Похорон

Франко Іван

Лєґенда про великого грішника, що навертаєть ся на праведний шлях візиєю свойого власного похорону, стрічаєть ся часто в житиях сьвятих, та пришпилила ся в Іспанії до оповідань про грішне житє Дон Жуана де Теноріо. Може закинуть менї, що я позбавив сю лєґенду аскетично-релїґійних мотивів і перенїс її на чисто сьвітський ґрунт, — але й се в значній мірі зроблено вже в оповіданю про Дон Жуана. На сїй старій основі я спробував виткати нові взірцї. Наш час великих клясових і національних антаґонїзмів має значно відмінне понятє про великого грішника, нїж час Филипа II. і Торквемади. В тім однїм пунктї я позволив собі троха змодернїзувати стару лєґенду, лишаючи зрештою її основу незмінену з усїми її аллєґориями і симболями. Може стріне мене закид, що все тут занадто темне і немотівоване. Щож, такий закид буде по троха і оправданий, та я думаю, що вглубивши ся троха і прочитавши поему другий раз, кождий побачить, що вона не так то дуже й темна. З рештою кому нелюбо, нехай і не читає.

І.

Велика заля сьвітлом вся залита.
Горять лямпи й рясниї жірандолї,
І повінь іскор наче стежка бита

У зеркалах великих ллєть ся долї.
Там на ґалєриї музика грає,
Гримить, то плаче, мов дитина в полї.

По серед залї стіл довжезний сяє
Від срібла, скла й точеного кришталю,
І довгий ряд букетів розділяє

Мов скиба зі смараґдів і коралю
В подовж його снїжисто-біле поле.
Вельможне панство заповнило залю:

Блиск туалет аж слїпить око кволе;
Горять алмази, чути шелест шовку,
А блиск очей красунь аж серце коле.

Мов пяний зір блукає: тут головку
Чудову схопить, там лице марсове,
Там снїжно-білу шийку. Без умовку

Розмова ллєть ся, клекотить чудове
Гудїнє, де сотки шумних привитань,
Солодкі шепти, срібний сьміх, перлове

Признанє, град уриваних запитань
Мішаєть ся, витворює вражінє
Живої маси, де з турбот і скитань

Втишаєть ся душа, щеза сумлїнє,
Все одиничне тає, пропадає,
Жиє лиш тлум, гуртове сотворінє.

Ось панство звільна при столї сїдає.
Довжезний ряд — по черзї, чорні фраки
Й цьвітисті строї. Тихо доглядає

Порядку служба; думав би, що таки
Сам з себе кождий там сїв, де належить
За честь, лїта й службовиї відзнаки.

Почав ся бенкет. Шумно! Не бентежить
Нїкого з тих шести соток ізбранних
Нїяке горе, шляху їх не стежить

Нїякий ворог, в ясних блисках ранних,
У пурпуровім сяйві перед ними
Весь сьвіт. Нема убогих, безталанних!

Так дзвінко ті сьміють ся херувими
У модних сукнях! Щиро так жартують
Пани створіня! Мов солодкі рими

Складають ся в гармонїю, римують
Розмови й брязкіт срібної посуди
І колїр вин, що в келїхах шумують.

Свобода тут підносить кожді груди,
І радістю палають кожді очи,
І гордощами, що минули труди,

Що день настав після страшної ночи!
Здобута величезная побіда,
Не зможе вже піднятись і не схоче

Грізна рука розбитого сусїда.

ІІ.

І я сидїв на бенкеті між ними,
Та не було в мойому серцї тону
Веселости й свободи нї краплини.

Мов Юда той серед синедріону,
Котрому він Христа продав на муки,
Так я сидїв на бенкетї отсьому.

І я всьміхаючись стискав ті руки
Що-йно з крови братів моїх обмиті,
І ссали грудь мою їдкі гадюки.

Блискучі дами, радощами ситі,
Глядїли то цїкаво, то згірдливо
На мене й усьміхи дусили скриті.

А я, хоч серце рвало ся, лїниво,
Спокійно поводив по них очима
І усьміхавсь — щасливо чи сонливо.

Музика грає.. В моїм мізку блима
Якийсь там огник, спомин незабутий,
І враз він різко заскрипів дверима,

І рій якийсь вірвавсь кровавий, лютий,
І крик підняв ся, плач і зубний скрегіт:
"Ти зрадник! зрадник! Зрадив люд закутий."

Музика грає, мов чортівський регіт,
Менї-ж мороз подрав по за спиною,
І тїлом затрусив смертельний дрегіт.

