Кохання турецького паші до дівчини з Богуслава... Мінарети... Мечеті... Гарем... Водограї... Синє море... Яничари... Спаги... Все це древня-древня, наївна мішура. Блискітки-скалки, пилок історії. Сильветки сивої древности. "Археологія", — мовляв Сластьон. Для мас же, як для дітей, — давай казкову небилицю — отаку грайливу колисанку, щоби утекти од життя. А тут ще й сама назва, як казкова колисанка — "Маруся Богуславка". Ось на це все й розраховувала дирекція театру, сама нишком утікаючи від понурої дійсності і від лютої в ній відповідальності за найменші задирки на "генеральній лінії".
* * *
Колектив так втягся в працю й так захопився п'єсою, відкриваючи в ній все більші й більші хвилюючі можливості, що було ухвалено не робити весною перерви для відпусток, а спершу закінчити працю над "Богуславкою", приготувати її, зробити прем'єру — наробити нею шуму тріумфального, заінтригувати всіх, а тоді вже зробити перерву, мовби спочити на лаврах, — тобто піти всьому колективові у відпустки до початку осінньо-зимового сезону. А потім експлуатувати цю виставу цілий наступний сезон, додавши до неї трохи "силосу", "заповнювачів", тобто старого репертуару, різних там "Кречетів" та "Весіль в Малинівці", зробивши таким чином велику програму.
В розпалі такої праці театрального колективу раптом з "реперткому" наркомосівського (що, звичайно, приглядався й прислухався до душі міста Нашого й що в ній робиться) поступила "вказівка", зробити з аполітичної "Богуславки" таки політику — зробити річ політично загострену й актуальну — антитурецьку! Так вимагає момент. Зробити з "Марусі" річ пропагандивну проти Туреччини, "одвічного російського ворога", й взагалі проти всього "капіталістичного світу", ворога комунізму.
Виходить, що вищі володарі цієї "душі" не дрімають.
Сластьон довго міркував над цією "вказівкою", посміхаючись іронічно й з досадою. Бач! Ті, що вершать долю їхню, не хотять речей аполітичних! Вони з усього хотять зробити ужиток, зробити політику. Хоч би і ціною обернення на халтуру!.. Ну, що ж... Політика так політика... — І зітхав, бідолаха.
* * *
Ось що вирує і ось що відбувається за сіро-сталевими та блідо-зеленими мурами мовчазної на сповид душі міста Нашого; ось що відбувається за закритими дверима й присліплими вікнами цієї сіро-сталевої цитаделі.
VII
Ентузіасти
День крізь день і вечір крізь вечір, і часто до глибокої півночі, коли вже в усьому світі, як то каже народна приповідка, "чорти навкулачки б'ються", коли вже все місто спить, в замкненому театрі в самім його свята-святих, сховано від стороннього ока, відбуваються містерії: вібрує журлива орієнтальна музика й під її тягучі, ворожбитські звуки хтось чаклує — викликає духів середньовіччя... І їх находить повно: уявних старовинних турків і татар з їхнім величавим пашою, уявних древніх жидів і польських шляхтичів, спагів і яничар, дивних, печальних і сліпучо-гарних красунь — одалісок і рабинь, з усього світу нібито навизбируваних... Гойдаються танки... Вібрують піснії Хтось уперто, наполегливо, деталь по деталі, камінчик по камінчикові відтворює давню-давню епоху, далеку країну й її химерну давно щезлу дійсність. Відтворює, повторює, будує... руйнує й починає знову... деталь по деталі... Ах, яка то тяжка праця! Але той "хтось" не здається й починає знову й знову, і знову. І вже це стає подібне до дресування змучених істот у великім порожнім цирку, де немає нікого з свідків, а лише мучаться ті бідні істоти зо своїм нещадним мучителем-дресувальником.
Той "хтось" — попелясто-русявий, розпатланий, охриплий чаклун, такий ще молодий, але такий уже старий, такий гарний і такий безпощадний. Мучитель! Такий ліричний і такий жорстокий. Мучитель! А ті "замучені істоти" — його люблена молодь, молоді ентузіасти (серед них лише кілька старших, заслужених), яку, молодь, він так мучить і яка його за це так любить і так часом ненавидить. "Ух! Роздерла б!" — каже люта Ольга Шведова, дико обертаючи більмами своїх великих очей, коли нещадний чаклун примушує її, "зацьковану", знову й знову проробляти прокляту деталь мізансцени в сотий раз, бідолашна дівчина вже мліє від задухи і шалено палахкотить лютими очима на свого мучителя, — "роз-дерррла б!" Товаришки її теж такої думки.
А мучитель не зважає, хоч прекрасно й знає, який саме замір зроджується в тій бідолашній дівочій душі, розтерзаній ним. Він мечеться по сцені й по залі, відбудовуючи ту прокляту далеку й невідому епоху, командує своїми будівничими, геть захриплий і схвильований, і нетерпеливий, і категоричний — все мусить відповідати саме тому планові, який зродився в його душі! Він перевіряє цілі збудовані частини тієї епохи, відбігає від неї, віддаляється в темряву невідомого далекого (цебто в темну порожню залю), щоб подивитися з перспективи, сідає там верхи на крісло або й на балюстраду бельетажу й променіючими очима пристально дивиться й "не дає всім жити"... Потім геть руйнує все, і мука починається знову.
