А то ніколи свого тягла не мав, орав коровками... А тут дрижиш над якимось плугом... Ганьба казати. Ходім, Ільку, обійдемося без Петрового плуга! — Кодра махнув рукою.
— Та ні, почекайте, а може, Петро ще подумає,— не відступав Попеляк, якому справді не хотілося іти до газдів позичати реманенту, щоб було чим розорати усуспільнений лан. До того ж Попелякові цікаво було бачити, чим закінчаться сьогоднішні відвідини і переговори в Петра Бережника.— Ану, Степане, хоч покажи нам того плуга. Може, він викуваний з чистого золота, коли вже так твій няньо боїться нам його позичити,— не без іронії звернувся Ілько Попеляк до сина Петра Бе— режпика.
— Та з якого він золота... простий залізний плуг. Правда, не такий, як дерев'яний, а в сто раз кращий, але не золотий! — Тут і собі посміхнувся Степан, підгортаючи долонею непокірного чорного чуба, що дуже вибився з-під бриля.
"На чужого пса бери одну палицю, на свого — дві",— промайнуло в голові Петра Бережника.
— Ходім! Петро ще сам прийде до нас! — на цей раз уже мовив Ілько Попеляк, смикнувши за рукав Федора Кодру. І першим рушив з двору.
— Та я не знаю... беріть, коли тільки послужитися, на тиждень-два,— сам не вірячи своїм словам, нарешті поступився Петро Бережник і пішов до сінника.
— Так би сказали відразу, а то судитеся, думаєте, що з нього кров потече,— посміхнувся Федір Кодра і ступив за Петром, який вже відчиняв сінник, беручи з-під дверей кілок, що служив підпорою.
В кутку тулився залізний плуг. На леміш впало світло, і він весело блиснув усмішкою, немов передчував, що ось-ось знову переверне чорну скибу для того, щоб в лоно землі впало зерно.
Теліжки — залізні, куплені разом з плугом,— були тут, в цьому ж кутку. Передком повернені до дверей, вони, здавалось, готові хоч зараз побігти нивою, підстрибуючи на купках, що були нагорнуті торік біля кожного кукурудзяного стебла...
— Еге, дивіться, Федоре! Як у доброго газди! Щоб іржа не точила, Петро змазав плужок! — вказав пальцем на вкриті гарматною маззю деталі Ілько Попеляк.
— То, коли каноніри стояли в нашому саду, Степан добув від них мазі! — не то для виправдання, не то для відповіді, на подив Ілька промовив Петро Бережник.
— Нічого казати, добрий плужок! — похвалив Федір Кодра, стоячи обіч і любуючись хазяйновитістю Петра Бережника. Правда, коли б він знав, що в цю мить було в серці Петра, він не прихваляв би того плуга.
— А може, разом відвеземо на базу? — звернувся до Степана Федір, коли той розкидав різне знаряддя, що заважало винести плуг з сінника.
— Та чому би ні? Тут недалеко.
— Відвеземо і самі. Люди зичать нам плуга, та хотіли б, щоб і відвезли на двір! — протестував Ілько Попеляк.
Через хвилину-дві плуг і теліжки покірно лежали на дворі.
Попеляк порався — прив'язував гряділь до теліжок, потім перевернув плуга лемешем набік і готовий був рушити з двора.
— Бувайте здорові, Петре! Раз дякуємо вам за плуг! — простягнув руку Федір Кодра для прощання.
Петро недоброзичливо відповів на уклін, ставши як вкопаний посеред двору.
Бадьоро після зимового відпочинку по кам'янистому подвір'ї заторохтіли теліжки, тягнучи за собою плуг, який ласкаво блиснув на прощания Петрові лемешем.
Кодра з Попеляком були геть-геть далеко, а Петро все стояв і дивився їм услід. Коли бачив, як кидає по нерівній стежині теліжками, як підстрибують в повітрі чепіги, мов дві руки чоловіка, котрого насилу кудись тягнуть поволоком, Петра щось чіпкими пальцями міцно стисло за серце. Петрові здалося, що з двора повезли його найближчого товариша, з яким він здружився раптом, в якому плекав надії, знаходив потіху і розраду.
Степан помітив: з батьком діється неладне. Тому поспішив до хати, щоб не бути у нього на очах. Вперше почув себе у чомусь винним.
Петро Бережник все ще стояв на подвір'ї. Він ужё більше нічого не бачив, що творилося в цю мить, тільки перед очима окреслювалися картини за картинами, які зігрівали його хвилинною радістю, потім кидали в холодну байдужість, що переходила в розпуку.
Бережник пригадав храмове свято Петра і Павла в сусідньому селі Красношорах. Пригадав обід у свого кума Гриця Свистаного, де дізнався про те, що один газда має на відпродаж плужок, дуже придатний і легкий, якого можуть тягти в ріллі навіть корівки. О, як він, Петро Бережник, запалився тоді бажанням придбати той плужок для свого невеликого господарства. Не зичити ж йому до смерті плуга у сусідів на відробіток, коли можна мати свій, та ще залізний.
Тоді, у відпустовий день, Петро Бережник сторгувався з красношорським газдою і від нього плуга купив. І так прийшовся до душі йому той плужок, що ні за що у білому світі вже не хотів прийти за ним у будній день. Боявся, що газда передумає або продасть комусь дорожче. На добру річ завжди купець знаходиться. Хіба мало таких, що мали б сяку-таку супрягу, та не мають реманенту,— позичають плуга. А що таке позичати плуг навесні, коли всім потрібен, то вже він добре знає.
Петро пригадав вечір, коли, ховаючись у сутінках, вибирав окольні стежки і чвалав додому. Його до землі гнув-припшав залізний плужок не так своєю вагою, як реберчастпм гряділсм, бо до крові в'їдався в плече. Петро зараз чув грюкіт залізних теліжок, що стрибали по баюрах польової дороги, яка тяглася над самою річкою.
