Олеся. Розпалився, а тепер як важко дихаєш...
Влас (здорово дихнув). Фу-у! От і відсапнув. (Зареготав.) Он де наше горе!..
Олеся (помовчала). Чом ти не ходиш риби вудить?
Влас (не дивиться на неї). Ніколи було.
Олеся. Вже й не співаєш, як перш, було, щовечора співав.
Влас. Доспівався... Коли б можна було вернути минуле, пережити життя наново!.. (Зітхнув глибоко.)
Олеся. Хіба минуле краще було теперішнього?
Влас. Легше жилось, легше й дихалось.
Олеся. Бач, не послухав мене, а скільки разів тобі радила піти до лікаря у містечко?
Влас. Я не про те... Навіщо мені той лікар? Не поможе мені ніякий лікар... Я здоровий, як дуб!
Олеся. Чого ж тобі так важко?
Влас. Чого? Годі допитувать. (Встав і бере з полиці книжку.) Нате вам цю книжку, не до вподоби вона мені. ^ Олеся. Чому?
Влас. Не цікавить мене те, про що там провадиться. Пишеться про якесь село, що які там всі люде гарні та як живуть промеж себе люблязно, що одне другому допомагають, не лаються... Навряд!
Олеся. Як ти похмуро почав на все дивитись... Якийсь неймовірний став!
Влас. А я думаю, що я скаженим став!'
Олеся. Отакої!
Влас Зовсім спантеличився!.. Коли б я вимовив перед вами все те, що у мене отут, у грудях, самі б сказали: "божевільний"!., ч
ЯВА 4
Ті ж і М а р и н а.
Марина (до Власа). Насилу тебе принесло додому.
Влас. Хіба що? Одну ніч не ночував дома, то вже й гніватись? Я лагодив Герасимові в'ятері: він не зугарен... Ну, забалакався, засидівся, потім попрохали повечерять...
Олеся. Як поживаєте?
Марина. Та, спасибі, дихаємо. Я, сину, не про те. Ти вже парубок, то й ніч вся твоя, такий вже закон... А хоч би навідався додому.
Влас. Ну, та вже більш так не трапиться.
Марина. Подумай, що ти, сину, недужий...
Влас (скипів). Всі в один голос: недужий та й недужий!.. Я дужчий від дужого!..
Марина. Отак і твій батько все, було, каже: "Не бідкайся, стара, я ще й тебе переживу..." Еге, пережив. Зоставив мене з дріб'язком, як вутку з вутятами на безкраїм морі. (Хлипа.)
Влас. Це вже ви й плачете? Мамо, ви знаєте мене, що я радий перерватись у праці, тільки б вас задоволнити, а сліз я не хочу бачити... (Хутко пішов з хати.)
Марина. Он яке у нього серце! Оце як сказав, що радий і перерватись, то так колись і зробе. Слухайте, серденько, чи не вговорили б ви його, щоб він оженився; він вас, Господи, як шанує, то я певна, що він вас і послуха. Знесилилася я, серденько, змучилась... їх п'ятеро, а я одна на них робітниця в хаті...
Олеся. Вговорювати не берусь... А спитати можу.
Марина. Спитайте. Скільки йому не кажу: оженись! — мовчить!.. Ось я зараз закличу його в хату. (До Галі.) А ти вже й заснула? От капосна дівчина! Піди лиш у подвір'я та трохи 'провітрись, занудилася в хаті... Піди вже, піди!.. (Галя хутко побігла з хати.) Пожалуста, порадьте йому. Тут одна дівчина є у мене на прикметі, така ж ввічлива, така окуратна...
Олеся. А Влас же як з нею?
Олеся. І навіщо я сказала, що спитаю його... Як я його спитаю? Одначе Влас зовсім не такий став, як перш був!.. Де поділась жартовлива, гостра розмова? Чи давно безпечно та весело розмовляв? Що з ним починилось?.. Невже болість так пригнітила його?.. Мене обходить. Ні вчора, ні позавчора і на берег не навідався, а перш сам казав: як іноді не піду з вудками, то цілий день нудюсь. Як ожениться Влас, з ким тоді я буду над вудками сидіть, з ким буду розмовлять?.. І не співатиме вже він щовечора...
