Тарас Бульба

Довженко Олександр

ТАРАС БУЛЬБА

За повістю М. В. Гоголя

ДВІР БУЛЬБИ

— А повернись-но, сину! Який-бо ти смішний,— каже Бульба до синів, намагаючись повернути Остапа, щоб оглянути його з усіх боків. Остап, однак, не повернувся.

Тарас Бульба з синами стояв посеред великого двору. Двір поріс споришем. Спереду невеликий старосвітський полковницький будинок, соломою вкритий. На стрісі мох і навіть кущик жита. Праворуч комора дерев'яна, рублена. Між коморою та будиночком ворота й хвіртка. Біля воріт дві тополі. Ворота відчинені. Видно, що сини тільки що заїхали в двір. Тут стояли їх коні й слуги. За ворітьми — кілька вершників. У хвіртку входили сусіди й сусідки. З комори до будинку пробігла моторна дівчина.

— І отак у вас усі ходять в академії?

Остап і Андрій хотіли були рушити в напрямку до будиночка:

— Ого, які на вас довгі свитки! Ні, та й свиткиї А побіжи-но котрий з вас. Подивлюся, чи не шелепнеться він об землю, заплутавшись у поли.

І вже Бульба хотів був примусити побігти Андрія.

— Ну, годі. Не смійтеся, батьку,— промовив нарешті старший з них, Остап.— Чого сміятися?

— Диви, який пишний. А чом би й не сміятися?

— А так. Хоч ви мені й батько, а як будете сміятися, то, їй-богу...

Бульба не дав Остапові вимовити останнє слово.

— І... Ах ти ж, вражий синуї Як? Батька? — і здивований Бульба відступив на кілька кроків.

— Так хоч би й батька. За образу не подивлюся й не уважу нікому,— промовив Остап.

Тарас дивиться на Остапа такий здивований, начебто це був і не Остап зовсім, а не знать що.

— То як же ти хочеш зі мною битися? Хіба навкулачки?

— Та вже як прийдеться.

— Ну, давай навкулачки,— сказав Тарас, засукавши рукави.— Подивлюся я, що за митець у кулаці.

І от батько з сином замість привіту після довгої розлуки почали молотити один одного. На ґанок вибігла мати:

— Тарасе... Боже мій!.. Дивіться, люди добрі: здурів старий. Діти приїхали додому, більше як рік їх не бачили, а він вигадав казна-що, навкулачки битися. Тарасе!

— А він здорово б'ється! — сказав Бульба, напів-обертаючись до жінки й оправляючись після ударів.— їй-бо, добре. Славний буде козак...

— Ну, здоров, синку. Почоломкаємось. — І стали батько з сином цілуватися.

— Добре, синку. Отак лупцюй кожного, як мене колотив. Нікому не попускай.

— А ти, байбасе, чого стоїш, руки звісив,— звернувся Бульба до Андрія.— Чого ж ти, собачий сину, не відлупцюєш батька?

— От іще що вигадав, — сказала мати, обіймаючи Андрія.— І влізе ж таке в голову, щоб рідне дитятко та батька било. Дитятко молоде, таку дорогу проїхало, йому б тепер відпочити та попоїсти чого-небудь...

— Е, та ти мазунчик, я бачу, — зауважив Бульба.— Не слухай, синку, матері: вона баба, що вона знає?

І рухом руки Бульба підкликав до себе Андрія.

— Бачите шаблю? Оце ваша мати. А академія і всі ті книжки, букварі й філозофія — все це казна-що, і чхав я на все це...

— Тарасе...

— Помовч... А от краще я вас на тому тижні виряджу на Запорожжя. От де наука! От де школа! Отам тільки й наберетеся розуму.

— І... один тиждень дома... Боже ж мій...— почувся плач матері,— і погуляти їм, бідним, не доведеться...

Плакала, тужила мати.

— Ну, годі скиглити, стара,— сказав Бульба.— Козак не на те, щоб возитися з бабами. Ти б сховала їх собі під спідницю та й сиділа на них, як квочка на яйцях!

Мати подивилась з докором на Бульбу й пішла.

