Кіндрат Антонович. Боже! Вона немов стеря-лася!..
Олеся. Але то сон був, любий, тяжкий сон!.. Він придавив моє серце... Нема чим жить... Помру я... Однаково!..
Кіндрат Антонович. Господь з тобою, дитя моє, живи!..
Лукерія Степанівна. Тобі ще рано помирать.
Кіндрат Антонович. Заспокойся, доню! Щирою промовою ти збудила серце моє. Спевни ж свою думку, котрою ти жила. Не можу більш тобі суперечити! Іди, куди тебе веде твоя думка, довчайся, вишукуй довічньої правди, а потім повчатимеш і нас. Може, й справді ми трохи винні проти тебе через те, що не відаємо самі, що творимо...
Олеся. Що я чую? Тату, це ваша промова? Знов така ж щира, як колись? Знов така ж тепла?
Кіндрат Антонович. Завжди я був тобі батьком, а не злим вітчимом.
Олеся. Як кріпнуть і уміцняються мої сили!.. Є знов мені чим жить!.. (Цілує його руки.)
Кіндрат Антонович. Нехай тебе Господь благословить на новім путі твоїм! Не проклинай тільки татка.
Олеся. Не проклинатиму, а щоранку й вечора молитимусь за вас Господеві! (Пада навколюшки.) Боженьку щедрий, ти зглянувся наді мною!
Лукерія Степанівна. Ой, Олесю ж моя, Олесю! На кого ж ти мене покинеш?
Олеся (цілує Ті руки). На оту мою зірочку, мамочко, котра зразу так весело в небі засяла! Коли вам стане сумно, тоді вдивіться в неї пильно і забудьте все, що навкруги вас коїтиметься, і зірочка та розкаже вам всі думки вашої Олесі!..
Завіса.