Ох, та музика! По що там за мною
Вона реве і душу всю термосить,
Мов вітер пустку з ветхою стїною ?

Чого та скрипка плаче і голосить,
Мов сто мамів ридає за синами?
Чого той бас реве і пімсти просить ?

По що менї такими голосами
Пригадувати те, чого й без того
До гробової не забуду ями?

Я-ж тямлю: Позавчора ще нас много
Грізною армією йшло до бою,
А кождий повен був огню сьвятого.

Я-ж тямлю: За права людей, за волю
Ми піднялись на кривдників відвічних,
Своєю кровю всїм купити долю.

Вже много військ їх ми розбили стрічних,
З землею много їх твердинь зрівнали,
І славою дїл своїх героічних

Ми решту як зайців все далї гнали.
Ті, що тепер так бучно бенкетують,
Як цупко ще позавчора втїкали!

Тепер вдають хоробрих і жартують,
Та певно ще їм дрож по нервах ходить,
Аж на побитих страх свій відкатують!

О, страх найгіршую жорстокість родить!
Я тямлю, як ми їх зігнали в купу,
Як рибу в сак. Ось-ось перегородить

Наш віддїл їм утеку в нічку глупу!
Ось наш зелїзний перстїнь їх обхопить
І впре в долину, мов пшоно у ступу,

І всю їх міць в їх власній крови втопить.
Вже все було на той удар готове,
Вже руки ждали за мечі ухопить,

Завзяте тлїли тисячоголове,
І зуби сцїплені знаку чекали,
І в грудях спертий дух, уста без мови...

Вони-ж мов вівцї ті в кошарі спали;
Безрадність і зневіра в власні сили
Їм обережність навіть відібрали.

Один лише не спав, один в тій хвили
Про всїх їх думав — князь онтой, з лицем
Блїдим мов труп, онтой дїдусь похилий!

Він за старця перебраний тихцем
Прийшов до мене і почав шептати...
Прикинувсь моїм ангелом, вітцем!

Він, Сатана, аж плакав, щоб налляти
Менї крізь вухо в саму душу трути,
Щоб свій язик гадючий підіпхати

Менї під серце! Змию, змию лютий!
Ти побідив ! В душі моїй дупло
Знайшов і влїз. Я зрадив люд закутий!

Я зрадив местників і вибрав зло.
Братів покинув, видав на різницю!...
Ще день минув, а сонце як зайшло,

То нашу славу вклало у гробницю !
Герої наші мов снопи купками
В крови лежали; мов коса пшеницю.

Стяла їх смерть зрадливими руками.
Нїхто не втїк. Коли їм стало звісне
Моє відступство, йшли на смерть без тями.

Музико, цить! Бо в мене серце трісне!

ІІІ.

Музика стихла. Зо стола посуду
Зняли, вина в чарки поналивали,
Втишив ся гомін зібраного люду.

Всї наперед порядок тостів знали
І знали: перший князь промовить має,—
С цїкавістю його промови ждали.

Він встав і так з усьмішкою мовляє :

"Господу дякувать,
Панство моє,
Що нам підскакувать
Нинька дає.

"Що ще нам дихати
Нинька велїв,
Не в траву пчихати,
Слухать чмелїв.

"Але-ж бо круто вже
З нами було!
Бачить ся, люто все
Пекло гуло!

"Бачить ся, уші вже
Чорт наострив,
На наші душі вже
Міх свій розкрив.

"Стерпла нам шкура вже,
Кіс слїпив блиск,
Хлопського шнура вже
Чули ми стиск.

"В костях зненацька щось
Мерзло й пекло,
Мов там богацько ось
Цїпів пройшло.

"Доси розмислити
Я не зумів,
Як се ми виштрикли
Чорту з зубів ?

"Чи обчисливши ся
Сам зміркував,
Що поспішивши ся
Страту би мав?

""В пеклї, в огнї? О нї,
Розхід оден!
З них на землї менї
Лїпший хосен!

""Хай ще побавлять ся
Як чия хіть!
Час прийде, ставлять ся
Всї в мою сїть."

"Що, не льоґічно-б він
Се міркував ?
В льоґіцї вічно він
Сильний бував.

"Фрази загальної
Він не признасть,
З стежки реальної
Збить ся не дасть.

"Всякі прінціпи
Приймає на сьміх:
Хай там дуріпи
Тримають ся їх!

"Всї ідеали —
Брехня і бридня.
Словом, панове, він
Наша рідня.

"Майстер в полїтицї,
В штуцї житя.
Всї наші сьвіточі —
Його дитя.

