Янкель притих, його осяйнула думка.
— Не на чорті, а на кобилі, і не в бочці, а в цеглі. Там тепер наїхали з Німеччини інженери будувати проти пана кріпості...
— Роби, як знаєш, тільки вези.
З Умані в степ виїхав віз із цеглою. Віз був запряжений двома шкапами. На одній з них сидів довгий, як Дон-Кіхот, Янкель. Вечоріло. Янкель вимальовувався на небі символічним силуетом, ім'я якому — страждання. Янкель співав.
Коло воза біля повітки зупиняється Янкель. Нагнувшись до цегли, Янкель промовив тихо:
— Пане полковнику, ми вже у Варшаві. Пан Остап сидить— у міській в'язниці. То хай пан Тарас не турбується. Все буде зроблено.
Тарас сидів у єврейській тісній, низенькій, брудній, напівтемній кімнатці. Пом'ятий, змучений, весь покритий червоним цегляним пилом, у червоному жупані, з тремтячими червоними руками, він був, здавалося, у відчаї. Та надія не вгасала в ньому. Перед ним стояло кілька євреїв.
— Слухайте, жиди! — сказав він, і в словах його відчувалося хвилювання.— Ви все на світі можете зробити, викопаєте хоч з дна морського. Визволіть мені мого Остапа! Дайте йому змогу втекти від панських рук. От я цьому чоловікові,— Бульба показав на Янкеля,— обіцяв дванадцять тисяч червінців. Я дам ще дванадцять. Я продам хату і останню одежину, чуєте!
— Ой, не можна, ласкавий пане, не можна,— сказав, зітхнувши, Янкель.
— Ні, не можна, пане! — сказав другий єврей.
— Не можна,— повторив Бульба і гірко посміхнувся. Він не був непохитний, міцний, як той дуб. Душа
його була мов у пропасниці. Він був кволий.
— Зараз не можна, пане,— промовив Мордохай.
— Коли страта?
— Завтра вранці.
— Якщо пан хоче побачитись, — сказав Мордохай, який весь час шушукався в кутку з двома євреями, зрідка поглядаючи назад на Тараса,— то завтра раненько, ще до схід сонця. Вартові дають згоду. Ух, пане, що це за народ! Не дай бог йому щастя...
— Добре, веди!..— пожвавішав Тарас, і вся твердість вернулася до нього.
— Янкелю,— промовив Мордохай, звернувшись до Янкеля,— пан полковник буде чужоземний граф. Пан хоче бути графом? — звернувся Мордохай до Бульби.
— Хоч чортом,— відповів Тарас.
Біля гостроверхих дверей підземелля стояв вусатий гайдук. Вуса в нього були триярусні, що робило його схожим на кота. Янкель і Тарас підійшли до дверей. Янкель скорчився в три погибелі і майже боком підкотився до гайдука.
— Ваша ясновельможносте! Ясновельможний пане!
— Ти це до мене говориш, жиде?
— До вас, ясновельможний пане.
— Хм... я... я просто гайдук.
— А я, далібуг, думав, що це сам воєвода. Ай-ай-ай! Ц-ц-ц! Ай, який поважний вигляд. Далібуг, полковник, зовсім полковник! От ще б на палець прибавити — і полковник.
Гайдук зрадів.
— Що то за народ військовий! — мовив далі Янкель. — Ой, вей мир, що за народ! Шнурочки, бляшеч-ки! І так від них блищить, так блищить, як від сонця!
Гайдук заіржав від задоволення.
— Прошу пана зробити послугу,— сказав Янкель.— Ось князь приїхав з чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він зроду не бачив, що за люди ці козаки.
— Люди! Собаки це, а не люди, ваша ясновельможносте,— промовив гайдук, звертаючись до Тараса.
— Брешеш, чортів сину! Сам ти собака, пся крев! — мовив "граф" Бульба.
— Еге-ге, — сказав гайдук, — ось ти хто? Постривай же.
І гайдук приклав до рота ріг, щоб дати сигнал.
— Ваша величносте! — Янкель кинувся до гайдука, вчепився в нього обома руками й одночасно відштовхував Бульбу ногою.— Ваша королівська .величносте! Як бога кохам! Мовчіть! Мовчіть, ради бога. Ваша величносте! Ми вам дамо таке, що світ не бачив,— два червінці.
— Два червінці? Сто червінців!!! — зміркував гайдук і приклав до рота ріг.
— Уй, даю! — і Янкель, зблідлий і тремтячий, розв'язав свій шкіряний гаман і висипав золото в руки гайдукові.
— Ходімо, ходімо, пане графе. Далібуг, ходімо! — і Янкель повів Тараса.
