Остання атака

Косач Юрій

ОСТАННЯ АТАКА

І

Ішли похиливши голови. Вперті, грізні, мовчазні. їх каски були тяжкі і тверді, їх крок, відбиваний цвяхованими чобітьми, — гострий і рівний. Це була піхота, що йшла в атаку.

Молоді поручники Отто фон Гаґенав і ФранцОстероде вертались з дозору і чекали, поки не перейде залізна фалянґа.

— Багато з тих людей у касках не побачать своєї батьківщини, — промовив Гаґенав, клепаючи коня по пружкім карку.

— Чорт побери! — вигукнув Остероде. — Гра варта свічки. Ці люди пишуть своїми багнетами історію. Вони — співтворці великої епопеї...

Гаґенав сумно посміхнувся. Цей бліденький хлопчина ставав усе більше мелянхолійний.

— Ні, Франце, — сказав він, — це завелика гра! Це гра зі смертю. Тисячі людей ідуть на вірну загибіль.

Остероде перервав його.

— Отто! Я не пізнаю тебе. Невже ж ти не розумієш, що саме в тому краса — дати забити себе для справи, до якої не прив'язуєш жодної особистої ваги. Для мене ясно — теперішнім треба жертвувати для майбутнього.

Останні кольони пройшли і зникли в мороці. Там рвалися шрапнелі і звідти глухими перекатами доходила канонада. Там ішов бій.

Вершники рушили вільною дорогою, простуючи до села, де стояв їх відділ.

— Яке це все звіряче та нелюдське. За цей час я забув, що був колись в університеті і читав Канта.

Остероде коротко засміявся.

— Що нам Кант! — скрикнув він. — Що нам усі поштиві дідугани, які базікали про права людини та про інші нісенітниці, коли нашим єдиним правом — сила, коли ми — воля нації, яка живе і творить! Пам'ятаєш старого Ніцше: "Жага могутности — це жага життя"!

Знову замовчали і знову Гаґенав почав перший:

— Франце! Те, що ти говориш, — це все кондотієрство, а сьогодні ж двадцятий вік... А зрештою, — Гагенав зітхнув, — може... може і так треба... Я такий утомлений, Франце...

їхали мовчки. Остероде закурив цигарку.

І справді, Гаґенав був утомлений. Колись війна здавалася йому музикою, вічним святом, де при реві гармат і зові сурм так легко й непомітно вмиралося. Зрештою, тоді він про смерть не думав зовсім — це було так ясно й певно: вернутись додому героєм або в'їхати переможцем у чужу столицю, де ворожі прапори і жінки хилились би перед ним. Але це були мрії молодого корпорантського фухса1 з тих, що навіть ще не билися на рапірах і тільки послуговували за столом на штіфтунґсфестах*. Це були дитячі фантазії, юнацька буйність. Тому, коли його покликано до армії, він, незважаючи на прохання батьків, перевівся з запілля в бойові частини. І не минули три місяці служби, як він був уже в найкращому відділі, авангарді армії: Гусарах Смерти.

Озвалися в аристократичній крові століття. Молодим корпорантом заволодів дух предків, що йшли з Фридрихом Барбаросою на Єрусалим. Спалахнула стара, палка кров хрестоносців.

Але це було колись...

* Корпорантський фукс (нім.) — студент першого курсу, що ж членом студентської корпорації.

* Штіфтунґсфест (нім.) — університетське свято.

* Цвібак (нім.) — сухар

II

Поручники під'їхали до кватири. Остероде пішов здавати рапорт. Вояки гомоніли при кухні, пили каву і заїдалися цвібаками* їх не переймав зовсім ані гук гармат, ані близький фронт. Вони жартували, немов у себе вдома при пиві. Тепер їх головна увага була звернена на Івгу — молоду тутешню дівчину, єдину жінку, що була в порожньому волинському селі, де невпинні бої залишили тільки три хати. Вона приходила щодня за зупою, яку вояки залюбки їй давали. Але ніхто не важився сказати їй щось поганого. Мала вона якийсь дивний, такий неподібний до прифронтових дівчат вигляд, і хоч очі її були живі, бедра стрункі, а кров кипуча, нікому не приходило на думку її зачіпити. О, хай би спробував хтось це зробити! За нею вступилися б усі, бо всі любили Івгу, якої ім'я так легко вимовлялося та було, як вона, — легке, запашне й молоде: "Івга"!

