На коні й під конем

Анатолій Дімаров

Сторінка 13 з 60

Він трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи ні, а потім обережно зійшов із стежки у сніг.

— А тпрусь, проклятий! — закричав щосили Ванько. Він замахав руками і кинувся навперейми котові. Тоді кіт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.

— Все! — сказав Ванько, коли я підбіг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.

— Що — все?

— Не можна нам вулицею йти. Хіба не бачиш?

І ткнув пальцем у котячі сліди, що рівненьким ланцюжком перетинали вулицю.

Я чув, що коли кіт перейде дорогу, то чекай якоїсь напасті. Але, признатися, не дуже вірив у це, бо мама сказала, що то забобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобі на очах перейде дорогу отакий котище, то це вже інша справа. "Ще коли б він був хоч не чорний", — подумав я, наче виправдовуючись перед мамою.

— Може, переступимо?

— Еге ж, переступимо! — мало не плачучи, заперечив Ванько. — Воно тебе як переступить!..

— Що ж його робити? Нам же в школу треба!

— Підожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе візьме, — пораяв Ванько.

Ми стали чекати. Мороз дедалі злішав і вже починав забиратися в чоботи, а на вулиці, як на гріх, ані душі. Я боявся запізнитися в школу і тому не витримав перший:

— Може, таки підемо?

— Еге ж, підемо! Воно тебе піде!

Врешті Ванько, ляснувши себе по лобі, закричав:

— Тю, дурні! Давай обійдемо. Поза хатою, городами.

Повеселішавши, ми перелізли через тин і, грузнучи в глибокому снігу, вийшли на город. Вийшли і зупинилися: за сараєм, дивлячись на нас, сидів отой капосний кіт.

— Таки накличе біду,— прошепотів Ванько, бліднучи на виду. — Давай потихеньку, може, обійдемо.

Але кіт не чекав, щоб ми рушили далі. Не встигли ми й кроку ступити, як він, знову задерши хвоста, майнув донизу — через рівчак, на город, одбіг і сів, оглядаючись на нас.

Ми у відчаї подивилися один на одного. Тепер і я переконався, що кіт навмисне не дає нам дороги.

— Я знаю цього котяру, — бубонів сердито Ванько. — Це баби Горпини кіт, такий же вреднющий, як і баба.

— Що ж його робити? — зажурився я.

— Давай ще раз обійдемо, — похмуро відізвався Ванько.

Робити було нічого, і ми побрели по снігу — навздогін котові. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спітнілі лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, піти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли від городу до рівчака, просто-таки забороняв нам поступатись котові.

— Я свого кота, як прийду зі школи, то повішу! — сказав згодом Ванько.

Я з ним мовчки погодився.

Ми таки обійшли чортового кота, хоч і були наче скупані. На урок, цілком зрозуміло, запізнилися і, що найгірше, ніяк не могли пояснити — чому.

Розгнівана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, і ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови.

— Бач, обійшли, і то лиха набралися, — сказав потім Ванько. — А що б то було, коли б ми прямо через отой слід поперлися!

ОДВІЙКИ

Ще ніколи, здається, не було такого щедрого літа, як того року. Кукурудза стояла як ліс, у картоплі не можна було пройти, помідори росли великі та рясні, поміж густим огудинням дозрівали смугасті кавуни та дині-дубівки з зеленою потрісканою корою. Гарбузи ж виросли такі, що їх важко було й поворушити.

Та найбільше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезні круглі решета, набиті тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима і ми будемо вечорами лускати смачне насіння. Я дуже любив соняшникове насіння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпікає долоні, та ще до того й трохи посипане цукром. Жодні ласощі не зрівняються з таким насінням!

Тож усе літо, доки ті соняшники дозрівали, я часто навідувався на город, проганяючи нахабних горобців, що викльовували зернята. Кидав у них груддям, стріляв із рогатки, ганяв їх по всьому городу і навіть поставив опудало з віхтем соломи замість голови та старим, подертим кашкетом.

Не дивно, що коли мама сказала якось, що ми на два тижні їдемо в гості до тітки, я в першу чергу запитав:

— А соняшники?

— Нічого з ними не станеться, з твоїми соняшниками, — заспокоїла мене мама. — Я попросила Васютиху, вона їх позрізає і виб'є.

Я заспокоївся. Якщо тітка Васютиха, тоді інша справа.

Васютишин город межував з нашим. Це була кремезна тітка з червоним обличчям, з ласкавим, аж солоденьким, голосом. Ми часто поралися на городах в одну і ту ж пору, і вона, спершись на сапку, не втомлювалася вихваляти мене перед мамою:

— Та й роботящий же у вас, учителько, синочок, дай йому, боже, здоров'я! Та й золоті ж у нього ручки!

Я червонів од задоволення і аж пихтів, намагаючись показати перед оцією симпатичною тіткою, на що я здатний. Тітка Васютиха після кожної отакої розмови здавалася мені все приємнішою.

Тож, почувши, що тітка Васютиха буде збирати насіння, я поїхав у гості з спокійною душею.

Швидко минули два тижні в гостях. Так швидко, що ми ні разу не встигли й побитись як слід із своїми двоюрідними братами. І ось ми вдома.

В перший же день побіг я на город. Соняшники стояли з позтинаними головами, і мені стало сумно. Але, пригадавши, яке смачне смажене насіння, я повеселішав і подався до мами:

— Коли ми заберемо насіння від тітки Васютихи?

— Забирай хоч сьогодні, — відповіла мама. — Тільки дивись, не бери багато за один раз, а то підірвешся.

Забачивши мене, Васютиха зраділа так, наче зустріла рідну дитину:

— То ви вже приїхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану, покажися, який ти виріс! От у матусі синочок, дай їй, боже, здоров'я та щастя!

Я врешті відважився нагадати їй про насіння.

— Зібрала, аякже, зібрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: своє хай пропадає, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так і зробила. Ще й провіяла.

— То можна забирати?

— А чого ж не можна!

Вона повела мене в сіни, де стояло жлукто з насінням, а поруч — великий мішок.

— Оце ось, синку, і ваше насіннячко, — показала вона на мішок. — Я його у мішечок зсипала, щоб, борони боже, яка курка не клюнула!

Я попробував підняти мішок. Важкенький, але нести можна.

По дорозі зустрів Ванька. Він допоміг мені донести насіння додому, а натомість я йому сказав:

— Приходь увечері, будемо насіння смажити. Із цукром.

Ще не встигла мама, що повернулася з школи, й поріг переступити, а я вже до неї:

— Смаж насіння!

Мама дістала листа й почала набирати насіння.

Взяла одну пригорщу, другу... Потім понесла те насіння до світла. Вона довго роздивлялася його, тоді ще раз підійшла до мішка, заглянула в нього і гірко розсміялася.

— От, сину, які люди на світі! — наче дорослому, сказала вона мені. — Не насіння — одвійки віддала нам Васютиха. З свого і нашого насіння.

Все ще не вірячи, я кинувся до мішка. Всі насінини були плескаті і порожні. Так ось чому так легко було його нести!

Сльози так і бризнули з моїх очей. Я вибіг з хати і наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.

— Давай їй вікна повибиваємо! — запропонував відразу ж Ванько.

Та я не погодився. Що вікна! Вікна вона вставить, а насіння ж у неї залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвійки.

У-у, як ненавидів я в ту хвилину тітку Васютиху!

І я таки придумав, чим їй віддячити.

Підстерігши, коли вона пішла з двору, ми з Ваньком відчинили сінешні двері і підійшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене — цеберка з водою. Швидко висипали попіл у жлукто, прямо на насіння, залили зверху водою, ще й перемішали кописткою.

Хай тепер лускає!

МОРГУН

Якимсь побитом дістав я книжечку Нечуя-Левицького і прямо-таки проковтнув чудові оті оповідання. Все сподобалося мені: і баба Палажка, і баба Параска, і веселі парубки та дівчата, які щовечора сходились на вечорниці, співали пісень та переморгувалися.

Гм, переморгувалися... Відклавши дочитану книжку, я задумався. Не знав, навіщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть, дуже цікаво й потрібно, коли в книжці пишеться.

Не довго думаючи, дістав я зі столу невелике люстеречко і спробував моргнути. Спершу одним оком, потім — другим, а тоді вже й обома.

Не минуло й години, як я міг викликати на герць всіх отих парубків та дівчат.

Я моргав, підморгував, переморгувався, і хоч під кінець у мене таки добре заболіли повіки, однак я був дуже задоволений собою.

Відставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись. Першою здибав Соньчину сестру — Ганнусю. Вона злякано подивилася на мене, а потім запитала:

— Ти очі піском засипав?

— Тю, дурна! — щиро образився я. — То ж я моргаю!

— Моргаєш?

Ганнуся, видно, нічого не зрозуміла, бо засунула до рота пальця. Я махнув на неї рукою і побрів собі далі. "Що воно, дурне, тямить! От коли б Сонька!.."

Уже уявляв, як будемо з Сонькою переморгуватись. Я стану на подвір'ї, а вона в сінях, точнісінько так, як у тій пісні:

Дівка в сінях стояла,

На козака моргала...

Однак мені не щастило: не встиг я пройти кілька кроків, як з нашого двору виглянула мама.

— Толю, а йди-но сюди!

— Чого? — неохоче повернувся я.

— На тобі гроші, збігай до крамниці по сіль. Тільки швиденько: одна нога там, друга — тут.

У крамницю саме привезли цукор, і набилося повно жінок. Я пристроївся у хвості і став терпляче чекати на свою чергу.

"А все ж, як воно на тих вечорницях? — роздумував я. — Певно, дуже цікаво. І для чого ото треба моргати?.. Ану, чи я не розучився?.."

Я моргнув у спину тітці, що стояла передо мною, раз, моргнув удруге.

Ні, не розучився.

Тітчина спина раптом зникла, натомість виріс прилавок, а за прилавком — тітка Настя, висока, дебела молодиця, жінка крамаря.

— Що тобі треба, малий?

Отут і сталося несподіване. Замість відповісти я заморгав їй прямо в обличчя. Все в мені похололо, а тітка Настя закам'яніла, витріщивши на мене очі.

Червоний як рак, я не знав, куди подітись від сорому, а клятуще око взяло та й ще раз підморгнуло.

Тут тітка Настя охнула, вхопилася обома руками за живіт і, задихаючись від сміху, повалилася на прилавок. Я кулею вилетів з крамниці.

— А чого ти такий червоний? — поцікавилась мама. — Приніс сіль?

— Немає солі, — збрехав я, боячись, що мама знову пошле мене до крамниці.

Мама почала лаяти ні в чому не повинного крамаря, а я при згадці про випадок у крамниці ладний був повиймати собі очі.

Та на цьому не скінчилися мої муки.

Другого дня, після уроків, мене наздогнав одноліток Василь, тітчин Настин син.

— Ти нащо до моєї мамки моргав? — запитав він люто.

— Я не моргав.

— Брешеш, моргав!

— Сам ти брешеш!

Слово по слову, і ми взялися за чуби.

10 11 12 13 14 15 16