Так по краплині, по деталі, по частині епоха та далека такії зроджується з нічого, зринає з небуття, стає дійсністю, відбудована подвійними невільниками, — так нещадно мученими рабами в епосі древній, а ще більше мученими тепер своїм головним майстром, як тії "раби єгипетські" (це хтось з мучених так охрестив себе й усіх своїх колег). Хоч ціла праця з несамовитим Сластьоном давно охрещена вже "канальськими роботами", терміном епохально дещо ближчим.
Коли вже всі вибиваються з сил, тоді мучитель збирає своїх "рабів єгипетських" і рабинь в коло на сцені, сідає посеред них, відпружений, і розповідає їм веселі анекдоти, добуваючи вибухи сміху, перед тим як почати їм викладання театральної премудрости та різних повчань, званих усіма "нагорними проповідями", часом терпких, як полин.
* * *
Атине життя праця виповнювала по самі вінця.
На неї покладено найбільшу відповідальність і найбільші надії, вона, відчуваючи ту відповідальність і ті надії, поринула в свою ролю з головою. О, щоб бути "зіркою", мало мати хист і мало мати красу, хоч би й таку, як вона має, треба ще й багато, дуже багато працювати, їй доручено головну ролю, й вона тепер мусить забути, що вона Ата, що вона сучасна дівчина, вона — Маруся Богуславка, дівчина з древнього Богуслава, а потім горда невільниця-рабиня, а потім горда східна княгиня, майже цариця... Вона мусить воскресити ту древню-древню дивну істоту, давно зітлілу на порох, вжитися в неї, стати нею. І найтяжче — що треба бути тією прапрадавньою Марусею Богуславкою, жити в цім перевтіленні вдень і вночі, і в той же час не можна перестати бути сучасною дівчиною, бо серце її живе і б'ється сьогодні, і від того "сьогодні" вона все-таки утекти не може.
Колектив "мучеників", очолений "мучителем", складається з великого числа людей — акторів, допоміжних керівників, технічних робітників та службовців (обслуговуючого персоналу), а якщо би ще приплюсувати сюди юних студійців (учнів), то це би була ціла армія.
Серед акторів — кілька зірок.
Серед дівчат перед вела Ата, душа всього колективу, що ось-ось мала стати заслуженою акторкою республіки... Про це нишком, але уперто поговорюють, хоча сама вона вважала, що вона ніщо, що їй треба багато, багато й багато працювати й тоді, аж тоді, аж тоді, може, вийде з неї хоч пів-Заньковецької... Та природа наділила її не тільки скромністю й хистом в галузі обраного фаху, а ще й феноменальною упертістю та працездатністю.
За нею йшли її найліпші подруги — Ольга Шведова, Оксана Чоботар, Люся Жабка, Христя Карабан, прозвана "Аніка Воїн" за те, що раз грала хлоп'ячу ролю джури при якомусь там генералі, Ната Бондаренко, Матильда Боброва зі славного роду Бобрових, Варвара Курило, Ліда Ісаєва — "жидівка вихрестка", як її дражнили хлопці, бо вона жидівка, і Марія Безбородько. Перераховуємо їх всіх поіменно тому, що роль їхня буде непроминальна в цій повісті, як і в житті. Ось це, так би мовити, основна дівоча бригада, не рахуючи студійок, здебільшого піонерського віку стригунців з прославленими у віках прізвищами Кривоносів, Кисілів. Паліїв, Перебийносів, Сірків... Дівоча бригада — це було блискуче сузір'я не тільки красунь, а й талантів, окраса не лише театру, а й взагалі міста Нашого. Товариші (хлопці, звичайно) прозвали, цю веселу чарівну дівочу бригаду "ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ", за назвою однієї п'єси (Івана Микитенка), яку вони грали колись. "ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ"! Краса й гордість Мельпомени й об'єкт зітхань всього хлоп'ячого й мужеського населення міста Нашого й його найдальших околиць.
"Дівчата нашої країни" становили дуже міцно злютовану групу, дружну й веселу, хоч були вони різного т. зв. "соціального походження". Були тут дочки селян і дочки індустріальних робітників, були тут і дочки колишніх "буржуйчиків", як-от Люся Жабка, донька колишнього дрібного місцевого крамаря (дореволюційного), власника крамниці дрібної галантереї, про що вона сама тільки чула, але вже не пам'ятала свого батька й матері, загиблих в хаосі перших років революції. Були тут і взагалі невідомо чиї доньки (для загалу невідомо), як-от Ата, "Ататюрк", їхній дівочий "отаман", "отаман" усіх "дівчат нашої країни". Бригада була настільки дружна й брава, що, наприклад, у грі в волейбол з командою хлопців набивала останнім, в користь "усіх дівчат нашої країни!"
Мужеська половина колективу не була такою злютованою, бо ж хлопці більші егоїсти й індивідуалісти, й їм не властива така міцна дружба, як дівчатам.
Зіркою серед хлопців, до пари Аті, був Григорій Мороз, колега знаменитого Донця, заслуженого артиста республіки, й сам кандидат на такого "заслуженого". Його протилежністю був Січкаренко — досить бліда фігура, але з несамовитими амбіціями й претензіями, єдина, мабуть, на увесь колектив особа, так шалено й так явно одержима комплексом злоби до всіх, виплеканої на буйному ґрунті заздрості, — заздрості до ліпших і до кожного, хто вище нього в ієрархії вартостей театру й взагалі. Решта — були добрі, працьовиті й талановиті актори з великими перспективами й можливостями, що росли кожноденно в напруженій праці й шуканнях.
Як не дивно, але серед "дівчат нашої країни" таких осіб, як Січкаренко, з такими рисами заздрості й інтриганства зовсім не було.