— Івго, ми вже йдемо геть! — говорив молоденький гусар, смішно якось перекладаючи це на миги. Але вона зрозуміла його. Заслонила рукою очі, мовби з жалю, і похитала головою.

Потім показала на горщик. "Хто їй даватиме обід"?

Вояк з ряботинням на обличі, білявий берлінець, прискочив до неї:

— Івго, кого більше любиш, мене чи зупу? — Івга показала на зупу. Всі зареготалися. Білявий, ніби зі злістю, вилаявся.

Дівчина довго щось думала, а потім враз почала говорити. Показувала на схід, де йшли бої, з жахом хитала головою.

— Вона хоче сказати, щоб ми кинули зброю і йшли додому! — засміявся один вояк. І крикнув, звертаючися до Івги:

— Не можна, Івго! Ми мусимо перше добре накласти русам. Це чув Гагенав, що саме виходив з кватири команданта.

— Прокляті раби, — подумав він. — Нащадки прусацьких кріпаків. Гагенав повернувся і пішов геть. Він був дивно схвильований. Ко-

мандант відмовив йому відпустки. Гагенав ішов і думав:

"Ординарний різник, — говорив він до себе (до війни командант дійсно був власником різні в Ганновері). — Йому, розуміється, вистачають рапорти та нічні тривоги. Йому більше нічого не треба. Це його фельдфебельська стихія. Але мені вже обридло все це, мені треба відпочити. Відпочити від гуку, свисту куль, цілої сірої, вошивої буденщини. Почути, хоч раз, легку музку, поговорити в цукорні з якою-небудь миленькою бльондиною, побувати хоч на одній пре-мієрі в театрі, себто стати людиною, людиною, а не машиною та гарматним м'ясом".

Гагенав сів на бруствері старого окопу. Тут ще позавчора був фронт. Стояв і думав далі:

—Хіба я не зложив себе цілого в жертву батьківщині? Хіба ухилився від військової служби? Хіба не дістав залізного хреста за перехід Бзури? А тисячі випадків, де наражав своє життя!.. Для кого це все? Адже ж не для своєї примхи, а для цієї ж батьківщини, для війни..."

Гагенав криво посміхнувся.

"Війна! Це безцільна, брутальна різня людей з волі кайзера і союзних держав. Кому це потрібне? Та хіба сам кайзер і союзники знають, навіщо ця війна? Пригадав собі анекдоту з офіцирської канти-ни1: Старого Франца Иосифа повідомили, що Австрія розпочала війну.

— Schlägt ihn doch fest diesen verfluchten Preussen!2 — відповів він, живучи ще спогадами про 1866 рік..."

Гаґенав знову посміхнувся:

"1 через таких от йолопів він має страждати? Стояти по роз'їздах під дощем, по три дні не сходити з коня, в кращому випадку ночувати по брудних норах з проститутками і тягнути ром з Остероде?.. Безглуздя! Той пуцулуватий Остероде, який не міг в університеті зліпити двох слів про літературу, не прочитав за своє життя ніодної порядної книги — торочить йому про Ваґнера й цитує Ніцше... Дурень! — наголос вирвалося поручникові. — Він не розуміє Ніцше. Він викривлює його цілу науку про людську мораль. Власне, надлюдина й повинна бути вища своєю мораллю понад усе. Що для надлюдини ці всі бомби, етичні розмови про обов'язок, кайзера й батьківщину! Найвища мораль — це я. Жага могутности — це, власне, запанувати над усіма умовностями життя. Не прийняти оточення, не датися нікому зігнути, перемогти кожного, хто стає на дорозі, — це й є могутність, героїзм!