— Іди, іди та постав нам мерщій на стіл усе, що є! — гукав Бульба услід жінці.— Нам не треба пампушок, медяників... маковників та всяких там пундиків! Тягни нам цілого барана. Та горілки, та не з озюмом та всякими там витребеньками, а чистої, щоб грала, як скажена.

Бульба засміявся, як гроза, і рушив з синами до світлиці.

СВІТЛИЦЯ БУЛЬБИ

Бульба з нагоди приїзду синів запросив усіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці. Гості сиділи за столом у світлиці, прибраній на смак того часу. Був вечір.

— Ну, боже ж благослови. Здорові будьте, синки! І ти, Остапе, і ти, Андрію. Дай же, боже, щоб на війні нам завжди щастило.

— Дай, боже,— промовив тихенько осавул Дмитро Товкач.

— Щоб бусурманів били, і турків били, і татарву били, а коли й ляхи почнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів щоб били.

— Та дай же, боже,— згодився Товкач. Бульба до Андрія:

— А як по-латині горілка? Не знаєш? От дурні, синку, були латинці: вони й не знали, що існує на світі горілка... Як пак той прозивався, що латинські вірші писав? Я на грамоті розуміюся не дуже, отож і не знаю, Горацій, чи як?

Останні слова Бульба промовив, звертаючись до Товкача.

Остап і Андрій:

— Бач, який батько? — пошепки сказав Остап Андрієві.

— Все старий сич знає, а прикидається.

— Ось гляньте, які молодці! На Січ їх скоро пошлю! — радів підпилий Бульба, показуючи Товкачеві та іншій старшині Остапа й Андрія.

Товкач:

— Святе діло.

— Я думаю, архімандрит не давав вам і понюхати горілки. Признавайтеся, синки, добре вас шмагали березовими віниками? — казав далі Тарас, звертаючись до синів.

— Нічого, батьку, згадувати. Що було, те пройшло,— відповів стримано Остап.

— Хай тепер спробує,— сказав Андрій,— хай тепер хто зачепить! От хай тільки навернеться тепер яка-не-будь татарва! Буде вона знати козацьку шаблю!

— Добре, сину! їй-бо, добре! Та коли вже на те пішло, то й я з вами їду,— захвилювався Бульба, немов дивуючись, як це він не додумався до цього зразу.

— Якого біса мені тут сидіти! — здивувався Бульба, звертаючись до Товкача.— Щоб я став гречкосієм, пічкуром. Доглядати вівці та свині та з жінкою бабитися! А хай воно пропаде.— До синів: — Поїду з вами на Запорожжя. Ій-бо, поїду! Га?! Чому ж бо мені не поїхати?

Старий Бульба гарячився, гарячився, нарешті розсердився зовсім і встав із-за столу. Гордо випроставшись, він тупнув ногою:

— Завтра ж їдемо! Навіщо відкладати? Якого біса ми тут можемо висидіти? Нащо нам ця хата? Для чого усе це? Нащо ці горшки?

Сказавши це, Бульба почав бити й шпурляти горшки і пляшки.

Бідна мати, звикши вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася, сидячи на лавці. Безмовне горе тремтіло в її очах і в міцно зціплених устах.

Бульба добивав посуд — сулії, пляшки зеленого та синього скла, карбовані срібні кубки і турецькі чарки.

ДВІР

Бульба тримає в руках ногу коня і перевіряє, як підігнано підкови. Заглядає коневі в зуби. Кінь не дається. Бульба сердиться.

Серед коней і слуг Бульба підходить до другого коня, до третього. Від коней Бульба покотився, як вогняна куля, через увесь двір від стаєнь до комори. За ним поспішав хвіст челяді. Поруч нього, трохи відстаючи, спішив Товкач.

— Візьмеш, Дмитре, тутечки всю мою владу. Чув? — казав він на ходу Товкачеві.

— Чув. А чого ж не чув? — відповів Товкач.

— А коли часом подам з Січі знак, рушай з полком просто.

Зупинившись біля комори, Бульба звернувся до конюхів, коло яких він тільки що був.

— Ага! Демид! Не забудь же всипати в ясла пшениці, та найліпшої, чув?

І пішов Бульба швидко у відчинену комору.

