Місія

І

Патріарх Єремія замислився. Ця дивна країна, в яку потрапив, була не зовсім йому зрозуміла. Ще приїхавши сюди, примітив: люди цієї землі живуть зовсім не таким укладом, яким мали б жити за його. уявленнями християни, – те життя не вкладалось у канони віри, а зчаста й оминали їх. Таке враження склалось у нього ще раніше, ніж вірні люди розповіли йому про звичаї цього краю, – ще тоді, коли переїжджав вільний, порослий тирсою степ. Над головою світило сонце, щедре й значно лагідніше, ніж у Цареграді, а навколо хиталися роздольні тирсові хвилі.

Повіз ховавсь у тій тирсі зовсім, і Єремія неначе опинився у зеленій воді, на дні незвіданого трав’яного океану, крізь який годі прозирнути, бо людина, потрапляючи сюди, відчуває, що вона схована від цілого світу, а водночас на неї чигають небезпеки.

Єремія тоді висловив цю думку єпископові Дионизію, котрий його супроводжував, бо вважався знавцем цієї землі.

– У цій країні, – відповів Дионизій, – ми зустрінемося з багатьма несподіванками. Патріарх Іоаким попереджував про те вашу святість…

Зараз уже, після повернення з Московії, коли патріарх Єремія трохи ознайомився з тутешніми звичаями[15], йому хотілося досконаліше пізнати цю країну та її звичаї.

– Там, де дуже багато існує волі, – сказав він єпископові Дионизієві, – мало стійких звичаїв.

Дионизій шанобливо схилив голову.

– Люди, що мали ознайомитися з цим краєм, – сказав він, – висвітлять вашій святості все. Вони ходили тут збирачами стацій для вашої святості. Не думаю, що вони багато їх назбирали: надто високі чини ми наділили місією жебрацтва.

– То в римській церкві, – звищив голос Єремія, – владики об’їдаються й наливають свої черева трунками, це вони стають вельможними й марнотратними. Наша ж церква міцна в убогості своїй, і нічого страшного не станеться, коли милостиню попросить єпископ.

Дионизій змовчав. Йому хотілося заперечити, що, мовляв, треба зважати й на. тутешні умови й призвичаюватися певним робом до них – чи не в тому сенс мудрої церковної політики? Звичаї не можна переробляти заразом, їх треба викорінювати помалу, але впевнено й послідовно. Дионизій, однак, промовчав, знаючи, що ці слова роздратували б патріарха, той мав свої дивацтва. Зрештою, він вірив у Єреміїн розум, адже недаремно той мав славу найученішого теолога. Навіть тут його запросив на гостину не хто інший, як польський канцлер, і хоч патріарх узяв собі скромні покої, вони знайшли під його стелею добрий затишок.

– Хвороба світу, – сказав патріарх, – в тому, що люди не усвідомлюють, що вони в череві апокаліптичного звіра, а найбільша звада їхня – гроші! Римська церква завжди мала їх доволі, благочестиві за всіх часів були убогі. Наша церква лише в Московії має державну підпору, інші країни, як і ця, підлеглі. Маємо жити з ласки Божої, і ганьби в цьому нема.

– Так, бо наші переваги в засадах наших. – Дионизій зумисне дозволив собі улесливість.

– Безперечно! – Патріарх різко встав, аж схитнулося полум’я свічок, і поквапно заходив покоєм. – Господь шле нам суворі випробування, але вони не важчі від спокус на масний гріш та ситну їжу з витребеньками. Голодний завжди вільний. Голодний – найсправедливіша людина в світі, вона в черево апокаліптичного звіра не потрапляє.

ІІ

Од свічок крутилися вгору чортні нитки диму, і Дионизій зняв нагар. Велика патріарша тінь хиталася на стінах, ніби патріарх заповнював покій ущерть, і здавалося, що їй тут тісно. Увечері прозоре приміщення, дерев’яне, оббите тканиною, неначе стискалося – бракувало навіть повітря, і патріарх дихав розтуленим ротом, як риба. Йому не давали спокою думки, чи не тому хотілося не розмови з Дионизієм, а самоти. Так, Дионизій зараз був зайвий, бо в такому малому приміщенні годі вміститись обом[16]. Тут, довкола нього, – ніч, тут хитаються чорні хвилі, й він поринає в них, топиться, боїться й хоче просвітитися думкою.

Дионизій завжди був тямковитий, він підвівся й попросив дозволу вийти. Тоді й вийшов, а патріарх полегшено зітхнув. Здалося, що в покої побільшало повітря, але це також була омана – за хвилину стіни знову стислися довкола нього, і йому ніяк стало повернутися, так ніби й справді потрапив у черево до якогось звіра.

Горіли свічки, тінь його перекинулася через стелю і зависла з протилежної стіни. Свічки ж палали, ніби золото. Патріарх довго дивився на них.

"Золото, – подумав він. – Хто має його багато, той багато може. А що можу я, злидар-патріарх, який мас лише одне – голову на плечах, яку, до речі, не вельми легко носити…"

Було парко, патріарх ще ширше розтулив рота – не ставало духу; стіни помешкання не просто чавили його, а, здавалося, пульсували, чи, точніше, дихали, ніби він і справді сидів у череві. Свічки спалювали решту повітря, і він задув їх усі, крім однієї, і втомлено сів на застелену барвистим рядном лаву. Дихати стало легше, патріарх заспокоювався; він мав багато що передумати, перш ніж дозволити собі заснути.