— Так! — вигукнув поручник Гаґенав і підвівся, осліплений та зворушений величчю свого духа.

І враз він кинув геть шаблю, зірвав з грудей хреста, жбурнув свою пікельгавбу3 й засміявся.

*Кантина (нім.) — їдальня, буфет.

*А щоб його гарно довбануло цього проклятого прусака! (нім.) *Пікельгавба (нім.) — каска піхотинців німецької армії.

Вечірнє сонце грало на його обличчі, вітер розірвав його мягке золотаве волосся, ціла його струнка постать витягнулася з почуттям своєї сили. Це була апотеоза його великого егоїзму, раптовне зрозуміння своєї сили та здатності йти проти всіх, утверджуючи свою волю до влади. Він уперше, за цілий час свого побуту на війні, почувся вільний, знов починав бути самим собою, жити тільки для себе. І тоді щось дивне зродилося в його душі, наперло нестримним валом. Він упав на землю, довго лежав непорушно і почуття невимовного щастя охопило його враз з несподіваною силою...

...А десь в болотах ішли атаки за атаками. Батерії починали лиховісно перегукувати і в селі тривожно сурмили на алярм.

Раптом хтось лагідно діткнувся до його голови. Поручник зірвався. Передним стояла... Івга. Вона була, як завжди, з горщиком в руках і, як завжди, посміхалася.

— Твої пішли геть! — показала вона на дорогу. Поручник хитнув головою.

— Ти не йдеш?

Поручник мовчав. Він не міг збагнути її дивної мови. Врешті він зрозумів її запит.

Тоді він знову хитнув головою:

— Ні!

Івга спаленіла. З її уст злетіло щось чарівне й таємне. Вона щось говорила поручникові. Щось, чого поручник ніяк не міг второпати. Але йому було невимовно любо слухати її тихого, лагідного голосу. Нараз він притягнув її до себе і поцілував просто в молоді уста. Вона не противилася. Але це не був поцілунок пристрасти. Це була тиха подяка і привіт зеленій землі, привіт новому життю, що відкривалося перед ним.

Так стояли вони довго. Врешті Івга піднесла горщик і потягнула поручника за собою. Вони пішли полем, що стояло облогом, пооране гранатами.

Пішли тихі й щасливі...

...А в селі сурмила сурма на похід і рівними рядами тягнулися по битій дорозі Гусари Смерти. Армія йшла вперед.

III

Це була маленька ліп'янка з очерету в тихім ліснім закутку. Там цілий день щебетали таволги і бреніли хорустелі, зникаючи в молош-них чанах, що йшли з ріки. А ріка була близько, зараз за ліп'янкою, там, де починалися трясовиння й глухі багнища. Завертала вона лінивим рукавом, порослим очеретом, і гинула десь у хащах, виблискуючи тільки сріблом плеса між купіями.

Тут жила Івга і дід Арсень, глухий на ліве вухо. Жили тихо і мовчазно, разом з коровою, що дзвонила клокічкою1 понад рікою. Корови не забрав їм ніхто. Війна обійшла їх боком. Дід Арсень навіть не знав, що є війна. Коли гупали гармати, він хрестився, думаючи, що це гримить. Плів кловінь2 і бубонів якусь довжезну пісню, таку затяжну і нескладну, як усе його оточення. Коли Івга прийшла з От-том, він глянув скоса.

— Парубка привела?

— Авжеж! — засміялася Івга й подивилася на Отта. Очі її жмурилися й дивно блищали з-під довгих вій, що тінню лягали на обличчя.

Раптом вона звернулася до Отта:

— Як тебе звати?

Поручник не зразу зрозумів. Тоді вона ткнула його пальцем.

— Отто... — відповів поручник.

— Отто... Отто... — повторила Івга і враз засміялася й вибігла геть.

Гагенав ліг у холодок, дивився крізь рої комашні на захід, що горів криваво над лісом.

1 Клокічка — дерев'яний дзвоник на шиї у худоби.

2 Кловінь (діал.) — малий ятір.

Був вечір.

1 2 3 4