ЯВА 5 Входить Влас.
Влас. Я знаю, чого мене мати послали в хату. Ну, радьте, совітуйте, вговорюйте!..
Олеся. Твоя мати прохала мене, щоб я тебе спитала, чому ти не женишся.
Влас Чом? (Потупив очі.) І вам не скажу, і матері, і нікому!.. (Помовчав.) Ну, а ви радите мені женитись?
Олеся. Мати твоя... Влас. А ви? Олеся. Що ж я?
Влас (зиркнув на неї). Ех, Олександро Кіндратовно! Не бралися б ви мене вговоряти, краще б було...
Олеся. Я тебе не вговорюю. Як сам собі знаєш, так і роби!..
Влас (дивиться на неї). А я вас вговоряю: не ходіть ви більш до нас, бо піде слава про вас і про мене! Гаразд, оженюсь!.. Ви так і матері скажіть: "Вговорила, і на котру покажете, ту й посвата"!.. (Хутко пішов.)
Олеся. Власе!.. Стривай!.. Гнівається!.. За віщо ж?.. Так чудно глянув мені в вічі і так глибоко пройняв тим поглядом, що аж моторошно зробилось, і мов мені заціпило! Не змогла йому нічого й сказать, немов оніміла!.. В погляді його таке щось блиснуло, від чого любо робиться на серцеві і заразом аж страшно!.. Яка я безсердечна, яка я черства, яка злюка!.. Дома розпалилась і сюди принесла отруту на язиці... Навіщо казала йому, щоб оженився?.. Яке мені діло?.. Сказала — і розгнівала його!.. Дожену його зараз і перебалакаю!.. Як же мені жаль стало В ласа!.. (Хоче бігти і зупиняється.) Серце так стисло, аж коле в грудях!.. Ох, як мені жаль тебе, Власе!.. (Хутко пішла.)
Завіса.
КАРТИНА II
Сад. В глибині кону баркан з хвірткою. За барканом далеко видко село; на першім плану ґанок будинку.
ЯВА 1
Кіндрат Антонович і вчитель ідуть до будинку.
Кіндрат Антонович. Спасибі вам, що провідали, давненько у нас не бували.
Вчитель. Все не було зайвого часу: спершу екзамени були в школі, а потім сам лагодився до екзамену, але не спромігся і відклав на той рік.
Кіндрат Антонович. Що таке? Тобто хочете ще вчитись? Здається, вже й так добре вчені?
Вчитель. Ге! Такими вченими, як я, можна багато гребель загатить.
Кіндрат Антонович. Жонаті і діток тройко маєте, про що б інше дбати, а ви про навуку; дивно!..
Вчитель. Кожен дба про те, що йому любіш.
Кіндрат Антонович. Треба дбати про те, що доход-ніш. Ах-ха-ха.
Сідають.
Так-так. Може, покурите? (Дає порт-табак.)
Вчитель (робе цигарку). Ого-го! Пішли, як кажуть, наші вгору, по два разом на верьовку! Ви вже второй сорт курите, он як?
Кіндрат Антонович. Не можна... Знаєте, на такій вже линії...
Вчитель (закурює). Линія — це велика сила. Годилося б первий сорт купить.
Кіндрат Антонович. Не рощот, тепер ціна висока на турецький тютюн... Не рощот.
Вчитель. Як же Олеся пожива?
Кіндрат Антонович. Спитайте, як я поживаю, а Олеся що, їй байдужісінько!.. Откровегіно кажучи, я вже й ума не приберу, як на це діло й дивитись. Чи то Господь нас нею покарав, тільки не знаю, за які гріхи? Чи, може, раптом світ пішов навиворіт, так що ми, старики, не зогляділися і через те нічого не розчовпимо? У нас тепер в дому просто смішеніє язиків!..
Вчитель. Мені і здалось з першого погляду, що ви дуже стурбовані...
