Дізнавшись, що перед ним стоїть колишній студент юридичного факультету, взятий з другого курсу до військової школи під час війни, Божко зрадів:
— А мені саме треба юриста в Січі. Призначаю тебе генеральним суддею з перначем! Тільки те, що ти вчив в університеті, викинь із голови: в мене будеш судити по старих запорозьких законах.
— Але ж я, пане отамане, не знаю запорозьких законів, — спробував був викрутитись від несподіваного призначення старшина-прав-ник, та Божко незворушно відповів:
— Це нічого! Чого сам навчишся, а чого не навчишся, я канчуками довчу…
Новопризначений генеральний суддя з перначем при першій же слушній нагоді втік із Січі й повернувся до Кам’янця повідомити про своє невдале відрядження.
Миритися з сваволею цього маніяка, що майже одбіг нормального глузду, захопившись історичною романтикою, далі не можна було. Божкові вибрики плутали стратегічні плани штабу Дієвої армії, вносили хаос і розгардіяш, неприпустимі у війську. Крім того, Божко, маючи, хоч і невелику, але збиту в міцний кулак бойову частину, являв собою потенційну небезпеку державного перевороту, коли міг би спробувати скинути владу "гнилих соціалістів" і натомість поставити біля державного керма "серце і розум вільної України" — свою Січ з її запорозькими законами. Треба було подумати й про становище цивільної людності тих місць, де тимчасово перебувала Січ: адже, хоч-не-хоч, люди опинялись під юрисдикцією Божка і ніхто не був гарантований, що йому не всиплють шомполів, не зважаючи ні на вік, ні на громадське становище. Треба було категоричними заходами покінчити з цим найвиразнішим проявом отаманіяди, тієї хронічної недуги УНР, що компрометувала Демократичні спрямовання української влади й плямувала її престиж у світі не менше за єврейські погроми. Отже, долю Божка та його Січі було вирішено у верхах, лиш треба було чекати слушного моменту, коли ліквідувати Божкову Січ можна буде без кровопролиття й галасу.
Цей час настиг, коли ешелон з козаками Січі стояв на коліях Жмеринського вокзалу, а Божко сам, без охорони, не передчуваючи лиха, прогулювався по перону.
Коли після арешту й поранення Божка його козаків повідомили про розформування Січі, Божкові козаки ридма ридали й благали: "Верніть нам нашого батька — Божка!" Одначе Січ розформовано і з її піхоти створено частину під назвою "Полк низових запорожців".
Так закінчились романтичні марення новітнього кошового, що надумав повернути стрілки годинника історії на два століття назад і відродити те, що давно пережило себе…
Назустріч невідомому
Наступного ранку я, подякувавши Пархоменкові за гостинність, попрощався, але, перше ніж іти на вокзал, захотів ще раз глянути на Старе місто, з яким зв’язано стільки спогадів недавнього минулого.
На кожному кроці траплялись військові не тільки української армії, а й галичани, бо в Кам’янці тепер розташувався також уряд ЗУНР на чолі з диктатором Петрушевичем. Посеред майдану проти готелю Бельв’ю стояли фургони з галицькими втікачами, котрі не встигли ще знайти собі приміщення в залюдненому вщерть місті.
У Кам’янці виходила газета "Стрілець" — орган штабу Галицької армії. Виходило також кілька наддніпрянських газет — офіціоз "Україна" й партійні органи "Народня воля" та "Робітнича газета". У цих газетах часто друкувались фейлетони Павла Грунського, майбутнього видатного радянського гумориста Остапа Вишні. В офіціозі "Україна" було вперше опубліковано оповідання С. Васильченка "Про жидка Марчика, бідного кравчика", що його потім видало окремою книжкою міністерство пропаганди УНР. Через багато років мені оповідав у Києві сам С. Васильченко цікаву історію оповідання.
У лютому 1919 року багато української інтелігенції, побоюючись, що другий прихід більшовиків на Україну буде ще страшніший за перший прихід муравйовських банд, виїхало з Києва. Виїхав тоді й Васильченко і, оселившись у єврейській родині в Кам’янці, писав далі свої твори. Одного дня Васильченко побачив через вікно, що біля його будинку спинився фаетон і з нього вийшов елегантний старшина й попрямував у двір. Васильченко здивувався, які це справи могли привести тилового старшину до господарів-євреїв, але за хвилину виявилось, що старшина прибув саме до Васильченка. "Головний отаман просить вас прибути зі мною до нього в одній важливій справі", — промовив старшина, ще більше здивувавши Васильченка, який не був особисто знайомий з Петлюрою і не уявляв, які можуть бути справи в Головного отамана до скромного письменника, далекого від поточної політики.
Фаетон під’їхав до губернаторського будинку, де мешкав разом з іншими членами уряду Головний отаман, і за кілька хвилин Петлюра, вітаючи Васильченка, сказав:
— Ви знаєте, Степане Васильовичу, як я борюсь з антисемітськими настроями у війську. Я віддав до польового суду отамана Самусенка, що вчинив проскурівський погром, я видав суворі накази карати не тільки за погроми, а й за всякі грабунки єврейської людності, але цього замало. Треба, щоб кожний козак не тільки зрозумів, а й серцем відчув, що єврейський ремісник — швець, кравець тощо — є такий же трудівник, як і наш селянин, і кривдити його — злочинно. Це може зробити тільки література. Дуже прошу вас, Степане Васильовичу, напишіть оповідання про єврея-бідаря!