Бульба з Товкачем знову мчить через двір.

— Е, годі вилежуватись по запічках та годувати глад— • ким тілом мух! — говорить він, може, Товкачеві, а може, й сам собі або ж і всій челяді.

— От! Леванці, баболюби! — сказав він, підійшовши до слуг.

Бульба серед слуг.

— Поїдете: ти, Омельку, ти, Демиде, поїде Порохня, Шпак.

— Батьку, я поїду. їй же богу,— сказав один із слуг.

— Не поїдеш. Не вмієш мовчати. Поїдеш ти, Чорнота, ти, Литвине, ти, Вороний.

Почувся жіночий плач.

— А хто мені там плаче?! —крикнув Бульба.— Вже. Вже закудкудакали! Чортів курятник! — сердився Тарас, шугаючи панорамою від слуг до сіней мимо жіночої челяді.

Бульба в коморі вибирає шаблі, мушкети. Бульба, з мушкетом, на мить замислився.

— Все,— сказав він тихо сам до себе.

Світлиця.

— Ну, діти, спати. А завтра будемо робити, що бог дасть,— сказав Бульба, увійшовши до світлиці.

— Та не стели нам постелі! — звернувся він досить лагідно до жінки, начебто ніякого посуду він і не бив зовсім і нікуди не збирається їхати.— Нам не треба постелі. Ми будемо спати надворі.

Ніч тільки що огорнула небо, й будинок, і двір, і сад, і ставок, і тополі.

Посеред двору на сіні, на килимі, укритий баранячим кожухом, хропів Тарас.

Хропли слуги коло комори.

Спить Остап.

Пасуться коні.

Хропе сторож, що упився з нагоди приїзду паничів. Спить Тарас.

Не спить Андрій. Очі його широко розплющені. До нього долітає хропіння і Тараса, і слуг, і далекий спів дівчат, але він нічого не чує. Він не присутній.

Андрій дивиться на зоряне небо. Поступово перед його очима виникає панночка. Андрій простягає до неї руки. Панночка зникає.

Здоровезний сірий український віл лежить і тихо ремиґає.

До узголів'я сплячих поруч Остапа і Андрія схилилася мати.

Мати розчісувала гребенем волосся Остапа й плакала.

— Сини мої, синочки любі! Що буде з вами? Що жде вас?

Спить Остап. Чути слова матері:

— Забирають вас, щоб не бачити мені більше ніколи, ніколи.

Плаче мати.

— Діти мої, діти! Ой, чи не в першій битві зрубає татарин вам голови?.. Де ж будуть лежати тіла ваші?!

Спить Андрій. Розплющив очі. Перед самими очима сміється панночка. Андрій застогнав уві сні. Весь час чути хропіння Тараса і плач матері.

— ...порубані і покинуті... синочки... Який хижий птах розклює вас?..

Пасуться коні. Один кінь підняв голову, прислухається. Чути тихий плач матері.

КИЇВ

(Спогад у напівсні. Марення. Можливо ввести ще один наплив: або волів, або самого Андрія, або матір, що плаче).

Андрій стоїть на вулиці в Києві. Він про щось мріє. Він увесь ніби передчуває наближення якоїсь надзвичайної події. Раптом вусатий машталір панського берлина, що проїздив мимо, стьобнув його батогом і мало не збив з ніг.

Вулиця старого Києва XVI віку. Бурсак Андрій з шаленою люттю схопив заднє колесо і зупинив ридван. Але машталір ударив по конях, вони рвонули, і... Андрій запоров носом у грязюку. Почувся дзвінкий сміх. Звівши очі, Андрій побачив у вікні красуню панночку: чорнооку і біляву, як сніг, осяяний ранковим рум'янцем сонця.

Панночка сміялася від усієї душі.

Андрій дивився на неї, забувши про грязюку.

Ось він підійшов до її вікна. Вікно зачинилося.

Панночка сиділа перед люстром при світлі свічки і виймала з вух дорогі сережки.

Андрій видрався на дерево, з дерева на дах будинку і спустився димарем каміна.

Опинившись у кімнаті наодинці з панночкою, Андрій раптом зовсім остовпів.

1 2 3 4 5 6 7