Загомоніла величезна юрба на варшавському майдані і вся подалася вбік.
— Ведуть! Ведуть! Козаки!
На балконах під балдахінами сиділо вельможне панство.
На балконі сиділа, забувши вже Андрія, панночка з пихатими панами.
Юрба гула. Далеко над юрбою височів ешафот.
— Ведуть! Ведуть! Запорожці!
Вони йшли з непокритими головами, з довгими чубами. Бороди їм теж повідростали.
Вони йшли не боязко, не похмуро, а з якоюсь тихою гордістю. їх одежа з дорогого сукна звисала на них старим руб'ям.
Вони не оглядалися і не вклонялися народові. Крики ненависті, злоби, цікавості і жорстокості супроводжували їх, то зростаючи, то вгасаючи. Часом вони йшли серед мертвої тиші.
— Тихо, тихо! Запорожці!.. Попереду всіх ішов Остап. І кати.
Підійшли запорожці. Зупинилися. Віддзвонив годинник на вежі.
Кат помацав сокиру.
Що відчув старий Бульба, дивлячись на Остапа з юрби?
Остапові першому довелося випити гірку чашу. Він ' глянув на своїх, підняв заковану руку вгору і промовив голосно:
— Дай же, боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! Пошли нам силу, щоб ніхто з нас не промовив ні слова.
— Добре, синку, добре...— тихо прошепотів Бульба, понуривши в землю свою сиву голову.
Остап пішов на ешафот.
Остап на ешафоті. Кати зірвали з нього старе руб'я.
Багато побожних бабусь, молодих жінок і дівчат найполохливіших пронизливо скрикували з істеричною гарячкою, заплющуючи очі, і відвертаючись, і щипаючи одна одну.
Гладкий різник, спостерігаючи весь процес страшної кари, з виглядом знавця розповідав присутнім про все, що відбувалося на ешафоті.
Тарас стояв у юрбі і дивився на страшні муки сина.
Коли панянки відвернули очі і по-собачому завищали, почувся хряск Остапових кісток...
Тарас стояв у юрбі, гордий і осяйний, і шепотів:
— Добре, синку, добре...
Підняли, піднесли Остапа на останні муки. Не витримав Остап і скрикнув з душевної немочі:
— Батьку! Де ти? Чуєш, тату?
— Чую! — розляглося серед загальної тиші.
І весь мільйон народу рівночасно здригнувся.
ВІДШУКАВСЯ ТАРАСІВ СЛІД. СТО ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА З'ЯВИЛОСЯ НА КОРДОНАХ УКРАЇНИ.
Молодий гетьман Остряниця і старезний Гуня, а за ними полковники, осавули і генеральний бунчужний ішли на чолі силенного війська.
Бунчукові товариші несли бунчуки. Майоріло багато корогов і знамен.
З УСІХ УСЮД ПІДНЯЛИСЯ КОЗАКИ: ВІД ЧИГИРИНА, ВІД ПЕРЕЯСЛАВА, ВІД БАТУРИНА, ВІД ДНІПРОВСЬКОГО НИЗУ...
Мчать козаки степами і лісовими дорогами, через річки, день і ніч.
ПІДНЯЛАСЯ ВСЯ НАЦІЯ, БО УРВАВСЯ ТЕРПЕЦЬ НАРОДУ, ПІДНЯЛАСЯ ВІДПЛАТИТИ ЗА ЗНЕВАГУ ПРАВ СВОЇХ, ЗА ПОРУГУ ЗВИЧАЇВ, ЗА БЕЗЧИНСТВА ЧУЖОЗЕМНИХ ПАНІВ, ЗА ПРИГНОБЛЕННЯ, ЗА ВСЕ, ЩО ЖИВИЛО З ДАВНІХ-ДАВЕН СУВОРУ НЕНАВИСТЬ КОЗАКІВ.
Мчать козаки серед пожарів.
НАВІТЬ САМИМ КОЗАКАМ ЗДАВАЛАСЯ НАДМІРНОЮ НЕЩАДНА ЖОРСТОКІСТЬ ТАРАСА. ТІЛЬКИ ВОГОНЬ ТА ШИБЕНИЦЮ ВИЗНАВАЛА СИВА ГОЛОВА ЙОГО.
На чолі полку мчить Тарас, його вигляд страшний. Бурхає полум'я.
НА СТОРІНКАХ ЛІТОПИСУ ЗМАЛЬОВАНО ДОКЛАДНО, ЯК ТІКАВ ОД КОЗАКІВ РОЗБИТИЙ ПОЛЬСЬКИЙ КОРОННИЙ ГЕТЬМАН ПОТОЦЬКИЙ І ЯК ОБЛЯГЛИ ЙОГО В МІСТЕЧКУ ПОЛОННОМУ
ГРІЗНІ КОЗАЦЬКІ полки.