Хоч Васильченкові ніколи не випадало писати оповідання на замовлення, але тут він охоче погодився й через короткий час з-під його пера вийшло чудове оповідання "Про жидка Марчика, бідного кравчика". Це оповідання вміщено й у академічне чотиритомне видання творів С. Васильченка, навіть у примітках зазначено, що воно вперше опубліковано в "Україні", лиш замовчано, що це за орган, так само як і не написано, коли й де цей твір вийшов окремою книжкою.
На парканах і стінах Кам’янця було наліплене й гумористичне оповідання С. Васильченка "Про козака Ося і москаля Ася", не вміщене ні в яке радянське видання його творів.
Крім цього оповідання, можна було побачити серед численних відозв та об’яв маленький плакат — "Братнє співжиття українців з москалями", де типовий "кацапура" підганяє батогом двох українських дядьків, що, запряжені в ярмо, тягнуть плуга. Оцей плакат і становив увесь образотворчий доробок міністерства пропаганди УНР. А де ж поділись українські художники, починаючи з Нарбута, Де карикатуристи з "Ґедзя" та "Будяка"?..
До Кам’янця прибився й поет В. Самійленко, але він останнім часом щось мовчав. Мовчала й українська проза, якщо не рахувати Клима Поліщука, оповідання якого можна було побачити в поточній пресі, але вони були занадто тенденційні, а через те й малохудожні. Взагалі почувався тут занепад української культури. Я навіть не знаю, чи функціонував тоді якийсь український театр у Кам’янці. Але, здається, тут мало на це зважали: ось-ось українське військо здобуде Київ, і там усе розв’яжеться саме собою. А тим часом до Києва з боку Полтави швидко посувались полки Денікіна, і важко було сказати, хто перший вступить до столиці України, бо саме на українському фронті більшовики чинили найбільший опір.
Не було єдності між командуванням армії УНР і галицьким командуванням. Якщо перше рвалось до Києва, то друге пропонувало всі сили зосередити на півдні, щоб захопити Одесу й мати через Чорне море вихід у світи, відкіля сподівались дістати збройну, медичну та всяку іншу матеріальну допомогу. У війську починався тиф і, щоб боротися з ним, не було ні ліків, ні санітарних поїздів. Відчувалась нестача набоїв та снарядів, які вимінювали у румунів на цукор.
Беручи все це на увагу, галицькі штабники, вихованці австрійської військової школи, пропонували закріпитись на Правобережжі, дати війську перепочити, провести мобілізацію й добре вишколити рекрутів і лиш навесні 1920 року розпочати рішучий наступ на Київ і все Лівобережжя.
Петлюра категорично відкидав цей план, бо вважав, що здобуття Києва матиме велике моральне значення для всього народу й піднесе бойовий дух армії.
Походивши по Старому місту, прочитавши свіжі газети та перекусивши на базарі двома пиріжками й яблуком, я подався на вокзал і сів у перший поїзд, що рушав на схід.
Цей поїзд їхав аж до Вінниці і складався з пасажирських вагонів для цивільних і кількох товарних — для військових. Однак і в товарних, крім козаків, що здебільшого повертались після тифу з шпиталів, було трохи різноманітної публіки, бо тут можна було їхати без квитків. Серед військових впадав у очі довготелесий старшина, що лежав ниць на шинелі, постеленій на підлозі. Він кілька разів намагався лягти горілиць, але йому заважали остроги на— чоботях, які свідчили, що він кіннотник. "Це син Миколи Садовського — отого знаменитого Садовського, українського артиста й режисера", — перешіптувались цивільні пасажири. Одного сина української знаменитості — адмірала й автора "Історії України-Руси" та опери "Катерина" Миколи Аркаса я бачив у Києві під час короткого перебування там Директорії. Він командував тоді якимось кінним загоном і в дальшому визначився тільки тим, що весь час відступав, а його загін співав під час відступу відому пісню "Ой жаль, жаль мені буде — візьмуть її люди, моя не буде".
Мені хотілось роздивитись тепер сина Садовського, але він спав, а якщо й прокидався, то лягав у протилежний від мене бік.
У Проскурові він вийшов із поїзда, і більше я не бачив його і щось нічого не чув про його подвиги. Мабуть, не тільки в кінноті, а й у дальших звитягах він був цілком до пари Аркасові.
Поїзд ішов дуже поволі, довго стояв на станціях і спинявся на кожній маленькій зупинці, тож до Вінниці ми прибули лише вранці другого дня.
Тут керували всім галичани, і мене, тільки-но я опинився на пероні, одразу повели до коменданта — з’ясовувати, хто я й чого тут опинився. Моє посвідчення українського університету одразу легалізувало мене, і літній комендант, не довго думаючи, запропонував мені вступити до Галицької армії. Ото ще маєш клопіт! Для чого мені, наддніпрянцеві, вступати до Галицької армії? Я відмовився, і комендант почав вичитувати мені, як то недобре, коли юнак, призовного віку, не розуміє, що треба насамперед вибороти Україну, а тоді вже сідати за студентські підручники. Я заявив, що їду на фронт першим же поїздом, щоб вступити до своєї наддніпрянської армії.