Нова рябина

Багряний Іван

1. ТІНЬ МИНУЛОГО. ПОВІСТЬ ПРО РЯБОГО КАБАНЧИКА, АБО — ЯК ТІТКА УЛЯНА ТА НЕ ВСТУПИЛА ДО КОЛГОСПУ

Поїзд ішов на Кириківку о 2-ій годині ночі. Та на Кириківці пересадка. Себто, поїзд піде далі на Харків, а комусь пішки на Рябину. Не охота самому. Щоб заздалегідь зарадити цьому, треба ходити по вагонах і вишукувати попутчика. Ну, а як у вагонах повнісінько людей, і всі вони хропли, то розшуки й кінчилися нічим. Транспорт сонних.

Тоді поклав заснути і я, раз таке діло.

Ну, о такій порі та після робочого дня сон, як рябець: чок! І поніс. І поніс…

І снилося мені, як я в цю рябину та вже раз мандрував, і було це минулої зими лютої ще й у місяці лютому. (А що я до неї таки їздив-ходив, — то це було справді — районової газети співробітником бувши).

І снилося мені, як ішли ми заметами втрьох крізь метелицю опівночі глупої, я, комсомолець-учитель і комсомолець просто. Темрява. Вітер струже. Світу білого не видно. Ми, звичайно, у відповідному для цього одязі. Так що якби нам не по 20-23 роки, то ми до тої Рябини навряд чи й дійшли б.

Але суть не в цьому (ми звичайно дійшли ще й повернулися), а суть у тому, що сама назва "Нова Рябина" вабила тоді мене, я і читача вабить і інтригує. Але ж…назва надзвичайно промовиста. Та тільки ж насправді — гай-гай!.. Уже на той час виявилось, що назва ця вельми стара, доісторична. А в самій тій Новій Рябині мало що було нового; лише початки. І становили ті початки всього лиш 2 с.-г. артілі, невеликі, недавно організовані, та заголовок з стінної газети:

"Рушаймо — колгоспи",

Це "перші хоробрі", 100 з чимось дворів, це справжня Нова Рябина — острівець серед стихії, серед решти.

Решта ж — село: з досвітками, з куркулями, з двома церквами, з горілкою і з жорстокими протиріччями у всьому, аж до того, що існувала неприхована ворожнеча між двома половинами села. Ба, навіть у взаємини між двома артілями просмоктувався цей антагонізм, хоробливий, давній, перенесений ще з дореволюційних часів. Антагонізм найгіршого ґатунку з довжелезним корінням.

Починався корінь від кріпаччини, вірніше, від двох панів, що володіли один одною, другий другою половинами села. І звалися ці половини ім’ям своїх панів. Один був Нахімов, другий – Єремєєв, отже – Нахимівка й Єремеївка. А все в купі – Нова Рябина (щоб не плутали з тою другою, що поруч і що зветься Стара Рябина). Від чого зайшла люта ворожнеча між цими під’яремними половинами? З-за церкви зайшла.

Була на Нахимівці панська церква, а на Єремеївці не було. Як прийде свято — ніде богу помолитись єремеївцям, — нахимівці не пускають.

Через те й ворогували.

Панам до цього було байдуже, ба, для них це навіть вигідно. "Хай собі ворогують ся і чим дужче, тим краще, аби панських маєтків не палили". І підтримували цю ворожнечу всілякими способами.

До того ж, — не було жодної школи ні на першій, ні на другій половині.

Нарешті Єремеївці поставили таки собі (не школу, звичайно) церкву, але…ворожнеча так і залишилась, по інерції, очевидно, та через темряву, — зганяли один на одному злість.

І живуча вона аж он яка, що дожила навіть до наших днів, і минулої зими я спостерігав її навіть (!) серед колгоспівців; колгоспи-бо — один на одній половині, а другий на другій. Нахимівка й Єремеївка…

Дрімав я, і снилися вони мені, ці Нахимівка й Єремеївка, з усім своїм потворним минулим, і та Нова Рябина, що я її бачив взимку і що ще так багато в ній від тої Нахимівки з Єремеївкою, хоч артілі й звалися іменем Сталіна та Будьонного.