Коронний гетьман Микола Потоцький стояв перед гетьманом Остряницею і Гунею в оточенні козацької старшини і, присягаючи, обіцяв від імені короля повернути Україні потоптані права.
Остряниця і Гуня не вірили Потоцькому.
— Ці присяги ми чули і знаємо ціну панським присягам!
Гомоніла старшина і козаки. Остряниця. Присягнися... Потоцький. Присягаю. Остряниця. Іменем господа бога. Потоцький. Іменем бога.
Остряниця. Присягай іменем короля... забути ворожнечу і повернути права народові. Потоцький повторює. Гуня. А тепер дай слово честі. Потоцький зніяковів і потупив очі.
— Бреше! — почувся голос з юрби.
Слідом за цим криком загримів хор і загули дзвони.
У ясних золотих ризах, несучи ікони й хрести, йшли попи з православним архієреєм на чолі. Усі козаки і старшини скинули шапки й стали навколішки.
— Слава в вишніх богу і на землі мир, в человецєх благоволеніє! — почав свою казань архієрей, ставши перед гетьманом, явно бажаючи добитися миру.
— Ей, гетьмане і полковники! Не зробіть такого бабського діла! — почувся з юрби голос Тараса.— Не вірте ляхам, продадуть, псяюхи! — остерігав Тарас гетьмана і полковників.
— Полковник Бульба...— докірливо промовив Остряниця, поглянувши в бік Тараса. В цей час військовий писар подав йому умови миру, і гетьман Остряниця, взявши гусяче перо, підніс його до пергаменту і на мить задумався.
Тарас рвонувся до гетьмана. Тараса зупинили інші полковники.
Остряниця підписав документ.
— Мир...— пронісся шепіт по війську, і враз стало тихо.
Бульба підійшов до Остряниці серед мертвої тиші і зламав шаблю.
— Прощайте! Як двом кінцям цієї шаблі не з'єднатися в одно, так і нам, товариші, більше не бачитись на цьому світі!
І кинув Бульба уламки шаблі на землю.
— Пом'яніть ще прощальне моє слово. Перед смертною годиною ви згадаєте мене. Думаєте, купили спокій і мир? Думаєте, панувати станете? Будете панувати іншим пануванням. Здеруть з голови твоєї, гетьмане, шкіру, наб'ють половою і повезуть її по ярмарках напоказ. Не вдержите й ви, панове, голів своїх! Пропадете замуровані в кам'яних льохах. А ви, хлопці...
І Тарас повернувся до своїх, що стояли позаду:
— Хто з вас хоче вмирати не по запічках та бабських лежанках, не п'яними попідтинню коло шинку, а чесною козацькою смертю?.. Хто?
— За тобою! Пане полковнику! З тобою! — крикнув полк.
— А коли зі мною, то за мною!..
І, насунувши шапку, грізно глянув на всіх.
— Не попрікне ж вас ніхто прикрим словом! Гайда! Тарас ударив по коневі і в гніві помчав геть, а за
ним увесь полк.
Сумні стояли гетьман і полковники: задумалися і мовчали довго, пригнічені якимсь важким передчуттям. Стирчать на кіллі черепи гетьмана і полковників.
ДОВГО ГУЛЯВ ТАРАС ПО ВСІЙ ПОЛЬЩІ, ДОВГО РОЗЛИВАЛИ КОЗАКИ ЧЕРВОНЕ ВИНО, І НЕ ОДНІ БІЛОСНІЖНІ РУКИ ПІДІЙМАЛИСЯ З ДИМУ І ПОЛУМ'Я ДО НЕБЕС З КРИКАМИ, ВІД ЯКИХ ЗДРИГАЛАСЯ СИРА ЗЕМЛЯ.
Палає костьол. Тікають ксьондзи, ченці, жінки. Вдираються козаки. Шибениці, і полум'я, і кари.
— Нічого не жалійте! Нічого! — гукав Тарас козакам.
— Це вам, вражі пани, поминки по Остапові! Гетьман Потоцький на чолі війська переслідує Тараса.
Шість днів одступали козаки від Потоцького. Степами, ярами, болотами та байраками.
Над самою кручею дністровою кинулися козаки на поляків і прорвалися крізь їх оточення.
— Стій! Випала люлька з тютюном! Не хочу, щоб і люлька дісталася вражим панам!
І почав Бульба, зіскочивши з коня, шукати люльку.