Даруймо усмішки

Савченко Віктор

У мене зараз не очі, а два потужні мікроскопи. Поліровану поверхню письмового столу я бачу такою подряпаною, ніби по ній хтось пройшовся дротяною щіткою. В повітрі плавають порошинки — мізерні тіла в космічному просторі. Мені добре видно кожну волосинку на листках драцени, що росте в горщику на вікні: вони ворушаться, листки ж фіолетові, а не зелені, як дві години тому... Треба сісти й записати спостереження.

Я ще не задумався над тим, що дасть людству наш винахід, проте вже знав, що машинобудування та ракетна техніка зроблять чималий крок уперед. Деталь, яку виготовить токар з таким зором, як у мене зараз, не забракує жоден ВТК. Хоча пильність тих-таки ВТК відповідно зросте. А скільки ми перегорнули з Андрієм літератури, поки втямили що й до чого. Незабаром імена Степана Поліщука та Андрія Чалого знатимуть усі.

"Не поспішай, ще не відомі побічні наслідки після вживання вашого препарату", — засумнівався мій внутрішній голос.

А які можуть бути наслідки? Жодна з чотирьох речовин "пентагапону" не отруйна, олія ж "кола" — п’ятий компонент — корисна й для здорового організму.

Мені спало на думку глянути на себе, і я дістав із шухляди Андрієве люстерко. Краще б і не дивився: на обличчі пергаментна блідість, широкий лоб — у зморшках. А сивина!.. "Тепер збагнув, чого у свої сорок ти ще не одружений?"

— Що пишеш? — запитав директор, потиснувши нам з Андрієм руки. Він з’явився дещо несподівано...

Андрій швиденько вимкнув магнітофон і сховав у шухляду. Перед тим він слухав індійську музику. Цей хлопець, незважаючи на кмітливість та ерудицію, на папері не зв’яже двох слів. Отже, над звітами доводиться сидіти мені.

— Аналізую один дослід, — відповів я. — Який? Ми змонтували генератор, що випромінює енергію від нуля до п’яти квантів, тобто таку слабку інтенсивність світла, яку не може вловити людське око. А я, завдяки вживанню "пентагапону", його бачу.

— А навіщо це вам? — запитав директор, поправляючи краватку. Краватка в нього ручної вишивки, мабуть, у столиці придбав.

— А для того, щоб довести, що наш препарат сприяє інтенсивнішому розкладові зорових пігментів у оці, В людини не тільки поліпшується зір, вона стає здатною бачити світло надзвичайно слабкої інтенсивності.

Настала мовчанка, по якій Андрій, що сидів у мене за спиною, сказав:

— Людина, вживаючи "пентагапон", стає здатною бачити невидиме.

— Цікаво, цікаво. В обід зайдеш? — запитав директор у мене.

Учора я поставив йому мат, а сьогодні він сподівається на реванш. Це ми ще побачимо.

Усе почалося зі стадіону. Помітив я те явище саме після того, як забили гол. Над головою в мого сусіди-вболівальника світилася жовта сфера, як німб на старих іконах. Крадькома почав спостерігати за сусідою. Це був чоловік років п’ятдесяти в зеленій сорочці, з капроновим капелюхом, яким він обмахувався, наче віялом. Коли львів’яни штурмували ворота нашого "Дніпра", сусіда жмакав капелюх, нервував і його очі метали на поле блискавки. Та головне — в такі хвилини "ореол" над його головою зникав. У мить же найбільшого збудження він із жовтуватої хмаринки перетворювався на пухнасту папаху. Потім я побачив те ж і в інших уболівальників: німби з дрібненьких безформних частинок роїлися навколо голів. А з’являлися вони тільки в момент радісного збудження. Я навіть спробував махнути в сусіди над головою саме того менту, коли куля була найгустішою. Рука пройшла крізь неї, мов крізь пару.

І над стадіоном туманилася та ж світла сфера. У хвилини згасання пристрастей публіки вона майже зникала...

Матч скінчився, сфера над стадіоном нагадувала північне сяйво. Я просувався до виходу слідом за сусідою. Він був трохи нижчий від мене. Та ось натовп притиснув мене до цього чоловіка, і я відчув короткий, але сильний штурхан ліктем у бік. Аж перехопило подих. В ту ж мить у сусіди над головою спалахнуло жовте сяйво. Не оглядаючись, він перетнув дорогу. Я інтуїтивно відчував на його обличчі вдоволену посмішку.

А може, мені те світіння ввижається? Може, це так подіяла спека? Але ж ні, мислення моє цілком тверезе: "...в основі холодного світіння лежить розклад певних хімічних речовин, що називаються люциферинами". Я майже цитував статтю Мак-Елроя та Зелінгера. Ці двоє дослідили люциферини у світлячка і навіть синтезували їх штучно. Як з’ясувалося, при розкладі люциферинів зовсім не виділяється тепло, а саме тільки світло. Сто відсотків використання енергії на світіння! Але ж подібне світіння — привілей нижчих істот: медуз, деяких видів риб. Чому ж я бачу такий густий ореол?

Спати ліг рано, але довго не міг заснути. В голові аж гуло від думок. Це не часто трапляється, щоб людина відкривала в собі феномен. Інакше не назвеш цю властивість бачити біолюмінесценцію. Я вирішив нікому, крім Андрія, не говорити про свої здібності, допоки не з’ясую їхньої суті. Феномени, як і генії, з’являються дуже рідко, і оскільки ті й другі бачать те, чого не можуть побачити інші, їх спочатку вважають у тім’я битими. І тільки по часі, коли вони доведуть свою феноменальність та набудуть десяток-другий прихильників, тоді тільки суспільство перестане жбурляти в них камінням.

...Директор мало не зомлів, забачивши в моїй правиці лазерний пістолет, яким я цілився в голову Андрія. Правда, він швидко отямився і, кивнувши на фотокартку Андрієвої дівчини— її я тримав у лівій руці, — запитав, що все це означає. Поки я базікав щось про психологічні досліди, він причепливо обмацував поглядом мою нескладну статуру, кощаві руки, що витиналися з-під засуканих рукавів, навіть побіжно зазирнув у вічі. Та я так натхненно говорив, що директор, здається, повірив.

А дослід наш полягав ось у чому. Я показую Андрієві цю фотокартку і прошу пригадати щось особливо приємне, пов’язане з нею. Коли він справді щось таке згадає, навколо голови з’явиться світна куля. Я ж стрілятиму в ту кулю з лазерного пістолета.

Спочатку ми підвели кулю в магнітне поле. Ніяких наслідків. Рентгенівське проміння теж нічого не показало. Пробували знижувати температуру до — 50°С, одягалися й ходили в спеціальну холодильну камеру. Але сфера світилася ще яскравіше. Отже, залишався лазерний промінь...

— Скажи, Андрію, які маєш наміри щодо цієї дівчини? — цікавлюсь я.

Куля над головою колеги одразу ж стала мусянжевою.

— Хочу одружитися.

Я, не попереджаючи, випустив у сферу над головою Андрія потужний струмінь світла. Трапилося неймовірне. "Ю-ю-ю-у-у-гх", — почувся різкий чудернацький звук. Андрієва голова, плечі, стілець покрилися сірим пилом. І той пил продовжував сипатись якусь мить невідомо звідки. Я побачив його і на своїх плечах, але значно менше, ніж у Андрія. Вся кімната, аж до дверей, була встелена тим пилом.

Враз подив змінився почуттям буйної радості. Андрій теж радів, але люмінесцентної сфери над головою вже не було. Я відчував себе таким щасливим, як у дитинстві, коли мама дозволила тримати вдома підібране на вулиці кошеня. Навіть щасливішим — як того травневого вечора у парку, коли мене, студента-третьокурсника, поцілувала кохана...

Андрій кинувся згрібати пил, який став зникати, ніби танув або перетворювався на газ. Я поспішив на допомогу. За мить зібрали половину сірникової коробки і, не змовляючись, почали лаштувати мас-спектрометр. Але невдовзі від пилу не залишилося й сліду. Ми дивилися один на одного розгублено... І тут мені закортіло погладити Андрія по голові. Я легенько смикнув його за вухо, а він поплескав мене по плечі. Зараз я прощав йому всі недоліки, навіть оту звичку вештатися десь у робочий час.

— Даруйте, колего, — промовив Андрій, зашарівшись, — мені соромно дивитися вам у вічі... Я частенько обзивав вас подумки...

— Пусте. Я теж, бувало, грішив. Головне — довести справу до кінця. Що то за світна сфера? І отой "попіл"... Що це за властивість ми з тобою відкрили?

— Може, це біолюмінесценція?

— Гадаю, не тільки вона. Адже не може та зайва енергія, яку виділяє організм, матеріалізуватися під дією лазерного променя. Містика ж бо! І що то за звук? Ти звернув увагу?

— Послухайте, Степане Федоровичу, може, нічого того й не було? Може, все це нам приверзлося, як результат якоїсь побічної дії "пентагапону"?

— Але ж ти препарату не вживав, — заперечив я, — хоча й кинувся першим згрібати попіл.

— Та воно так... Тільки хто нам повірить? Адже ми не маємо жодного доказу.

Безперечно, ми зробили велике відкриття, але спробуй зголоситися з ним, коли не можеш його пояснити. Припустимо, що люди вживали люциферин. Скажімо, з водою. І тепер він, відклавшись у судинах мозку, дає оте світіння. Загалом думка не позбавлена глузду: можливо, якесь підприємство й випустило в річку рештки цієї речовини. Але причому тут попіл? Та й звук?

"Стьопко, — я звертався до себе так, як зверталася колись моя мати, — а німб у Андрія зник саме тієї миті, коли ти пальнув по ньому лазером. І більше не з’являвся. Що коли тим променем ти знищив якусь людську властивість?"

Якщо й так, то це моєму колезі пішло тільки на користь. Я ще не бачив його таким привітним.

"Тобі теж, Степане... — подумалося мені. — Будьмо щирі, у холостяцькій самітності ти дуже зачерствів. Сьогодні ж почуття твої так і рвалися назовні..."

Отже, коли я й знищив якусь людську властивість, то властивість та була вадою.

"Е-е-е, не поспішай з висновками..."

Одинадцята година вечора. Зараз мусять іти дівчата з взуттєвого комбінату... Ось вони. Стривай, а он тій з довгим темним волоссям ніби одягли на голову корону з променів. Царівна! Повела замріяним поглядом у мій бік; у погляді — радість. Звісно, не від того, що мене помітила на балконі... Отже, світіння з’являється після радісного збудження. У вухатого, наприклад, ореол над головою з’явився тоді, коли "дніпряни" забили гол і коли він штурхонув мене ліктем у бік.

Я спіймався на думці, що мій погляд не відривається від дівчат, хоча в слабкому світлі нічних ліхтарів угадувалися лише їхні силуети.

— Послухайте, Степане Федоровичу, — сказав мені вранці Андрій, — я все ще не вірю в отой феномен бачити світіння і не повірю, доки сам не побачу.

— Але ж ти згрібав попіл...

— Згрібав. А де той попіл? Його немає. Немає головного речового доказу... Хоча й зараз пам’ятаю, як мені після пострілу з лазерного пістолета стало радісно.

1 2 3