В дружній розмові з активом я тоді радив товаришам десь переключити всю ту енергію і з хоробливої порожнечі зробити здорове соцзмагання. Цікаво, як там тепер, що з того вийшло і взагалі, що там…

Тут саме сон — як і всякий сон, власне — думки під закритими віями були нагло сполохані: кондуктор смикнув за ногу й гукнув: "Кириківка!".

***

Біля Правдинської цукроварі (ім. газети "Правда"), що повз неї йти на Рябину, ми зустрілися. Себто, я й тітка Уляна.

Років під 50, боса, з вузликом — ішла вона сквапно шляхом, збиваючи ногами пилюку на колії. Голова її була задумано похилена, злегка киваючи нею в такт ході, тітка щось напружено думала й ворушила губами. І така вона заклопотана, що коли я обізвався — аж спіткнулаь від несподіванки.

— Доброго ранку. Тітко.

— Аа…Драстуйте…

— От і є попутчик. Значить, на Рябину?

— Еге ж… — і силкуючись зібрати знову нагло сполохані думки, тітка щиро дивується, звідки я знаю, що їй на Рябину. А це ж так просто: запитав навмання, а виходить — по дорозі.

Удвох іти куди веселіше. Тітка трапилась говірка ще й заклопотана серйозною справою, і цеї справи обіцяло вистачити на всю дорогу.

Затим роззнайомились, говорили про се, про те: про жита й пшениці, що обабіч шляху стояли густою стіною, про врожай, що має бути хороший "якщо бог не зіпсує". Але навіщо йому зайвий клопіт, навіщо йому псувати, коли хліба ці все колгоспівські та радгоспівські, тавровані "комунією", а, значить, і не підлягають божому контролю?

Тітка згоджується, сміючись, що дійсно — до тих, від кого бог відступився, він більше не втручається. Це правда.

Весела, як бачите, й розважна тітка. І я вже її приналежність до "стада святої церкви" беру під сумнів. А її не в жарт цікавить і турбує, і вносить розкол в її християнську душу той факт, що: комуністи ж безвірники безбожні, церкви розтірюють і всім їм уже вимощений шлях простісінько до пекла — уже вимощений, — і…одначе в комуністів чудесний хліб родить! Що ж це таке, га? Як же це так? І стоїть же такий хліб, аж очі одбирає…

І стоїть це питання в тітки поперек розуму.

Я думав, що оце він і є той "камінь", що з приводу нього та тітка й ворушила губами, йдучи межи безмежних бурякових плантацій ще по той бік заводу, але помилився. Її зовсім не те турбує. І той легенький смуток, з яким тітка говорила про колгоспівські лани, ніби байдуже озираючи їхню безмежну шир, — то не так собі просто. Погомонівши й обізвавшись, тітка, нарешті, вирішила вдатись до мене за порадою і розповіла про те, чим так заклопотана останнім часом з самої весни.

Бачите…Люди до колгоспу вступають, люди, як люди, а неї війна. І з ким же ви думали? З владою війна, ще й яка завзята. То було сподівалися на мир, а то вже й кінця-краю не видно. Хто переможе — невідомо, але вона нічим не поступиться, останнє дрантя продасть на квиток до столиці, поїде до ВУЦВК’у голодуватиме — але не поступиться.

Он яка завзята тітка.

— Що ж там у вас таке? — питаю.

— Та все ж за того кабанчика. Та ви ж, пак, не знаєте. Ну, я вам розповім… — І по-діловому, ніби на суді десь, тітка охоче взялася розповідати "все як воно було", від А дама починаючи. Цікава, зворушлива історія. Її б можна назвати ще приміром так: "Війна незаможниці тітки Уляни з радянською владою в особі її представника — голови Н.-Рябинівської сільради".

За браком місця подаю її стисло, скорочено. Прошу:

— "Був ото в нас голова сільради, Сосновський, може чули. (Чув, чув!). І була колективізація; і було розкуркулення. Все як слід, як і в людей.

У мене розкуркулювати було нічого — я та старий — двоє нас. Землі наділ, шкапина й халупа. Навіть хлівця путнього катма. Тут же в дворі живе син з невісткою, — окрема халупа в них. Але, крім халупи, в них ні шкапини, ні землі. Клапоть землі тої-то на нас із старим числиться, син же землі тої й не мав та й не потрібна вона йому, в нього інше ремество і своя робота — тесля він і пасічник.

Отож дві халупи на маленькій садибі, шкапина, землі наділ та ще, пак, коза — оце й усі статки-маєтки на 5 ротів. Як бачите, навіть і не по-середняцькому.

Ну, як почали сколективізуватись, то голова всім тут понаганяв холоду. До ста процентів зразу хотів доскочити, до чого ж і страшний та клятий голова був. І молодий наче, а всі його боялись, як огню: як гля-а-не, як гримне чуть що, зразу: "Ти що, хочеш, щоб я тебе розкуркулив в 24 часа? Га? Я тут власть…" або: "О, знову чорт цю бабу приніс! Гирр…я тут власть…" .

Баба та вже й не чекає, що він скаже, мерщій — шасть і нема. Було, як до сільради комусь іти, то ніби на тортури, — до чого ж і боязко.

Ну, так оцей голова довів і мені плана до двору.

"Іди, — каже, — в соз".

"Та…Подумаю…Як, люди…Хтозна…"

"А-а. Подумаєш? Так ти не хочеш? Підкуркульниця!? Маєш план…"

Та ще ж як! Землю тую записали аж двічі, — раз на батька, а раз на сина…

Я б дуже рада й до созу йти, так ні, — тепер зась, — підкуркульниця….Та чи я його возом де заїхала, чи й сама не знаю.

— А мо’, й справді де заїхали? Ану лиш… — закортіло мені докопатись таки причини, не може ж так бути. Що за їрунда! Хоч я і знав цього голову навіть з його минулим, з потаєною жагою до висування і з усіма іншими властивостями, але щоб робити такі дурниці. Треба було його до цього чимось змусити, принаймні, особисто "заїхати", мовляла тітка.

— Так не заїхали?

— Та ні…Де ж би…хоч…Правда, — вилаяла раз прилюдно, назвала п’яницею і…(тим, що за бабами тягається). Так хіба ж не правда? (Їй-бо, правда! Як він бо й вуха біля чужої жінки одморозив. Ну й тільки оце й всього, о.

(Ого!...З цього треба було й починати. Досить і цього, тітко! А тітка всерйоз не надавала цьому ніякого значення.)

— Вірно, прилюдно це я, але ж і правду рубонула. Та й потім, — до чого ж тут політика і до чого план? Каже: "Скридитація". А чорти батька його знає (пауза).

Виходить, тітка за дискредитацію потерпає, сама того не знаючи. Чітко й одразу уявилося, як це воно вийшло і як стала тітка "підкуркульницею…тим часом тітка з чистим сумлінням доказує свою історію.

Одне слово — зробили, як схотіли, обкрутили і цить.

"Та що ж ви робите? Та де ж такий закон є?"

І не говори. А кричатимеш — будеш агітувати — гірше буде. Так як же не кричатимеш?..

А потім якось під’їхали підводою і, не знайшовши, що б узяти, — забрали кабана. Та й не кабан же то був, а кабанчик — єдине багатство з усього — і годувала, від рота собі одриваючи.

Як узяло ж мене тоді за живе. Та чия ж це власть, га? Та чи я куркулиха, що багатші за мене в колгоспі, а мене розбирають, і головно — кабана забрали, план довели, погрожують.

Так не буде ж по-вашому! Будь-що буде, але не по-вашому. І щодня до сільради чешу. Кричить на мене голова, гримає — і не доступитись. Хай ти, думаю, сказишся.

1 2 3 4 5