Натомість частіше стали приходити листи від тіточки Марти, і часом вона навіть говорила телефоном, чого ніколи раніше не робила.
Одного разу лист від дідуся прийшов писаний інакшим письмом, так начебто не дідусь його писав. І справді, в кінці листа було зазначено, що лист писала тітуся Марта, бо дідусь нездужає. Івась відчував, що дідусь поважно хворий, і дуже сумував. Йому було важко писати листи до дідуся, бо соромився писати про веселі речі, коли дідусеві так зле. Знов же, — міркував, — коли писати про щось сумне, дідусеві стане ще гірше. Івась справді не знав, про що писати.
— Не пиши забагато, щоб дідусь не втомився читаючи, але пиши часто, — радила мама. — Пиши найбільше про школу та про книжки, що їх ти читаєш. Це буде цікаво та приємно для дідуся.
Так Івась і робив. Писав про іспити, про вчителів, про своїх приятелів, про Пласт, до якого тепер належав, ну і, звичайно, про Жука, що цілком вжився на новому місці і став просто таки членом родини.
Одного дня мама поїхала на фарму, лишивши тата з хлопцями удома самих. Утрьох вони прибирали хату й варили їсти. Найкраще в цім відзначився Ромко, бо він ще давніше в школі навчився куховарства. Назвали вони свою домівку "Запорізькою Січчю", бо на Січі, як відомо, не було жінок, а козаки самі провадили все господарство.
Одного прохолодного листопадового дня, коли Івась прийшов із школи, на порозі його зустрів блідий, змучений тато.
— Нема вже нашого дідуся, Івасю! .. Дідусь помер учора вночі...
— Як це помер? — скрикнув Івась. — Був — і нема? Хіба не можна було його врятувати? Лікар усе може зробити!
— Ні, не все, синку! Як смерть приходить, її можна часом відігнати, але до старої людини вона прийде знов. Дідуся довго лікарі рятували, але смерть перемогла. Дуже вже слабенький став дідусь, не мав більше сил жити. Але ти не сумуй, він чесно й гарно прожив своє життя, до восьмидесяти літ дожив, всі його любили й поважали і завжди добрим словом згадуватимуть. Ти ж його не забудеш, правда?
— Ніколи! — коротко вимовив Івась, втираючи рясні сльози. Він розумів, що відтепер уже ніколи не одержить від дідуся листа, не побачиться з ним, як поїде в гості на фарму... Але все добре, чого навчив його дідусь, він свято берегтиме в серці.
Не буде вже він писати до дідуся, але лишився йому на потіху Євген, а через Євгена він познайомився з іще одним українським хлопцем, Олександром, що живе аж у Німеччині... А Олександер листується з двома дівчатками, що живуть в Австралії... Так, через листування міцним ланцюгом єднаються молоді українці в цілому світі, і Івась почуває себе важливою ланкою в цім ланцюзі.
А початок цьому дав дорогий, незабутній дідусь своїм щирим українським серцем і теплим, як сонце, словом.