Через межу — тільки крок…

Роман Іваничук

Сторінка 2 з 2

Гей, яке ж то було в неї дитинство… Галюнька — викапана мати: очі темні, та не сумні, не заплакані, а фартушок білий, як крильця метелика.

Згадав попа, свою розмову з ним і сплюнув спересердя.

Помітила Галюнька тата — і до нього.

"Людоньки, — подумав зі страхом, — обнімаючи дочку, що б то сталося з нею, якби, не дай господи, війна!"

Мала не пам'ятала, щоб батько був коли-небудь такий добрий. Ось коли найкраще попросити тата:

— Я також хочу ходити в червоному галстуку, таточку. Як усі, Софійка вуйни Марії носить…

Андрій забув тепер про те, що сам колись наказував.

— То чому ж ти не носиш? Хіба я що…

— Я не піонерка, татку. Всіх прийняли, а я…

Не образа, а лють стиснула Андрієві груди. Рвучко повернувся і — до школи.

— Я вас прошу не робити різниці між дітьми! Що я одноосібник — моя справа, а дитина, що воно?! — доводив директорові.

Директор школи спокійно вислухав Маківчука.

— Ви якраз вчасно прийшли, товаришу Маківчук. Я сам збирався йти до вас. Ціла біда з вашою донькою. Ніхто ж насильно в піонери не запише дитину, а вона вже втретє: "Я не буду піонеркою". Вчора сказала причину: "Тато буде сваритися".

Андрій зніяковів, як хлопчик, спійманий на негарному вчинку, зам'явся.

— Та то… Знаєте. Що було, то було… А тепер най буде вона, як усі. Бо то… — хотів ще щось сказати, але не зумів. Натягнув кашкет.

Директор ще затримав Андрія на хвильку.

— У нас, бачите, нова школа добудовується. То ж хочемо, щоб усе було, як з голочки. Чи не зробили б ви для школи пару рамок?

Зрадів Андрій, що й він комусь потрібний. Заробок заробком. Але це вже для громади.

Йшов додому, і всю дорогу здавалось йому, що дві людини живе в ньому. Одна та, що погодилася робити рамки за гроші, а друга та, що дитину обстоювала в школі.

Кінець зими та ще й початок весни сиділо двоє людей за роботою. Один робив рамки, викладав різноманітними дерев'яними клинчиками і думав: "От півтора місяця роботи вечорами і — п'ятсот карбованців, як з води". Другий дивився на Галюньку, на її червоний галстук. Дивився на своє майбутнє.

Навесні задумав обгородити садибу високим плотом, щоб не лазила у сад усяка біда. Бо то звикли до спільного та й гадають, що всюди можна. На дітей сердився. Може, забув, як сам забігав у чужі сади, коли ще про артіль ніхто не знав.

Загороджував, а сам через пліт позирав на толоку, де виросли дві нові будівлі: одна — школа, друга — сільрада, і щось третє розпочали. Що б то? Сам себе переконував, що це його зовсім не цікавить, але он Луць за дорогою на своєму щось копає.

— Здоров, шваґре!

— Як ся маєш? Пліт городиш?

— Ая…

— Високий дуже. Дивись — впаде і всі морги накриє, ще й тебе придавить.

Андрій почув насмішку в голосі Луця, але проковтнув образу.

— Там щось третє, бачу, будується.

— Клуб. Читальня, Андрію.

— Але!

— Бігме! Такий буде, як театр у Коломиї. На чотириста місць!

— Бреши здоров, Луцю.

— Дякую на цьому слові, свояче. Але ти піди подивися. Хоч збоку поцікався.

Андрій відступає від огорожі, бо не любить агітації. Але ще одне:

— А хто ж гроші дає, Луцю?

— Та хто б? Держава. А робота своя. Чи ж то ми з тобою плати хотіли тоді, як збиралися класти читальню? Га, Андрійку?

— Але тоді інший час був.

