Отам прослалась наша путь
У теплу вічність.
І ми вступаємо в сліди
Позаминулої біди,
Як вовк у січні.
А хто в нас князь? А де наш Бог?
І хто блукає в соснах трьох,
Що снять край шляху?..
Себе впізнати в блукачах –
То краще б голову той шлях
Поклав на плаху!
То краще хай сосна впаде,
І друга, й третя – щоб ніде
Не знать нам спину.
І знову рушимо у світ,
Самі собі махнем услід,
І – вітер в спину!
Шкода лиш – мальви не цвітуть...
Та ми як-небудь, как-нибудь,
Без них звикаєм.
Зате нам світ – на видноті,
У нас із кожним на путі –
Любов навзаєм.
...Поглянь – уже встає зоря,
А в нетрищах календаря
Щезають дати.
І сіється космічний пил
На мовчазні хрести могил,
І плаче мати.
* * *
Поволі, по крихті,
по краплі стікає печаль
В урочище пам'яті
й там залягає, мов полоз.
І ті будяки, об які
ми колись покололись,
Уже перейшли в кольорову,
на глині, емаль
І світяться свято
на тлі пережитих річниць,
Сумних роковин,
у які не заходити двічі.
Притихла печаль,
мов дитя, заглядає у вічі,
Невизрілу тайну
ховаючи в схронах очиць.
А десь через простір,
невидимий звідси, з вікна,
Викреслює шлях
для майбутніх щасливчиків долю.
Я їхньою радістю
туги своєї не вволю –
І нота не та, і не та в мене
арфа й струна.
Не журиться ж небо,
що в ньому блакить одцвіта!
Й листок, що на воду упав,
ще поплавати мріє.
І радість про себе
сказати уголос не сміє,
І полозу лінь
розтуляти холодні уста.
08.08.2013 р., Київ