Кіндрат Антонович. Як же тут не стурбуватись, коли зовсім з ніг збився? Вірите, ночей не сплю, їжа не йде на думку. Оце вже днів з десяток сам не свій: схоплююсь уночі, хожу-хожу по хаті, думаю-думаю, аж голова почне колесом ходить. І стара моя зовсім знесилилася, сердешна, цілісінькі ночі теж не спить; все охає... Прямо, откровенно кажучи, скрутила нас дочка-єдиначка, як бублик.
Вчитель. Що ж трапилось?
Кіндрат Антонович. Взича і корить мене щоразу, що не так роблю, що не так з людьми повожуюсь, не так міркую, не так дивлюсь, не так балакаю... Все не так!.. Всім людям я таким здаюсь, як і треба, а дочці моїй іншим. Вірите, що іноді своїми розсужденіями доведе до того, що аж зубами заскрипиш, і коли б на той час трапилась під рукою палиця або батіг...
Вчитель. Що це ви, як то можна?
Кіндрат Антонович. Вона таки доскоче свого!
Вчитель. Це вже посліднє діло.
Кіндрат Антонович. Вона на те веде!
Вчитель. Звичайно, що непорозуміння в сем'ї—це неабияке лихо... Послухайте ви моєї поради! Благає вона вас, щоб відпустили її вчитись, ну і ввольніть її волю.
Кіндрат Антонович. Щоб, як ще більш вивчиться, та тоді вже плювала батькові межи очі?
Вчитель. Як то можна? Ніколи цього не може вчинитись.
Кіндрат Антонович. Ні, не треба нам ніяких иавук! Нехай сидить дома, схаменеться. Я цілий вік труждався, навко-люшках повзаючи, увесь вік злидні годував, не доїдав, не допивав... А вона всього того не хоче зважити?
Вчитель. Ні, вона добре все розуміє і зважа, тільки знаєте, палка натура, молода ще... Нехай спершу до всього придивиться, може, й погляд інший виробе. А вам треба потерпіть...
Кіндрат Антонович. Добре вам розсуждать, а побули б ви у моїй шкурі... Краще б вона не знала азбуки та почитувала б батька-матір.
Вчитель. А хіба й таких мало, що ні "аза в глаза" не тям лють І2, а витворяють ще гірш?
Кіндрат Антонович. Та воно, положим... Іменно, що світ перевернувся!.. Вірите, що іноді серце так заболить, як не розірветься. (Помовчав.) Оціми днями мужики почали, знаєте, налопом лізти до мене за позикою, на попередній відробіток; я ховаюсь від них, а Олеся нарочито вишука мене та й пошле їх до мене, мов навмисне прямо нацьковує!
Вчитель. А до кого ж мужичкам і обертатись, як не до вас? Мухи завжди до патоки лізуть.
Кіндрат Антонович. Так помилуйте ж! Як же я йому позичу, коли я бачу, що не сила його відробить; інший, може, й радніший би, коли ж напозичається аж до зав'язки, а як прийде час відроблять, тоді його і рвуть на всі боки... Навіщо ж мені та рахуба? Я за свої гроші скрізь заблаговременно знайду робітника... Інший набереться тієї позики, як реп'яхів, та гляди, ще заслабне в робочу пору, тоді годі йому вже й дихати, зразу злидні його стріскають... Треба знать, кого и слід рятувать, а порятунок без товку все рівно, що жбурляти гроші через голову або заплющивши очі...
Вчитель. Практично, цілком практично!
Кіндрат Антонович. А як же інакше?
Вчитель. Якяі скажу вам, як слід інакше, то все рівно ви не зробите по-моєму.
Кіндрат Антонович. Ви все з книжок? Ті, що книжки пишуть, не тямлять нічого... Конешне, робочі руки потрібні нам, без них у хліборобстві не обійдешся; але й мужик наш так вже тепер спаскудився та змошенничився, що не знаєш, якого вже й способу до нього добирать. Віддаси руками, а не виходиш ногами.
Вчитель. Кажуть, який піп, така й парахвія. Кіндрат Антонович. Що?.. Це ж ви у який бік штрикнули?
Вчитель. Ні в який, я прямо кажу. Нічого в світі не чиниться без прикладу, на все мусить бути примір.