Петровою спиною побіг мороз... Згадав-бо хмари, що повисли над горами і просувалися небом, заслоняючи зорі і ховаючи від людей повне, прихмурене обличчя місяця. Пронісся буревій, сповнюючи долину шумом. Петрові чувся вихор, стогін дерева, яке тріснуло і впало на обочині через стежку, як падає чорне тіло підкошеного велета. Вогняною шаблею чорне хмуре небо полоснув грім. Хмари заплакали рясними сльозами. Петро згадав отой місток на високому насипі залізничного полотна, під яким заховався від зливи. Під містком було сухо, але не минуло і години, як під ногами відчув воду. Вхопився за теліжки і плужок, бо налякався, що потік понесе придбане добро. Яких молитов тоді не перешептав Петро! Після того, коли вже не міг пригадати нових,— правда, знав їх небагато,— став повторювати прочитані. А коли дошкулило страхом, сам почав складати слова в молитви, незграбні і недотепні, нехитрі, такі, які могла в ту страшну ніч витворити скована переляком фантазія і страх за те, що його карає бог, котрого він прогнівив, порушивши святість Петра і Павла...
— Петре, що стоїш як стовп? — гукнула дружина, виглянувши з хати.— Ходи їсти!
Жінка вивела Петра з забуття, і він рушив з місця. Але пішов не до хати. Зупинився в сіннику — з нього тільки-тільки винесли плуг і викотили теліжки. Очима вп'явся в порожній куток. Пустка залягла і в серці Петра, охопивши його незвичайною апатією. Зараз він міг простояти довгі хвилини тут, в сіннику, ще раз пробуджуючи в пам'яті картини того безповоротного минулого, що невидимими нитками було зв'язане з залізним плугом.
— Плужок! Тішився я тобою недовго... Прийшли, забрали тебе!..— примовляв Петро, розпачливо махнувши рукою на знак, що більше йому вже не бачити того плужка у сіннику.
Петро помітив увіткнуте в ошпарину запасне чересло від залізного плуга, підійшов до нього ближче, покрутив ножем у руці і міркував, куди його сховати, бо лякався, що Кодра і Попеляк згадають й повернуться за ним...
І ось в цю мить спалахнула лють в Петровім серці до сина Степана.
— А хіба я не казав йому восени, щоб заховав плужок під тирсу на поді? — буркав Петро сам до себе і рушив до хати.
Дружина подала вечерю. Але Петрові не їлося. Йому здавалося, що він ситий на три дні. Апетит кудись дівся... а може, і його відвезли на теліжці Попеляк з Кодрою.
— Та що вже тепер буде? Відвезли плуг, не підеш з моста у воду скакати! Треба було восени мати розум у голові! — допікала жінка чоловіка, бо тепер її серце теж боліло за плугом.
— Заховати? Заховати? Антихристи прокляті! Та чо-му-сьте не заховали? — витріщив Петро Бережник злі очі на дружину і сина.
— Я мала плугом журитися? У мене кужіль та горшки, я маю чим журитися! У мене бабської жури є до шиї!.. Ще б чоловіцькими ділами журилася!—досадливо відгризалася жінка.
— Я цьому туманові казав: прикидай тирсою! Витягни на під! Ні, не вчинив! Не слухаєте! Будете песій бубен слухати!
— І вам ніхто не заважав заховати, коли так над ним дрижите! — Степан не втерпів в'їдливої образи.
— А хіба тільки мені треба? Хіба тільки я потребую їсти? — Петро скипів, міняючись в обличчі.
— Не бійтеся, не з'їдять вам того плуга! — втихомирював син батька.
— Не з'їдять? Бодай вас з'їла люта холера! — крутнувся батько по кімнаті, щось шукаючи очима. Раптом з-за селемини вихопив качалку і сягонув нею Степана по плечах. Злість, що накипіла за той час, відколи побували на подвір'ї непрошені гості, була вилита. Петро періщив непослушного Степана по спині, бив по плечах. Коли дружина кинулася виривати качалку з рук озвірілого чоловіка, Петро замахнувся на неї і не пошкодував вдарити так, що в її очах зібралися всі зорі, які миготять в карпатському небі в ясну зимову ніч, а потім розплпвлися в одне величезне зелене коло.
Степан, той самий Степан, який справді був непеслушним, але ніколи не посмів сперечатися з батьком під час бійки, хитаючись, вийшов з хати, почвалав у садок. Захлинаючись від тяжких ридань, повалився на обліг. Сира весняна земля обдавала холодом побиті руки, ноги, а Степан розпластався на землі, обнімаючи її, таку байдужу до нього.
Долиною, що простяглася між крутими горами, пливли духмяні полонинські вітри. Вони тепер неслись легким льотом, ласкаво колисали оповиті розкішними шатами дерева, наче боялись сполохнути Нову Весну. А Весна, як краля, ішла, бо їй під ноги стелився оксамитом ярипп лан, бо їй підносило повний росяний келих широке уквітчане поле, бо їй сплітала вінки чарівна і оновлена карпатська земля...
Одного дня надвечір Петро Бережник помітив у кінці садиби людей. Той, що йшов попереду, гнав конячину, яка тягла щось за собою.
"Плуг",— промайнуло в голові Петра, але поки що не йняв віри. Адже він навіть примирився з тією думкою, що на його подвір'ї вже ніколи не буде плуга.
Своїм очам не повірив Петро, коли парубок розпріг коня і залишив плуг на дворі. Петро не сказав і слова, тільки стояв і дивився. Чи, може, його зір зупинився на щойно каленому у коваля ножі, який темнів сизим крицевим нальотом.