я слухав безчувственно, повірте. Що мені вам сказати? Бог зна, може, й правду ви говорили...