1. ПРОЩАЙТЕ, ДРУЗІ!
Восени Івасикова родина переїхала з фарми до міста. На господарстві лишились дідусь і тітуся Марта, старша мамина сестра. Сумно було Івасеві покидати рідну садибу, де він народився і прожив усіх своїх дев'ять літ. Зранку перед від'їздом він вислизнув із хати і ще раз оббіг цілу садибу, востаннє з нею прощаючись.
У стайні погладив коней, що сумно дивилися на нього розумними карими очима, а курям сипнув повну жменю вівса. Кури вдячно закудкудакали й притьмом кинулись до зерна, забувши про Івася. Хлопець трохи на них розсердився, але що поробиш! Недарма ж каже дідусь, що то курячий розум. Кури далі свого дзьоба нічого не бачать, тому їх так легко хапає шуліка.
А от у тій буді, що її Івась сам зробив із скриньок від "кока-коли", живе найкращий Івасів приятель — Жук. Пса вдома не було, але він здалеку занюхав, що до нього завітав гість, і блискавкою примчав до буди, мало не зваливши на бігу Івася. Жук справді був радий Івасеві і свою приязнь виявляв, не шкодуючи сил: його чорний хвіст крутився, як вітряк, а радісне гавкання розбудило ще сонних гусей, і вони сполохано заґелґотали ...— Тихо, тихо, Жуче! — спиняв його Івась. — Годі вже! Ну, що ж, друзяко, прощай! їду я вже від тебе .. .
Жук не хотів вірити і біг за возом аж на саму станцію. Намагався вскочити до вагона, але дідусь його вчасно перехопив. Проте, Жук вирвався дідові з рук і, скільки було сил, біг за поїздом, поки не зрозумів, що не дожене. Тоді постояв, сумно подивився вдалечінь і поплентався додому.
2. ЯК ТО БУДЕ В МІСТІ?
Івасів старший брат з осени почав учитися в університеті. Через нього, власне, вся родина переїхала до міста. А другою причиною було те, що мама хотіла віддати Івася до школи українознавства. В селі, де вони жили, українців було мало, і рідної школи там не було. Пробувала мама вчити Івася вдома, але робота ввесь час відтягала її то до курей, то до теличок, то до кухні. Тато працював у місті й повертався додому пізно. Навіть Івасеві знаходилася якась господарська праця, а як ні, то пропадав він десь надворі, в садку серед кущів або на ставку. Івась навчився трохи читати й писати, але не так добре, як по-англійськи. Мама журилася, але у вирі сільської роботи все йшло по-старому. Тепер усе мало бути зовсім інакше, і хлопець з цікавістю й острахом чекав — як же ж то він буде жити в місті!
3. ПО ТРАВІ НЕ МОЖНА ХОДИТИ.
Досі Івась був у місті лише кілька разів. Тато возив його до маленького містечка, де працював, за п'ятнадцять миль від їхньої фарми. В містечку було тихо і спокійно, навіть тихіше, ніж на фармі, бо не іржали коні, не ґелґотали гуси, не кувікали поросята і не деренчали молотарки. Тато брав Івася до себе в бюро, показував свій стіл, креслярські приладдя, книжки. Тут було також тихо й безлюдно, бо в суботу в бюрі був тільки сторож. Потім вони з татом ішли до кіна або на каруселю, і тато, на превелику втіху Івася, також сідав на баского дерев'яного коника. Обідали в маленькій кафетерії біля станції, а тоді верталися додому.
Зате місто, куди переїхала тепер Івасева родина, було зовсім інше. Як тільки вони зійшли з поїзду, Івася вразив страшний шум: скреготали поїзди, переїжджаючи з одної лінії на другу, кричали носії в червоних шапках, хтось говорив через гучномовець неймовірно голосно, але Івась не міг розібрати ні слова. Навколо було більше людей, ніж на роковім ярмарку в маленькім повітовім місті коло фарми, всі кудись поспішали, штовхалися й перепрошували одне одного. Івась ухопився рукою за мамину валізу, ніби щоб допомогти нести, а справді, щоб не загубитися в цій метушні. Коли прибули на своє мешкання, Івась відразу закуняв на якійсь старенькій софці, і так спав до ранку.
Через два місяці Івась трохи звик до великого міста. Звичайно, в новому мешканні було тісно. На селі вони жили у великій хаті серед густого саду, а за садибою тяглися широкі, веселі поля. А тут вони тіснились у двох кімнатах з кухнею. Двері з кухні виходили в малюсінький садок, але першого ж дня, коли Івась вискочив надвір, услід за ним вийшла господиня і стала повчати, щоб не ходив по траві, а тільки по бетоновій доріжці. Спершу Івась подумав, що господиня жартує, бо нащо ж на світі трава, як не на те, щоб по ній ходити! Але коли він спробував пройтися по траві, господиня стала сваритися. Івась зідхнув і присів на хідничку.
Господиня винесла собі вигідне крісло і, розвівшися в ньому, стежила, щоб Івась не зробив якої шкоди. На це довго чекати не довелось. Івась, зовсім без лихого наміру, зірвав гарну рожеву квітку й привітно подав її господині, сподіваючись, що це їй сподобається. Так часто він робив на фармі, щоб справити приємність мамі або тіточці Марті. Але, на диво, господиня розсердилась і суворо наказала йому ніколи не рвати квітів, навіть і не торкатись їх.