— О, що правда, то правда. То був зовсім інший час. Тебе тоді від читальні поліція прутом гнала, в кайдани заковувала, а тепер… Та де там! З-за такого плоту…

Агітує Луць. Ніщо, лиш агітує. Ні, братику, мене вже не так агітували. Голодний був і то не здався. А тепер, хвалити бога, не думаю про шматок хліба. Що ж більше треба чоловікові? І Андрій знову ховається за пліт. Але думки не дають спокою:

"Чительні захцялесь, пся крев?

— Захотів!

— На, маш! — лясь по щоці…"

Тьфу! Вирвалось бісове пруття з-за кола. То били жандарми, а тут власний пліт лупить.

Сплюнув. Не може робити нічого сьогодні. Олена порається біля худоби. Глянув на неї, наче давно не бачив. Хустиною піврота закутала, якась наче німа. А очі темні та сумні, як колись на Юзевичевім полі.

Кинув пилку, в село вийшов.

"Як театр у Коломиї… Самі роблять. Гм…"

Невпевнено, самого себе боячись, підійшов до майстрів, що закладали фундамент під клуб.

— Боже помагай! — таки захотілось словом перекинутися з людьми.

А той Семен Зарічний, дідько б йому приснився:

— А ми б не кляли, якби й ви помогли!

Взяв Андрій сокиру, сплюнув у долоні та й по сукуватій колоді: трах, трах! Білі тріски, закручені, як від рубанка, — на всі боки.

— Ге-ге! — сміється Семен. — Я вже думав, що ти геть скапцанів коло Олени. А то правда, Андрію, — бо я не був на твоєму Закутті, — що ти обгородився таким високим плотом, що й вікон не видно? Як коло тюрми, га?

Дружно зареготали майстри.

Сплюнув Андрій, і так гірко стало на серці, так боляче, що взяв би ту сокиру… Ех! Повернувся й пішов дорогою. Поспішав, немов до пильної роботи. Відчував, що щось має зробити. Так далі не можна. Був першим чоловіком у селі, а тепер один лиш сміх, ганьба!

Зупинився біля огорожі свого саду, подивився на своє господарство — смуток смутком! Навалився на пліт: трісь, трах!

— Здурів, чоловіче, чи п'яний! — крикнула Олена.

— Не знаю!

Зайшов до хати та й чомусь зразу за готові рамки. Самому сподобалися! Посміхнувся до них, як до дитини, і вийшов з ними надвір…

— Оце я вже скінчив, пане… товаришу директор!

Очі в директора засвітились.

— Ви митець. Та це ж чудово! Ну, а скільки воно?..

— Та так… Ніскільки…

— Що? Та як?

— Та так… Для дітей…

Увечері, коли директор таки прийшов домовлятися про плату за різьблені рамки, Андрій розхвилювався.

— То ви всі думаєте, до бісової матері, що я вже такий, що нічогісінько не можу для людей?! За чоловіка мене не маєте таки геть чисто!

Андрій нічого не міг відповісти Боднареві на його запитання. Тримав в опущеній руці зім'яту заяву і понуро дивився крізь вікно на кошару, де юрмилися білі й чорні вівці.

— Не годен уже так далі… — говорив сам до себе. — Я міг би в колгоспі столярувати або хоч вівці виганяти на полонину. Але як не в лад… то…

Проясніло, нарешті, Луцеве обличчя, а Боднар простягнув руку до Андрія.

— Що вже робити з тобою? Давай сюди папірець. Краще пізно, як ніколи. Але почекай-но… — Боднар зосередився, підморгнув хитро і кинув Андрієві з викликом, твердо: — Оздоблював ти колись церкву, за клуб візьмись, га? Богові відслужив, послужи тепер громаді. Ну?

Винувато й ніяково, зовсім таки по-дитячому усміхнувся Андрій і зітхнув, наче з плечей зняв важку ношу.

Примітки:

[1] Постерунок — поліцейський пост.

[2] Колешня — хлів.

[3] Плебанія — попівська садиба.

1 2