І та особа в розрідженій плоті чудово те знала й бачила, отож перестала мене бити й налити і засміялася, широко розводячи залізні щелепи:
Хай буде так! — сказала вона. — Візьму тебе інакше. Візьму тебе, нечестивцю, Драконом.
Похитала черепом-головою, і з порожніх очей висипалися іскри, а залізні зуби клямкнули і стулилися. Тоді запав я у непам’ять остаточно, знетямився чи твердо заснув.
Розділ XVI
Я таки захворів і змушений був пролежати в Човському монастирі з тиждень. Ігумен часто приходив до мене і вів легкі бесіди, в яких ми не торкалися питань болючих та важких для зрозуміння, ченці поїли мене відварами трав із медом; заходив до мене й Онисим, а що був маломовний, то здебільшого сидів біля мене, лише інколи зітхаючи. І тільки раз мені сказав:
То, може, ваша милосте, хвороба — знак, що треба нам повертатися? Куди тобі хворому в зимову дорогу рипатися?
А я таки рипнусь, — мовив невдоволено. — Коли будемо такі, що від найменшої застуди послушання своє занедбуватимемо, яка нам ціна?
Онисим зітхнув і понурився, але нічого не сказав, добре-бо знав, що я людина тверда і затята, а рішень своїх легко не змінюю. Про свій сон-видіння я намагався не згадувати, бо вважав його химороддям хвороби — це річ самозрозуміла. Отож, коли видужав, ми сердечно розпрощалися із гостинною братією і приїхали на нічліг до села, що звалося Велика Зноба. Слово "зноба" значить "дрижаки", очевидно, й недаремно, бо й тут, у господі, коли ми всі спали, я раптом прокинувся — уві сні щось за мною гналося, якісь сірі тіні, котрі шастали й шукали за мною, заходили у повітку, проштрикували списами солому й сіно, бігали подвір’ям, зазираючи в усі кутки, ніби у піжмурки гралися, а я німо розлився над ними, шукачами, і мовчки все спостерігав.
— Він, напевне, десь тут! — сказала одна тінь, ніби стражник.
— Десь він тут є, він тут! — сказав другий.
— Зараз знайдемо, — відказав той, ніби стражник.
— Швидше, бо його милість сердиться — заповільно шукаєте!
Це все, здається, примарилося мені вві сні, але коли прокинувся, то почув, що в дворі й справді є якісь люди, щось шамотіло, притлумлено стукало, і долинали голоси. Обійняв мене острах, я лежав ні живий ні мертвий, бо те, що бачив уві сні, і те, що чув, прокинувшись, напрочуд поєдналося. У дворі все затихло, коли почало сіріти на день, тут я розбудив тихо господаря і сказав, нічого ні про сон, ні про отой гук у дворі не звідомляючи, що нам треба зарано виїхати, отож просив, щоб вивів нас на новгородську дорогу. Господар бурмотів: мало того, що пустив нас на нічліг, а гості ще й виспатися йому не дають, однак устав, тяжко позіхаючи й чухаючись, одягся, виїхав з нами, осідлавши коня, за село і вказав дорогу коротким порухом руки, а сам завернув коня і пропав у сірому сутінку.
Онисим запитав про причину такого раннього виїзду; я йому все щиросердно оповів.
— Е-е, ваша милосте, — мовив Онисим, — це у тебе ще хвороба не пройшла, через це й замерещилося.
— Береженого Бог береже, — сказав я, в глибині душі визнаючи йому рацію, а собі наказавши тримати себе в твердій свідомості, бо, чого доброго, так можна і глузду позбутися.
