Листування

Ганна Черінь

Сторінка 4 з 5

Але часто, замість відповісти на синове запитання, хапалася за голову, так наче їй щось нестерпно боліло, і перепитувала:

— Що? Що ти сказав, Івасю? Ану, повтори!

Івась повторював, але трохи по-йнакшому, добираючи вже українські слова. Тоді мама заспокоювалася. Але вона помітила, що в Івася домішка англійських слів до українських була дуже значна.

— Нащо ти це робиш, синку? Говорити такою мішаною, каліченою мовою соромно і некультурно. Треба говорити і одною, і другою чистою мовою. Ти ж учишся вдома, і ми тут усі говоримо як слід по-українському.

Івась знав, що мама має рацію, але раз-у-раз забувався.

Тоді мама вирішила його провчити. Справа з тім, що коли вони дванадцять літ тому прибули до Америки, мама з першого ж дня пильно взялася за вивчення нової мови, ходила до вечірньої школи, потім на курси, і через п'ять літ розмовляла англійською мовою добре, хоч і з дуже помітною, але милою українською вимовою. Всі знайомі американці, в тім числі й шкільні товариші Івася, хвалили Івасеву маму за те, шо вона добре говорить по-англійськи. Про тата й казати нема чого: англійську мову він вивчив ще в Европі, і в таборі скитальців працював перекладачем.

Одного разу зібралося в Івася троє американських друзів. Задача не вдавалася, і Івась попросив маму допомогти. Мама ознайомилась з умовами задачі, хвилину подумала, а тоді сказала:

— Хлопці, джаст тінк дет ю гев а вері велика хата. Іф ю вонт зміряти її, ю гев ту малтіплай ширину на довжину. Джаст лайк юр килим, коли ви даєте його до клінера. Все андерстенд?

Хлопці сиділи спантеличені. Вони не знали, чи їм сміятися, чи може пані на них сердиться. Мама постояла ще коло них і пішла. Вона знала, що Івась її зрозумів і вже розкаже товаришам, як треба розв'язати задачу. Але вона також бачила, що Івась, крім того, зрозумів іще й те, як то некультурно і недоречно буває вмішувати слова з однієї мови в другу.


16. ВИГРАНИИ БІЙ

Сьогодні Івась писав дідусеві про дуже важливі справи: вперше в житті виступив він на оборону України, як справжній козак, хоч і не з шаблею. Те, що сталося вчора в школі, ніколи в житті не забудеться. Це був іспит на мужність і стійкість.

"Дорогий Дідусю! — писав Івась. — Шкода, що Вас тут немає, бо я хотів би Вам розповісти дуже важливі речі, а писати так добре і так багато я ще не вмію. Тож, якщо Вам щось лишиться незрозумілим, спитайте мене, як будете відписувати. Я дуже хочу знати, що Ви про все це думаєте.

Вчора у школі на лекції історії наш учитель говорив про Росію. Я знаю, що росіяни заподіяли Україні багато кривди. Я добре знаю, де є на малі Україна, Київ, Львів, Тернопіль та інші великі міста. Але вчитель показав паличкою на Україну і сказав, що це — Росія.

Тоді я підняв руку і сказав, що це не так, бо та земля, що він показав, то не Росія, а Україна. Вчитель розсердився і сказав, що нема чого мені ходити до школи, коли я хочу вчити інших; він знає це краще від мене, і в книжці так написано. А я відповів, що мій тато народився на Україні і жив на Україні, тож найкраще знає, що Україна — то не Росія.

Учитель став червоний, як помідор. Він сказав мені, що я нечемний і що такому, як я, не годиться говорити старшій людині, та ще й учителеві, що він свою справу не досить добре знає.

— Я хочу побачити твого батька в найближчий час! — закінчив учитель.

Признатися, я волів би, щоб тата викликали на щось гарне, чим я можу похвалитися, але я був радий, що тепер за мене заступиться тато, і вже ж напевно він зуміє переконати нашого вчителя, пояснить йому все про Україну.

Другого дня тато не пішов навіть на працю; взяв із собою Ромка, і ми втрьох уранці помаршували до школи. На наше щастя, учитель прийшов того ранку до школи завчасно, і ми мали досить часу поговорити ще до початку лекції. Разом із Ромком і татом учитель пішов у кабінет директора, ну а мене ... попросили почекати на коридорі.

Я стояв біля дверей, але й тут можна було почути, про що вони там говорять. Правда, тато говорив тихо, але раз-у-раз доносився голос Ромка, що, видно, показував директорові якісь книжки. "Ось книжка професора Меннінґа, — казав він, — а в цім журналі ви можете прочитати статтю Кірконнелла про Україну..." Нарешті двері відчинилися, з кімнати директора вийшов учитель, за ним тато і нарешті Ромко з книжками. Дві книжки лишилися в директора на письмовім столі, і тепер він буде читати англійською мовою про Україну. Учитель сказав мені, що справа вияснена і що я справді мав рацію.

Я пішов на лекції. Час тягнувся страшенно довго. Як тільки задзвонив останній дзвоник, я стрімголов побіг додому, щоб розпитати Ромка, про що вони говорили з директором. Ромко часом буває гордий і не хоче зі мною багато говорити, але тепер охоче все розповів.

Почалося з того, що вчитель показав їм у книжці те місце, де написано, що Україна — це частина Росії. Тато заперечив і пояснив, що Росія — це тільки частина так званого Союзу Совєтських Соціялістичних Республік, скорочено СССР, до якого примусово залучено й Україну. Але навіть у Совєтському Союзі не кажуть, що Україна — то Росія. В деяких американських книжках написано так тому, що їх укладали росіяни.

