Насамперед слід відзначити такі риси, як автобіографізм, глибокий психологізм, тобто майстерне розкриття характеру людини у вчинках, у психологічних реакціях на певні ситуації, захоплююча сюжетність і динамізм твору. Уривчастість, епізодичність як риси повісті обумовлюються авторською концепцією: через місточок пам'яті переноситься в теперішнє лише те, що пройшло випробування часом як важливе. Дорослому авторові пригадуються насамперед ті події, які знайшли потвердження або заперечення пізніше. Пам'ять набуває значення фільтра, що пропускає життєвий досвід, відділяючи буденну полову від щирого зерна характеру справжньої людини і громадянина. Прикметно, що, пишучи твір у час домінування так званого "соціалістичного реалізму", Дімаров не акцентує на зовнішній атрибутиці часу. Тонко переплітаються сюжетні епізоди з авторськими відступами, то іронічними ("Стояв і гірко роздумував, чого воно так діється в світі, що де яка халепа не вилупиться, обов'язково я мушу вскочити в неї"), то ліричними (про материнське втомлене обличчя і ласкаві руки), то гіркими (про перші дні війни). Соковита, багата українська мова переливається багатством смислових нюансів, точно висвічує характери не лише героїв, але й оповідача. Вона максимально наближена до розмовної народної мови, тому жива і виразна.