Де когут піє на три держави

Антоненко-Давидович Борис

Кольорові вікна Жмеринського двірця ллють на перон м'яке, тендітне світло. З них випромінюється припорошений залізничий затишок і тхне заколисаним подорожнім супокоєм. Глянеш на них — і хилить на сон. Над двірцем, у темному хаосі ночі, спалахують короткі блискавки. До вагона долітає іноді проціджений крізь паровозні гудки й перонний гамір кволий грім і сквапно тане в накуреному, заспаному повітрі. Цей грім тут такий знекровлений, такий миршавий, що аж дивно його чути. Немов заторохкотіла над ухом дитяча цяцька-калатало.

Пероном ходить, позіхаючи, агент ОДТОДПУ. Йому теж хочеться спати, і він ледве проганяє дрімоту цигарками: погасив недокурок об підметку чобота й знову чиркнув сірником, запалює нову цигарку. Тоскно світить циферблат здоровенного годинника біля дверей, ніяк не дотягне стрілок до другої години. Куняє двірець. Йому тільки спровадить наш поїзд — і тоді до світанку на коліях усе затихне, засне.

Велика стрілка на циферблаті нарешті здригнула, затрималась на мить, а тоді одразу перескочила через одну хвилину. Рівно друга година. Немов спросоння в глибині перону сполохано б'є на гвалт другий дзвінок. Рвучкий посвист кондуктора і — тихо, як за водою, пливе назад перон, освітлені вікна, блиснув семафор і згас. Жваво перебігають колеса на нову колію, торохкотять, підганяючи одне одного.

В сусідньому купе знову розпочинається перервана суперечка. Поважний, певний себе баритон студента-кінгів-ця, смакуючи кожне слово, говорить до старого, метушливого єврея, мов вичитує неписьменному передовицю з учорашньої газети.

— ...Да это подлые, мерзкие соглашатели! Они, эти сионисты, только и способны лизать империалистические сапоги Бальфуру, больше ни на что они не годятся...

Єврею не подобався цей образ. Він заметушився на лаві, пританцьовуючи кульшами, і виставив перед себе розчепірені пальці.'

— Что значить — империалистические сапоги? И почему вы думаете, что Бальфур безнепременно ходит в сапогах, а может быть, он как раз ходит в ботинках. И когда это, я хотел бы знать, сионисты лизали сапоги?

Старий єврей непорозуміло підвів угору вузькі плечі, і зужитий, зашмаргований піджак зателіпався на його худезному тілі, як на вішалці.

Студента спантеличили на хвилину "Бальфурові ботинки", він зовсім не сподівався, що вони нахабно й не до речі влізуть до суперечки, через те студент збився й сердито насупився.

— Я говорю не о каких-то ботинках, а об английском империализме, который является самым хищническим, самым коварным...

— Что значить —"коварным"? Мы его использоваем,— невронено відбиває новий удар старий єврей і переможно оглядає цікавих, що згрудились у проході.— Мы его ис-пользоваем и больше ничего. Что такое "коварный"?..

Студентові блиснули очі, він нервово потягнув куточком губів цигарки й підпер долонею підборіддя.

— А хто це "ми"? Значить, ви теж сіоніст?

Це ясно було з самого початку, але питання, що його руба поставив студент, саркастично посміхаючись у самісінькі очі, засмутило старого єврея. Він засмикався на лаві, одвернувся до вікна, наче хотів сховати про всякий випадок своє обличчя, відповів вихлясто й роздратовано:

— До чого тут "сіоніст"? Що таке —"сіоніст"? Кожний єнрей може бути сіоністом, в чому річ?

— Далеко не кожний єврей — сіоніст! Це ви того...— авторитетно зауважує студент.

Сіоністові не подобалась ця тема: вона занадто щільно підходила до його кредо, і через те він зманеврував:

— Ні, ви мені скажіть, будь ласка,— і чому це Радянська влада дозволяє українцям любити Україну, грузинам — Грузію, а євреям — Палестину не можна? І чому оце, як єврей, так йому не можна, а всім іншим можна?!

З горішньої полиці озвався посмішкувато другий студент:

— Що ж там у тій Палестині — молочні ріки, чи що?

— Палестина — це краще від золота, а не молоко"! Єврей вийшов із Палестини, і він повинен у Палестину повернутись. Поки він не матиме своєї держави, його ніхто не поважатиме. Да, да — своєї держави!..

Студент на горішній полиці подався наперед і спустив долі лікті, мов готувався навкулачки:

— Ну, а Жаботинського ви знаєте?

— Жаботинський?! — сіоніст зневажливо скривив губи: — Хто ж Жаботинського не знає! Він два роки сидів за євреїв на каторзі...

— А Петлюру? — настирливо підступає студент. Сіоніст наставив долоню до вуха й нахилився:

— Петлюра-а?.. Так що—Петлюра?

— Ну, а як ви ставитесь до того, що цей ваш Жаботинський склав був договора з Петлюрою? З тим Петлюрою, що вчинив найжахливіший проскурівський погром? Як оця спілка вам подобається?..

Старий єврей, що допіру, не запинаючись, цитував Спінозу, крутив Кантом і не лякався Маркса, що прекрасно розумів своїх опонентів з першого ж слова, раптом прикинувся дурником:

— Що таке-е? Жаботинський вчинив проскурівський погро-ом?!

— Та не Жаботинський, а Петлюра, але Жаботинський з Петлюрою...

— Так це, по-вашому, виходить, що Жаботинський з Петлюрою зробили проскурівський погром? Ви освічені люди, але перепрошую — це просто брехня... Жаботинський робив погром! Ха-ха... Мені навіть смішно слухати...

Старий єврей махнув рукою і одвернувся: що там, мовляв, сперечатись, як отаке верзуть!

Дебати закінчила якась літня, опасиста "гражданка", що раптом із чорного кутка на нижній лаві подала свій голос у просторінь:

— Это, конечно, все пустяки, а вот беда, что мануфактуры нет, нигде нельзя достать...

З передранкового присмерку виринають підсліпуваті вогники станцій і зникають позаду.

Сербинівці, Комарівці, Деражня...

Глухі станційки на від стороні 'від великих залізничних артерій. Колись місця запеклих боїв, колись криваві етапи на історичному від громадянської війни шляху Сходу на Захід. Глушиною й пусткою одгонить зрошена, порожня стерня. Хтось угноїв її колись своїм трупом, хтось розгубив на ній юнацькі роки... Колись... Уже зібрано хліб і звезено до клунь пишні копиці. Тужить порожня стерня в світанковій імлі. Он у далекому селі займаються перші ранкові вогники у вікнах, а за стіною все ще скавулить "гражданка", скаржиться, що нема мануфактури...

Кам'янець. Спека, мов вийшов з поїзда в Севастополі. Візник лупить два карбованці, але це з недосвідченого. Треба покласти спокійно валізку й закурити цигарку. За п'ять хвилин роз'їжджаються нечисленні пасажири, порожніє вокзал, і тепер кон'юнктура міняється. Кілька порожніх візників завзято сперечаються між собою, випереджають передо мною один одного, врешті найближчий везе мене за вісімдесят копійок.

— До кращого готелю. Який тут у вас кращий?

— Кращий? Можна в "Лондон" або "Київські номери"...

Але в "Лондоні" годі й думати спинитись. Бруднющі кам'яні східці крутяться кудись угору, де смердить якимись бридкими випарами, карболкою й на стінах чатують блощиці. Справжня азійська буцераня, а не "Лондон"!

Я беру валізку й виходжу на вулицю шукати іншого гоіелю. Вони всі отут, на три кроки один від одного, на вузенькій уличці старого міста: "Лондон", "Венеція", "Одеса", "Київські номери"... Ще які? Певно, який-небудь "Версаль", "Париж", "Ренесанс".

Але, вибачте,— в чому річ? Дві брудні постаті заступили мені дорогу.

— Слушайте, слушайте. Вы имеете в "Венеции" что надо!

— Пожальста, пожальста! Вот "Одесса"! В "Одессе" — вы что хотите. Я уже несу ваши вещи...

Він справді живцем вириває мені з рук валізку. Я міцніше стискаю в руці держальце, але він смикає її щосили, немов це я схопив у нього річ, а він спішить на поїзд, що вже рушив. Він таки, каналія, міцно вчепився в мою валізку, і його очі пристрасно гасають зіньками по моєму обличчі, намагаючись удертись у саме моє нутро.

— В "Одессе" — все! Чего же ви стоите?! — вже не запрошує, а кричить він.

— Зачем вам "Одесса"? Вы же видели уже "Лондон", так зачем вам "Одесса"? Я извиняюсь — разрешите, я помогу...— і я чую, як мій сувій з подушкою лячно тремтить і подається назад. Моє становище серед цих галасливих "венеціянців" і "лондонців" посеред вулиці стає йо-лопським. На тротуарі спиняються перехожі, з балконів, де сушаться бруднющі, здоровенні перини, на нас дивляться зацікавлені єврейські дівчата. Я рішуче струснув своїми речами й ступив крок просто на "венеціянця".

— Ні "Венеція", ні "Одеса", ні ще що там! Я йду до "Київських номерів".

— Зачем же вам "Киевские", если в "Одессе" вы имеете?..

Мені таки довелося штовхнути ліктем одного, щоб усе ж таки вийти якось на тротуар. Власники готелів здивовано розступились передо мною й застигли. За хвилину вони печально повертались розчаровані до своїх "Венецій".

Я підходжу до "Київських номерів". Маленький одноповерховий будинок випнувся одним боком на вулицю, а другим вгрузає в якусь стайню... Завіски на вікнах поспішно розсуваються й з сутінок вікна визирають чиїсь зацікавлені очі, вбираючи моє лице. Коли я зникаю з їх овиду, вони одчиняють потихеньку вікно й дивляться мені вслід. Це зрозуміло: я нова людина, що допіру приїхала до міста. В Кам'янці — це новина, просто подія, а для власників готелів — навіть сенсація. Давно вже зірвано мости на Збручі, що ними їхали з кордону до Кам'янця балагули з крамом, одтято Бассарабію, куди бігла з Кам'янця залізниця, скасовано губернію, згорів навіть губернаторський дім, комерційні ріки пішли іншими річищами, увійшли в нові береги. Всохли економічні коріння, що живили були місто, і місто блякне в зануді, місто вмирає, поринаючи в глущину провінції.

— Ну, це ви маєте, будьте ласка, найкращий номер, я вже — най так і буде — уступлю вам його за півтора карбованці.

Мій покій — найкращий? Цікаво, що ж тоді являє собою найгірший?..

Біля мальованої під якісь фантастичні шпалери стіни спокійно стоїть круглий стіл, вкритий темною, засмальцьованою скатертиною. Нема сумніву, що мої попередники в цьому "найкращому" використовували її, як носову хустинку, як серветку і як рушник. На столі порожня, суха, мов спеціально висушена, одкрита карафка. Туди всередину потрапила якась знудьгована муха й тоскно дзижчить. Коло карафки — шклянка. На дні її — жовта, смерДюча, невідома хімікам рідина. Невже хто-небудь нив будь-коли з цієї шклянки? Невже в карафці могла все ж таки колись бути вода?..

Господар "Київських" піймав мій скептичний, печальний погляд і намагається подати деякі корективи:

— Ну, скатертину можна, положим, перемінити, а в графин я Зараз наллю води.

— Ні-ні, заберіть його собі зовсім! І шклянку, чуєте — неодмінно шклянку відціля!..

Господар здивований: я перший якийсь чудило, що не хочу користуватися комфортом...

1 2 3 4