Ми поїхали на якусь пущу, де дорога раптом пропала, завіяна снігом, та й темно ще було, і подалися навмання. Я ж, щоб самому зібратися на дусі і підтримати цілком замороченого Онисима, не знаючи, куди їду і де, почав співати акафістову пісню Пречистій Богородиці "Воєводі возбранній побідительну", приспівуючи після кожного вірша: "Алілуя, алілуя". Якось дивно самотньо звучав у тій пущі мій голос, а в глибині лісу щось стрепенулося й завило, може, й вовк, десь обізвалося здаля друге виття, і здалося мені, що й вони заспівали ту ж таки акафістову пісню, і занепокоєння почало з мене трохи спадати, бо коли й вовки починають славити Богородицю, вони на нас напевне не нападуть. Заколисаний їздою, я задрімав, бо таки не виспався, а прокинувшись, раптом побачив на небі велику червону хмару, осяяну сонцем, що сходило, і та хмара чудовно засвітилася й заграла всіма можливими барвами, але червоного в ній було найбільше. Цілком струснув сон з очей і побачив, що Онисим сидить на передку, низько схилившись, але не випускаючи віжок із рук, і почув його похропування. Простяг руку, щоб розбудити послушника, але раптом завмер з простягнутою рукою. Бо там, на сході, раптом розкололося небо, і з тієї розколини бризнули повісьма променів, які обілляли землю й пущу, по якій ми їхали, — якесь голе безконечне поле, де тільки по краях був ліс, ніби гребені чи фортечні стіни, а в тому місці, де з’явилося світове світило, лісу не було, й розсипане проміння утворило ясний, тріпотливий серпанок, неначе накинулась на світ золота сіть, і в тому світлі на нашому коні витворилася постать вельми красного молодця в мантії, сидів він обличчям до нас, а спиною до дороги, перекинувши ноги на бік, як їздять білі голови. Він усміхнувся до мене, підморгнув і сказав:
— Я Неємія, диякон, співмешканець ваш куп’ятицький, чи пізнав?
Я хитнув головою, хоч він трохи не був подібний до того Неємії, якого знав, що був намальований на образі, який стоїть у нашому храмі.
— Слухайся голосу, — сказав Неємія, — і він тебе проведе.
Тоді я зирнув на сонце і побачив там, у ньому, золотий
Храм, на якого ніби було накладено хреста, а в хресті просвітився образ Пречистої Богородиці із дитям, на кшталт Куп’ятицького, витворений і огорнений сонячним промінням. Був уражений і захоплений, і радісно на все те зорив, і торкнув Онисима, мого послушника, щоб і він те побачив.
Онисим стрепенувся зі сну, побачив, що кінь ледве плететься, вйокнув, крикнув, ударив коня, той схарапудився й помчав, сани смикнулися, і той образ на небі став невидимий, так само й диякон Неємія, тільки у вухах моїх стояв його сміх, і я невідь-чому подумав, що той сміх нагадує сміх особи в розрідженій плоті, а ще мені здалося, що перед тим, як зникнути, Пречиста Богородиця простягла в мій бік руку і чи поблагословила мене, чи хотіла зупинити — того добре не розібрав. А ще здалося, правда, й того до ладу не примітив, що Неємія перед тим, як зникнути, змахнув чи пліттю, чи чимось схожим на пліть, якою мене била особа в розрідженій плоті, а не розібрав того тому, що кидав раз оком на небо, де сходило сонце, а раз на диякона Неємію. Чи не тому Онисимові про бачене не розповів нічого, а Онисим усе вйокав та кричав і бив коня, і сани наші вже не їхали, а летіли, ніби й кінь, і Онисим чогось перелякалися.
— Отямся! — закричав я. — Чого так женеш?
Онисим отямився, струснув головою і перестав поганяти, а кінь, заіржавши голосно й лунко, перейшов на рись, а тоді пішов у звичайному русі, але на його іржання із глибини простору відгукнулося іржання інше, яке повторилося, потроїлося і розлетілося пущею лунами.
