— Ти, мабуть, часом погадаєш собі: "Бувають же й поміж старшими добрі люди — завіщо ж таких кривдити?" Марниця! Ти опасайся тільки, щоб не покривдити того, хто слабіший од тебе, хто в суспільному житті стоїть на нижчому щаблі, словом, усякого меншого тощо; а з-поміж "старших" когось образити — не лякайсь! Обідити слабішого — то падлюцтво, обідити ж сильнішого, хоча й би іноді й безвинно — то в усякому разі буде знак самостійності, то буде ступінь наперед до визволення себе й других молодших!
Він швидко пішов од брата до другого покою, а Гнатко зоставсь на самоті, дуже замислений. Нова почута гадка глибоко заторкнула його душу й не виходила звідтіля.
III
Ручицький-батько походжав після обіду по своєму кабінеті та й усе роздумував за свої відносини до дітей.
"Ну, та й Кость оцей! Чиста болячка на оці! — думав він гнівно. — Геть розледащів! Куди тільки він не встромляє свого носа! Став нахабний такий; ніколи не змовчить! Аби йому як шпорнути батька… Та, певне, і других дітей намовляє… навіває їм бозна-що; тільки, мабуть, і тямить, що в сім'ї нелад робити! Їй-богу, робить так, наче він і не син мені, а я не батько йому!.."
Він посупив брови й міркував далі:
"Як іншому, то діти бувають на втіху, а мені… ой ні! Ніяк у світі вони мені не на втіху! І маю я діти, і ніби не маю. А диви: до матері — так і горнуться, до мене ж чогось такі холодні, обонятні!.. Ну, правда, що вони не всі такі, як той Кость, що вже зовсім наче не моя порідня; тільки ж, знов, не бачу я щирої дитинячої любові ані в Соні, ані в Гані, ані в Віри, не кажу вже про Гнатка — всі якось сахаються од мене!"
Ручицький почав ще швидше марширувати по світлиці та докопувався причини, через що у дітей така холодність.
"Через що воно так?! — питав себе він. — Шукай, шукай, а причини не знайдеш. Невже ж через те, що як вони були меншими, то я їх карав різками?! Кость…
І воно вже пнеться до лібералізму!.. Позавчора казав матері, що коли дітей б'ють, то вони того ніколи не простять батькам. Бреше він, ліберальний блазень! Не в різках тут сила! Бо он і в Михайленків колись свистали різки, та змогли їхні діти геть усе позабувати, змогли позабувати навіть різки!.. Ох, коли б мене так любили мої діти, як у Михайленків, то я б нічого більшого й не хотів! Мої ж мене цураються. А за що? Чи ж я не смію домагатися любові та щирості од дітей?! Чи ж я́ не маю п р а в а на теє… я, я?!.."
— Маю! — прошепотів він, спинившися серед свого покою та нетерпляче тупнувши ногою об підлогу…— Маю! Маю повне право!! — уперто сказав він собі задруге. — Бо, справді, я ж їх так кохав…
Останні слова Ручицький був сказав собі хоч і на думці, та трошки несміливо; але заразісінько, нахмуривши брови, рішуче промовив півголосом:
— Еге ж, любив! Любив та кохав!.. А то, може, ні? — додав він собі, стаючи в завзяту позу.
Йому захотілося глибоко-глибоко зазирнути в тайники своєї душі, щоб вивірити себе. Але він ніяк не зміг розібрати власних своїх почувань.
"Та любив, любив! — нетерпляче подумав він нарешті, хитнувши головою. — Бо хіба ж не я працював на сім'ю, мов той віл? Або не я годував їх? Або не я платив у гімназію навіть за того собарника Костя, одбираючи хліб од рота собі й іншим дітям? Я ж не багатир який!.. А за Гнатка то й зараз платю. Ну? Якої ж треба кращої любові? Бо не поробив я, може, всього, що повинен для дітей робити батько?.. Все поробив, усе поробив! — задирливо одповідав собі Ручицький, немовби хтось проти нього сперечавсь. — А коли так, то я маю повне право домагатися, щоб і од них, знов, була до мене прихильність і щирість".