Івась знов не міг зрозуміти, нащо ж ті квіти і є на світі, як не для того, щоб їх зривати й дарувати! Видно, в місті інакші порядки, ніж на селі, і багато потіхи тут надворі не знайдеш: на подвір'ї господиня нічого не дозволяє робити, на вулиці авта мчать так, що й перейти страшно... Мабуть, всі люди тут вчаться і працюють так, як тато і братік Ромко. І хлопчина тяжко-тяжко зідхнув.
4. РІДНА ШКОЛА
Ось і школа почалась. Як і кожний новак, Івась кілька днів був насторожений і трохи пригнічений, а далі розглянувся, знайшов собі кількох добрих товаришів. Один із них був українцем, Івась відразу впізнав його з прізвища, з вишитого ковнірчика і з якогось особливого, "українського" виразу обличчя. Івась і Богданко тільки подивились один на одного і вже зрозуміли, що вони — одного народу діти. З Богданком Івась приятелював найщиріше і вже в першу суботу запросив його до себе в гості. На жаль, хлопці мешкали досить далеко один від одного, і треба було чекати, щоб тато підвіз.
Однієї суботи відвела мама Івася до рідної школи. Туди ж ходив і Богданко, і хлопці сподівалися, що будуть сидіти разом. Та не так воно сталося, бо коли вчитель перевірив, як Івась читає і пише, то посадив його до першої кляси, а не до четвертої, куди призначив Богданка і де мав би бути за своїм віком Івась. В хлопця на очах заблищали сльози, коли його посадили на лавці поруч із шестирічною Марійкою. На перерві першоклясники почали дражнити Івася, що він "такий великий", і називали його "дідом". Будь-що, Івась вирішив натиснути на науку й догнати Богданка. Спершу він мало не втік із школи додому, але вчитель його перехопив, розпитав, у чім справа, і посварив малих за те, що дражнили Івася.
— Ти не соромсь, а вчись! Як я в університеті вчився, то були в нас не тільки молоді студенти, а й старші, що вже своїх діток мали. Одна бабуня в шістдесят літ учитися пішла, бо перед тим вона була дуже зайнята й не мала часу на науку. Ця бабуня, до речі, ліпше за всіх училася.
— Мій тато теж пізно вчитися пішов, йому війна науку перебила, — пригадав Івась татові розповіді.
— От бачиш! — сказав учитель. — І вивчився на інженера. Може і його хтось "дідом" називав ...
5. ПОЧАТОК ЛИСТУВАННЯ
— Якщо хочеш скоріше навчитися добре по— українському писати, пиши комусь листи! — порадила Івасеві мама.
— Я не вмію, — відповів Івась, — і не маю кому.
— А дідусь? — з докором вимовила мама. — Ти вже забув дідуся?
Ні, Івась дідуся не забув, він часто про діда думав і навіть уві сні його не раз бачив, але що він дідусеві може написати?
— Як не спробуєш, ніколи не вмітимеш. І ти маєш кому писати.
— Кому ж? Усі мої українські товариші живуть тут, не буду ж я їм писати листи про те, що ми разом робили! А на фармі всі хлопці — американці.
— Мамо, навчіть мене писати листи! — попросив Івась.
— З великою приємністю! — сказала мама.
В місті мама мала куди більше часу і частенько заглядала в синові зошити.
— Є багато, навіть дорослих людей, що не вміють доладу скласти листа і просять когось іншого, щоб їм написав. Це дуже соромно. Тобі вже час самому писати листи, не тільки передавати привіти в наших листах!
Івась дістав листок паперу, взяв перо і сів за стіл. Він знав, що на початку листа треба звернутися до того, кому пишеш.
"Дороги Дідусю:" — написав Івась і перепитав маму, чи добре він написав. Мама відразу знайшла помилки: Івась забув написати "й" на кінці слова "дорогий". Мама також сказала, що в українській мові після звертання треба ставити не кому і не двокрапку, а знак оклику. Івась виправив і мало не півгодини просидів, думаючи, що писати далі.
— Мамо, я не знаю, що далі писати, — зідхнув хлопець.
— Листи не можуть бути всі на один лад, — сказала мама, — бо тоді б вони були дуже нецікаві. Але, поки навчишся, починай з того, що запитай дідуся про його здоров'я, потім про тіточку Марту, про господарство, тоді напиши про себе щось цікаве, що з тобою сталось, а тоді попрощайся і підпишись.
Легко сказати, та не легко написати... Так Івась трудився, що аж упрів, три рази переписував, мамі показував, і нарешті вийшло таке:
"Дорогий Дідусю!
Як Ви поживаєте? А я поживаю добре. А як тітуся Марта поживає? І я теж добре. А як Ваше господарство? І моє добре. А як Жук поживає? А тут у мене песика нема, бо господиня і так би не дозволила. А я ще ходжу до двох шкіл і до церкви. До побачення. Івась".
Мама хотіла була листа виправити, але махнула рукою і дала Івасеві поштову марку, щоб відіслав своє писання.
6. ДІДУСЕВА ВІДПОВІДЬ
Івасеві стало весело. Досі він бігав униз до поштової скриньки, приносив у хату пошту, але все то були листи для мами, тата і часом для Ромка, а тепер Івась, уже йдучи по сходах, переглядав коверти, чи нема там його імени.
— Ще зарано, не хвилюйся! — сміялась мама. — Ще дідусь і не отримав твого листа, а може й не зразу відповість. Ти ж знаєш, що восени на фармі багато праці.
Проте дідусь відповів дуже скоро. Видко, для Івася він і в робочу пору знайшов час. І ось що писав Івасеві дідусь:
"Мій дорогий внучку!
Твій лист порадував мене. Це справді була приємна несподіванка. Я думав, що у великім місті ти матимеш так багато праці, і забав, і нових друзів, що забудеш про свого старого діда.