Відтак, ми наблизилися до прикордонного села, не відаю його назви, було це ще задовго перед полуднем, і на дорозі побачив я загін сторожі новгородського воєводи — то був осадчий того села з людьми. Ми зупинилися, я зійшов із саней і побачив, що осадчий і його люди на мене й не дивляться, а сидять на конях, познімавши шапки, і втупилися кудись у глибину снігів.
— Що там таке? — спитав я, привітавшись.
— Дивись, отче, — сказав осадчий. — Що то за пані і де їде з таким немалим оршаком[27]?
Подивився й собі в глибину снігів, осяяних сонцем, і мені здалося, що й справді через поле їде немалий оршак, який супроводжує золоту карету, запряжену білими кіньми, але дивне було не те: й карета, й пані, яка виглядала у вікно, і весь її оршак, люди й коні, були в розрідженій плоті, ніби виткані із серпанку чи туману, і йшли вони через поле, засипане снігом, без гуку й голосу, без іржання коней, а ніби над тим полем безгучно пролітали.
— Бачив, отче? — спитав осадчий. — Що воно?
— Але, але! — сказав я невиразно й пішов до саней.
Він же, осадчий той, був гак вражений баченим, що й не спитав, хто я, й куди їду, і які маю папери, хоч і був стражником; я ж торкнув Онисима в спину, й ми подалися просто на прикордонне село, і він не зупинив нас покриком, а коли так, то чому мали б ми зупинятися, адже я знав, що це задля мене послано йому видіння, тобто щоб він мене на кордоні не зупинив.
Коли ж ми в’їхали в село, то із хат, як мишва, посипалися люди, і всі вони, велика тлуща, ставали біля хвірток і тинів і дивилися на нас, ніби ми були самі якимось привиддям, виднілися серед тих людей і стражники, і посполиті, але ніхто нас не зупиняв, не окликнув, а тільки всі дивилися, мов заворожені, розширеними, зчудованими очима, а коли ми проїжджали котрийсь двір, то люди з нього виходили на вулицю й кидалися за нами бігти, але не прудко, а начебто неохоче й замлоєно, і зовсім без галасу; до них приєднувалися люди з інших дворів, а з Онисимом щось знову сталося, як і тоді вранці, він вйокав, і кричав, і тільки його крик було чутно, і бив коня, той же мчав, а сани летіли, ніби кінь і Онисим чогось перелякалися.
Я озирнувся й побачив, що тлум людей біжить за нами з розтуленими ротами, але крику не було чутно, вони махали руками, але коня догнати не були в силі, а що дивніше було, що люди з тих домів, які були попереду нас, не вискакували, аби перепинити, а тільки дивилися, а вискакували лишень тоді, коли ми їх проїжджали. І мені стало радісно й солодко, а водночас і неспокій до мене повертався, бо що це воно діється в цьому світі?
Ми виїхали із села й побачили храм у кінці поселення в полі, і я вразився із того храму, бо він був увіч такий, як і храм наш, Куп’ятицький, і це був храм, який хилився до упадку, бо мав стару перегнилу покрівлю і схиленого хреста, а подекуди вибиті шиби, а подекуди зігниле дерево; мені навіть захотілося зупинитися і не переїжджати кордону з
Драконовим царством, але кінь наш мчався неспинно, а Онисим ніби знавіснів, кричав, і бив його, і вйокав, і я знеможено ліг у сани, бо здалося мені, що ми з конем і саньми аж так швидко їдемо, що ось-ось відірвемося від землі й полетимо в небо, у безвість, щоб звідтіля ніколи не повернутися. І обійняло мене якесь дивне почуття, що не міг я й пальцем кивнути, ані крикнути, ні зупинити цього льоту. А ще мені здалося, що на коні нашому сидить, але вже не як білі голови сидять, а охляп, спиною до нас, той-таки диякон Неємія, але цілком у розрідженій плоті, і саме він шалено поганяє коня, б’ючи його п’ятами чобіт із залізними острогами, які ранять боки коневі, аж ті кривавляться.