І він уп'ять швидкою ходою замарширував по кабінетові.
Не сьогодні та й не вчора спостеріг батько, що дітваки так і впадають коло матері (вона завжди була задля них рівнею), а його цураються. Ручицький помічав цю обставину вже здавна. Тільки ж, хоч йому на душі було й прикро, він до останніх часів мовчки примирявся з цим фактом, задовольняючися тим, що принаймні проти його волі діти досі не йшли. Аж ось торішнього і, ще більше, сьогорічного літа Кость перший показав стежку до неслухняності та ще й натякнув батькові, що той, мовляв, був ціле життя деспотом для сім'ї і, виходить, навіть права не має на дитячу любов. Ручицькому важко було згоджуватися з сином. Він зовсім щиро забував про те, що, працюючи для дітей і навіть по-своєму люблячи їх, він завсіди-таки мав дітей за тягар для своєї шиї, і він забував про те, що не раз (коли не просто, то околично) те саме своє почуття він давав пізнати й дітям: "се ж для в а с я працюю!.." Забував він і про найважніший гріх — про те, що хоч дитинячої любові він і бажав, та завсіди силувавсь бути їхнім безмежним володарем; все цеє він справді забував, бо добре знав і пам'ятав тільки те, як багато йому доводилося працювати й не спочивати, щоб сім'ю вдержувати…
"А породили, то й годувати повинні",— згадалася йому мова Настунина. — "Не повинен! Не повинен! — люто подумав він. — Не повинен!! Якщо я дітьми опікуюся, то це тільки моя л а с к а! І вони повинні цінувати цю ласку, та любити мене, та слухатися! Мені гроші з неба в кишеню не падають! Я їх кривавим потом заробляю!.."
IV
Рипнули двері, й до кабінету увійшов Гнат з маленьким зошитом у руках.
— Тату, там у нас немає вже чорнила, я тут писатиму,— попросивсь він.
Батько кивнув головою й усе ходив по світлиці. Гнат розіклався й узяв писати; йому і в замітку не було, що він притяг до себе пильну увагу таткову.
Татко поглядав на хлопчака, як він водить пером по папері. Пан Ручицький відав, що́ таке його син пише, бо чув іще вчора, як Гнат на запитання Костеве одказав: "Мій щоденник". Батько знав це, то й не міг байдужно дивитися на те синове писання: йому так і кортіло підійти, взяти того щоденника й довідатися, що там є. Нервово крутив він свої пальці, разів зо два був намірився вчинити те, що гадав, але щось у душі його перепиняло.
Пан Ручицький плюхнув у крісло, тільки ж си́дні йому не було: самісіньке рипання, що чулося з-під пера, то й воно дратувало йому душу.
"Що ж, може, й тут я не маю права?! — носилося в його голові. — Та ж я повинен знати, що в мене за син, повинен для того, щоб одвернути його од будь-чого по-ганого, коли таке йому на думці,— а рівночасно нагадалися йому слова, що сказав був Кость: "гадка в людини — то її свята власність — ніякі старші, ніяке начальство не мають над гадкою права". — Ото! Чи не вважатиму, що там плеще якийсь блазень-дітвак?"— приспокоював себе батько… тільки ж даремно… От він підвівсь і надійшов до сина та трохи несміливо.
— Дай мені оте, що ти там пишеш! — приказуючим нервовим тоном вимовив він, дивлячись набік.
Гнат звів очі на батька й позирнув нетямущим поглядом, ніби не розбирав, чого батько хоче. Ручицькому було чогось ніяково, він відчував, що чинить щось погане, і марно силувався піддати собі духу. Здається, якбищо тоді Гнат захотів був показати себе таким, як старший брат, та вступився за своє право, та твердо сказав, що не дасть свого писання, то тато не дуже був би й наполягав на нього.