"Він наш учитель є
З давнїх давен,
Він наш спаситель є,
Він джентельмен.

"Честь йому перед всїм, —
Се сьвіжий спорт.
В гору чарки знесім:
Хай жиє чорт!"

Музики грім. Панове якось мляво
Всьміхають ся, мабуть їм се не в смак,
Лиш дехто рже: "Г-ге, браво, князю, браво!"

Князь іронїчно глипнув, потім знак
Рукою дав, музику притишив,
А потім знов піднявшись, мовив так:

"Даруйте, панство, я ще не скінчив.
Три струни є на моїм інструментї, —
Сю я мабуть за різко наточив.

"Стрібуймо другу! Я скінчу в моментї."

IV.

"Панство даруєте,
Що я наплів!
Більше не вчуєте
Безбожних слів.

"Геть, мано! Спадь від нас!
Є ще в нас честь.
Apage, Satanas!
Бий тебе хрест!

"Ми не соколики,
Дявольський рід,
Ми є католики
Вірні як дріт.

"Ми не єретики,
Не атеісти,
Нам для естетики
В пекло не лїзти.

"Хоч часом свічечку
Чорту ткнемо́,
Богу-ж що нічечку
По дві жжемо́.

"Справи тїлесниї
Дїдьчі в нас всї,
Але небесниї
Іскри в душі.

"Тїло наплутає
Тут на землї,
Хай же спокутує
Там у смолї.

"Але щоб душу Бог
Нашу прогнав
В темний, пекельний льох,
В затхлий канал,

"Щоб між розбійників,
Підлих Жидюг,
Між свиногінників,
Хлопів, злодюг,

Між бидло те брудне
Щоб там у ад
Йшов за пусте-дурне,
Арістократ, —

"Щоб та блискучая,
Нїжна душа,
Квітка пахучая
Йшла до коша, —

"Щоб сей найкращий твір,
Божий напій
Пхать до пекельних дїр
Чорту на гній, —

"Нї, щось таке дзвонить
Се просто сьміх!
Щоб се міг Бог чинить, —
Думати гріх.

"Бог, найчільнїйший той
Арістократ,
Він би юрбі гидкій
Мав бути брат ?

"Нас би він мав судить
Задля голоти?
Нї! Можуть се твердить
Лиш ідіоти.

"Я, мої панство, сю
Віру кохаю:
Нас він готує для
Роскошів раю

"Щоб перейшовши сю
Земную школу,
Вміли з ним бавить ся
Вічно посполу.

"Він то тепер, коли
Тисли нас хлопи,
Спас нас чудесно, мов
Ноя з потопи.

"А що нас шарпати
Сьміли ті хами,
Поле великеє
Вкрив їх кістками.

"Щоб знали кпи дурні:
Хлоп — то худоба,
А тілько ми одні —
Божа подоба.

"Щоб знали: хлоп — то гній
У огорожі,
Тілько пани є в нїй
Пишниї рожі.

"Бог тілько нам отець,
А їм вітчим;
Нам тілько добрим є,
А їм грізним.

"Щоб нам розрадувать
Хвильку бутя,
Сотням їх знівечить
Цїле житя.

"Щоб на годину нам
Гумор направить,
Сто їх на цїлий вік
Радости збавить.

"А щоб знав люд той, як
Чтити нас мусить,
За один волос наш
Сто їх роздусить.

"Всюди і все така
Божая міра!
Се моя етика,
Се моя віра!

"Те, що нам стало ся
Вчора й сьогоднї, —
Доказ найкращий нам,
Чого ми годні.

"Доказ найкращий нам,
Хто за нас дбав,
Хто нас тим ящірам
Зжерти не дав!

"Хто своїх вибранцїв
Вірно беріг,
Щоб їх сей дикий тлум
Стлумить не міг.

"Щоб не втопила нас
Темная дич,
Сьвіт не зопхнула
У варварства ніч.

"Щоб під їх плахтищем
Цьвіт наш не всох...
Наш Бог є шляхтичем!
Vivat наш Бог!"

Музики грім. Панове якось мляво
Всьміхають ся, мабуть їм се не в смак,
Лиш дехто рже: "Г-ге, браво, князю, браво!"

Князь іронїчно глипнув, потім знак
Рукою дав, музику притишив,
А потім знов піднявшись, мовив так:

"Даруйте, панство, я ще не скінчив.
Чи знов я переборщив в сакраменті?
Га, годї! Так мій дух мене навчив.

"Ще пару слів лише.
1 2 3 4