ІІІ

Патріарх мав одну маленьку слабкість, у стосунку з людьми вдавався до такої собі гри, наприклад, уявляв собі людей дрібнолюдками. От і зараз він уявив собі, що відхилилася дошка і з-під неї висунувся малесенький чоловічок, одягнутий у давній український стрій, з дрібним, поморщеним личком і гострим лискучим поглядом[17]. Патріарх сидів, приплющивши повіки, відкинувся спиною на стіну й важко дихав, бо й сьогодні було душно. Чоловічок уже зовсім виліз із дірки, такий собі потішний карлик, ретельно затулив дошку, по тому обсмикнув одежу й побіг до патріарха.

Той важко дихав, борода була мокра від поту, як і волосся на голові, – боровся надсилу із млостю. Чоловічок схопився руками за патріарше коліно і хутко подерся нагору, ніби по дереві.

Патріарх розклепив повіки: ні, все нормально: насупроти сидить один із тих, хто має розповісти йому, що діється в цьому краї, але якийсь і справді він безликий. Нахилився до нього, подався всім тулубом, і якось дивно заблищали його очі.

Патріарх знову приплющився: так йому було легше: чоловічок уже дерся на його зігнуту в лікті руку. А коли дістався патріаршого вуха, той схилився, щоб краще дослухатися до швидкого шамотливого шепоту, який посипався із прибульцевих вуст:

– Йде падіння звичаїв, ваша святосте! Не знаю, чи не загибель це світу, пророкована в Святому Письмі. Однорядки й корзни наші здаються смішними, давай теперечки цуг, кабаток, страдеток і делій[18]. Це щось страшне, ваша святосте, – у мене волосся пнеться вгору. В одних одежа тягнеться до землі, а в інших коротка, без комірів, або коміри наставляють, що не знаєш, ваша святосте: чи комір пришитий до одежі, чи одежа до коміра. Старий наш стрій видається таким дзиглюкам дурноверхим, вбратися по-домашньому можна хіба що в хаті, сховавшись од злих насміхів; теперечки, ваша святосте, треба безлік пувиць, вишивок, нашить, торочок, стрічок, плетениць, шнурків. Це не тільки одежа міняється – це звичаї занепадають, ваша святосте, я переконаний у тому твердо. Теперечки не вгостиш гостя борщем та кашею; давай печеню, що нагадує слона, лева чи дерево. Тепер готуй на неділю, прости Господи, із п’ятниці, бо де набереш людей на ці хитромудрощі. Наші дідівські наливки, ваша святосте, стали вже несмачні, теперечки давай угорські та іспанські вина. Жінки наші поставали мавпами золоченими, літники й опашні вже їм не до шмиги, давай їм італійські та іспанські берети, ферети фалбани, фордигали[19] – тьху на їхню голову. Розпустили нині пані хвости, що хлопчаки мусять іти слідом і тягти той ерам уселюдно…

Чоловічок обірвав свою мову й утяг у себе повітря, ніби схлипнув, і патріарх розплющився.

– Йди з миром, сину мій. Це все дияволові спокуси. Наша ж сила у віданності суворим та простим звичаям. Міць нашої церкви у повстримності та благочесті.

Відчував, що в хаті стало ще менше повітря. Чоловічок уже влазив у дірку, відсунувши дошку, а патріаршим обличчям покотився знову піт – великі солоні, як сльози, краплі.

ІV

Довго молився, спроквола проказуючи слова молитви, аж поки не просвітліло йому в голові. Помалу заспокоювався. Прийшла нарешті ніч, а в ній усе було як звичайно вночі: запнуті чорним сукном шибки, свічка, що догоряла, поблимуючи хитливим оком, і ці обшиті тканиною стіни, що тонули в мороці, все ніби дихали, наганяючи відтак повітря на самотній свіччин вогник.

Коли вчора бажав, щоб Дионизій його покинув, сьогодні ж навпаки: самотність починала його гнітити, йому треба було подумати вголос. Зараз Дионизія вже не вистачало, і патріарх, який звик до напрочуд тонкого розуміння його бажань з боку Дионизія, уже й дратуватися починав, що той не заходить. Але знав і про марнотність свого дратування: ще мить – і двері розчиняться, і в покій конче ввійде людина, яка стала часткою його буття й думок.

Сидів спиною до дверей, але почав говорити раніше, ніж почув звичне рипіння.

– Занепад звичаїв у цьому краї, Дионизію, – вина вищого духовенства. Воно має за це відповісти на суді Божім. Не бачу якогось доброго рішення, щоб зарадити цьому зараз. Римський натиск на цей край страшний – це натиск роскоші на бідність, освіти на освіченість малу, видимого сяйва на сірість їхню. Римляни, як ніхто, вміють ховати й прикривати свою гнилизну…

– Гроби поваплені, – сказав Дионизій. – Тут, ваша святосте, маєте повну рацію. Подивіться на священика римського й нашого, особливо з цієї землі. Римлянин має голене підборіддя, охайно, навіть вишукано вдягнений у гарну сутану. Одежа нашого ченця схожа на мішок: клобук, довге, часто неохайне волосся, нерозчесана борода, намазані дьогтем чоботиська.

– Так і має бути, – сказав патріарх. – Наша церква – це шлях до. неземного, вона не чваниться багатознанням, ані земною могутністю, як римська; наша церква – церква смирення, духовного приниження, блаженного убозтва.

– Йдеться про інше, – сказав Дионизій. – Про змагання, а відтак про вплив на людські душі. Духовна ж людина на Русі – той-таки холоп, він не вміє триматися у вишуканім товаристві і вести світську розмову. Тим самим ми губимо вплив над тим вишуканим товариством, вишим панством, а це вже небезпечно. Але найгірше, що моральні постулати нашої церкви так само далекі тутешньому священству, як і шляхетність духу…

Свічка догоряла.