— Давай сюди свій щоденник,— якось тихіше сказав батько, зовсім чуючи себе кепсько й не знаючи куди дівати свої очі, куди їх устромити. Під ту хвилину він і сам би був радо зустрів тверду опозицію од сина.
Гнат, сам себе не тямлячи, скрутив зошит і міцно притиснув до грудей.
— Тату?! Татусю?!— ледве чутно шепотів він і скинув на батька погляд, де світилося благання.
Оце надало Ручицькому сили, бо син виглядав немов винний.
— Чи тобі заложило?! Давай сюди! — вже грізно гукнув він.
— Татуню! Милий татусю! — заридав Гнат і ще дужче притиснув рученятами щоденник до себе. — Не одбирайте його!! Я буду вас завсіди, завсіди геть в усьому слухатися, тільки не відбирайте!..
Хлопець жалібно-жалібно застогнав.
Пан Ручицький смикнув щоденника з синових рук, син ніяк не пускав, бурхавсь, боронився своїми слабесенькими пальцями і знов упрохував:
— Любий, дорогий тату! Їй-богу, я зараз подеру… спалю той щоденник… і більше ніколи, ніколи вже не писатиму… навіки присягаюся вам… тільки оддайте!.. На очах ваших подеру… Ой!! — болісно скрикнув він таким голосом, що здавалося, немов йому щось усередині ввірвалося.
Щоденник був уже в руках батькових. Батько вигідно сів у фотелі й розгорнув тую книжечку. Гнат на мить був як одурілий, далі знов гірко заридав та й порвавсь бігти.
— Куди?! Стій тут, рево, та не ски́мли! — гукнув батько.
— Я не мо…жу, тату, бути тутечки, як… ви… читатимете! Я не можу, бо мені…— з плачем говорив Гнат. "Бо мені соромно буде!" — хотів ти сказати, сіромо? Ні, чого т о б і тут соромитися? Краще хай стидається себе хтось інший.
Батько не міг зрозуміти, чого б то синові не можна було стояти тут саме отоді, як читатимуться його записки. Через те Гнат мусив залишитися в кабінеті; він сперся спиною об стіну і плакав, та вже не голосно, а тихими слізьми; а вони буйними краплями котилися по щоках та спадали на діл; тільки груди час од часу движіли.
Ручицький перегортував одна за одною неакуратно й прихапцем написані картки зошита; поки що він не знаходив нічого цікавого; аж ось надибав таке:
"Я сьогодні переліз через тин у сад до Хоменка й накрав повну пазуху груш та назбирав падалиць-яблук. Вони дорідні й солодкі, але з нашої груші, мабуть, кращі, тільки що татко заборонив їх рвать. З'ївши їх, я довго чогось нудивсь і боявся, що вкусив гріха. А може, воно й не гріх, що я поліз за грушами в чужий город, бо в того Хоменка груш незчисленна сила".
Ручицький єхидкувато подививсь на сина. Той собі плакав і поглядав, як батько перевертає сторінку за сторінкою. Він знав, що далі-далі має надійти така сторінка, що він її єдину не хотів би нікому на світі показати. На ній було нашкрябано от що:
"З того часу, як я вдома, я не дуже згадую за Маню, а подумаєш, який я був закоханий, як я був у Києві! О, я й тепер вірно її люблю, але чогось не так сильно, як тоді…"
Гнат з одчаєм побачив, що іще два листочки — і батько дійде до цього місця. Він кинувсь цілувати татка, впав навколінки і знов зачав благати його, щоб він не читав далі. Та батько сердито його одіпхнув.
Хлопець знов порвався бігти, і знов грізний наказ батьків спинив його:
— Що ти крутишся, як чортяка перед заутренею! — почув син і мусив зостановитися.
Ось, ось, зараз тая картка! Сльози знов линули дощем.