— Хто автор цього вашого підручника? — спитав тато.

Директор не міг сказати нічого особливого про автора. Тоді тато показав директорові й учителеві книжки відомих у науковому світі американських професорів Меннінґа, Сімпсона і Кірконнелла, що правдиво пишуть про Україну, а також багато вирізок з газет і журналів, де учені засвідчують, що Україна — це зовсім окрема нація. Ромко приніс навіть енциклопедію, і проти цього вчитель вже нічого не міг заперечити. Він ще, правда, говорив, що я нетактовно поводився, але тато обороняв мене, що я був зобов'язаний виступити на захист правди і своєї країни.

Вернувшись з роботи, тато поцілував мене урочисто, начебто це знову був день мого народження, і сказав, що я — молодець. А що Ви на це скажете, Дідусю?

Напишіть мені більше про того хлопчика. Як його звуть і що він любить робити? Чи є в нього песик? Передайте йому привіт від мене. Ваш внук Івась".


17. СТІЙ ЗА УКРАЇНУ!

Дідусева відповідь була, як сказала мама, дуже тепла. Івась ніяк не міг зрозуміти, як то слова можуть гріти, а мама казала, що як хтось тебе любить, то й слова його теплі чи то в мові, чи то в листі. Якщо так, то дідусів лист був справді теплий. Справді, Івасеві аж гаряче стало, і він зняв светра. А може то піч почала так гріти ?

Дідусь писав, що Івась дуже добре зробив, що не промовчав. Бо мовчанка — то знак згоди і, коли тобі хтось каже, що светер не твій, а чийсь інший, і ти будеш мовчати, то в тебе твій светер з плечей здеруть. За свою власність треба заступатися, а Україна багато важливіша, ніж усі светри на світі.

Наука і книжка — це велика зброя. Дай Боже, щоб колись прийшло до того, що люди не будуть один одного калічити й убивати, а будуть воювати книжками. Зберуться наймудріші люди з цілого світу, напишуть велику книгу законів, і всі цим законам мусітимуть коритися. Може це буде ще не скоро, але колись така пора настане.

"Ти питаєш про мого юного сусіда. Ного звуть Євгеном, він, здається мені, все на світі любить і всім цікавиться. Після Тебе для мене він найкращий хлопець на світі. Але чому це я мушу ввесь час переказувати вам привітання, коли ви можете собі гарненько листуватися? Прикладаю Тобі його адресу. Як бачиш — та сама вулиця, що Ти колись жив, тільки трохи інше число. Напиши йому листа, і він від радощів підскочить до стелі — бо, хоч песик у нього є, але приятелів обмаль, а українців поблизу нема взагалі. Отож, маєш собі ще одно листування!"

18. ЛИСТУВАННЯ З ЄВГЕНОМ

Євген швидко відповів на Івасевого листа, і вони жваво почали переписуватися. Признатися, їхні листи були короткі, особливо Євгенові, бо за півтора року листування з дідусем Івась уже добре тримав перо в руці, зате Євгенові слова тікали з пам'яті, а перо часто робило такі помилки, що Івасеві аж смішно ставало. Виправляти Євгена він ніколи б не наважився, щоб не образити його, але це було й непотрібно: Євген уважно читав Івасеві листи і спостерігав різницю між своїм правописом та Івасевим. Він придивлявся до слів та речень, а часом порівнював їх із словником та українським підручником. Часто бігав допитуватися про те чи інше в Івасевого дідуся. Врешті дійшло до того, що хлопці вже писали коротко і ясно, не тратячи багато слів на описи. З дідусем була інша справа, бо дідусь любив писати про життя і людські думки, а з Євгеном Івася єднали такі справи, як риболовля, колектування марок, автомоделі.

Часто вони присилали один одному недорогі, але важливі подарунки, обмінювалися марками та камінцями. Євген зібрав усі потрібні трави для Івасевого гербарія, а Івась склав модель літака з дрібненьких частин, а тоді розібрав і послав усе те Євгенові, щоб і приятель з цим поморочився. Коли Івась ще був на фармі, він дуже любив ловити рибу. Євген також був завзятим рибалкою, і в листі Івась описав усі місця на річці, де найліпше "клює" риба.

Тим часом Івась ріс угору, як молодий дубочок, а дід хилився додолу, як старий корчуватий

дуб. Коли одного разу влітку Івась поїхав на два тижні на фарму, він мало не заплакав, як побачив дідуся: тільки два роки проминули, а дідусь так змінився! Колись Івась не міг встигнути за дідом, хібащо підбігав. Тепер, як вони вдвох ішли полем, хлопець увесь час мусів спинятися й чекати на діда.

Вечорами хлопці сідали в коморі, де дід плів саки й сіті на рибу, і слухали оповідання, а цим оповіданням, здавалось, не буде кінця. Але по деякім часі дід починав "клювати носом" і засинав. Хлопці вкривали його рядном і навшпиньках відходили. Дід спав недовго, через якої півгодини прокидався й дивувався, де ж то поділися хлопці, потім умився і вже йшов спати на ліжко. Він лягав рано, а вставав, як сам казав, разом з курми. Так рано хлопці не вставали, хібащо звечора плянували цілоденну риболовлю.


19. ВЖЕ НЕ БУДЕ ЛИСТІВ ВІД ДІДУСЯ..

Як стала наближатись осінь, листи від дідуся почали приходити все рідше й рідше. І писав він уже значно менше, бо жалівся на втому і хворість.

1 2 3 4 5

Інші твори цього автора:

Дивіться також: