Тільки пам'ять про неї залишилася разом із ним і тільки віра в те, що йому ще вдасться одного разу зустрітися з нею знову.
Більшу частину вирученої суми Вергілій витратив на свою освіту, завжди усвідомлюючи факт того, що в людини можна забрати абсолютно все на світі, проте знання... ніколи. Як його і вчив батько.
Варто було Вергілію заявитися в дім з такими грошима, як до нього одразу ж почала чіплятися з питаннями сім'я, просто дивуючись, яким чином молодій людині вдалося продати дві картини, та ще й за такою неймовірною ціною, що йому вдалося оплатити собі найкращий британський коледж, який тільки був у його країні.
Це було разюче, проте юному Вергілію вдалося переконати всіх і кожного в тому, що ця таємниця залишиться тільки при ньому. Дар переконання був характерний для цієї людини з самого раннього віку, що йому дуже допомогло в подальшому житті, чого тільки варта буде одна тільки історія про те, як йому вдалося вмовити преподобного Інокентія стати частиною його церкви, яка буде згодом зведена в сімейному маєтку Лінда.
Вирушивши до коледжу юному Вергілію, вдалося усвідомити те, наскільки в цьому житті цінні зв'язки й оточення, в якому він перебував. Він опинився начебто на іншій планеті, і молодій людині довелося пристосовуватися, причому досить тривалий термін, однак Вергілій Лінда не був би самим собою, якби не переборов ці дрібні труднощі та не утвердив себе на впевненій позиції серед усіх своїх однолітків.
Він усвідомив, що в його жилах тече особлива кров, а його розум має куди більше здібностей, ніж він від нього вимагав раніше. І якщо господь підносить людині той чи інший дар, то ця сама людина, рано чи пізно, ним обов'язково скористається і буде йти в цей світ, несучи його з гордістю, доти, доки вона не досягне величі або не понесе свій сумний кінець.
Ще не раз Вергілій Лінда з'являвся в крамниці пана Олексія. Чоловік завжди був радий бачити юнака, якого став вважати своїм партнером. На жаль, їм не вдалося зробити це підприємство регулярним, проте так чи інакше їм все ж вдавалося знаходити особливо цінні екземпляри, які надалі йшли за більш ніж хорошою ціною, яку вдалося вибивати Вергілію.
З часом і настанням відповідного віку, Вергілій Лінда усвідомив, що йому необхідно рухатися далі, і він пішов. Він зробив саме той крок, якого більшість людей очікує все своє життя.
Вергілій не чекав зручного моменту, аж ніяк, він завжди створював бажаний момент самостійно. Сам створював той світ, який бажав побачити навколо себе, і куштував саме те життя, якого був гідний, бо самостійно домігся його, обравши своє право бути тим, ким він бажав під блакиттю вічних небес.
До свого повноліття Вергілій Лінда був уже знатним мисливцем за антикваріатом, який йому вдавалося знаходити і перепродувати куди ефективніше, ніж він це робив раніше. Завжди потрібно озиратися навколо, не важливо добре Вам чи погано, просто озирніться, і Ви усвідомлюєте, що хоч би де Ви були, завжди потрібно рухатися вперед, бо тільки попереду на Вас чекає омріяне щастя і омріяний новий світ.
Але все ж: як змиритися з минулим? Як почати все з того місця, з якого все почалося, і не повторити тих помилок, яких припустилися на життєвому шляху. Можливо, час зуміє дати відповідь? Але на жаль, час лікує далеко не всі рани.
Дідусеві Вергілію, який, озираючись назад, бачив себе колишнього, і все ніяк не міг усвідомити того, як той буденний, дещо повненький і нешкідливий хлопчик зміг ввібрати в себе всю твердість і стійкість планети в одну-єдину мить.
Невже він піддався на спокусу? Невже запах грошей і наживи в повітрі настільки його сп'янив, що він погодився продати власний дух за гірку можливість вгамувати свої жадібні амбіції, яких у нього ніколи раніше не було?
Він хотів... дуже сильно хотів змиритися з минулим, але вже не міг. Перед його очима пройшло життя... ціле життя нібито промайнуло, не давши йому навіть себе розкуштувати на весь його смак. І вдуматися тільки: таким чином воно пролітає між кожним із нас і просто розчиняється в одну секунду в темряві й настає порожнеча... абсолютна порожнеча, з якої немає виходу, з якої ще не зуміла повернутися жодна жива суща істота, щоб нам розповісти про те, як там усе влаштовано. Хоча, можливо, по той бік білих берегів, між яких протікають життя і смерть, знаходиться те, що нам просто не судилося осягнути під час тутешнього буття? Можливо, там на нас чекає нагорода або ж покарання? Хто знає... проте рано чи пізно це дізнаємося ми всі.
Вергілій бачив цього юнака перед собою, так нібито дивився на себе в дзеркало, ось тільки кожен з них бачив відображення себе самого через довгі-довгі роки до і, відповідно, після.
Молодий, ще не встигший стати паном, Лінда бачив великого і неймовірно успішного чоловіка, який домігся в цьому житті всього, ціною всього, а старий зумів побачити ще не зіпсованого, але в той же час, як ніколи перспективного хлопчика, який може стати ким завгодно, якщо цього забажає, однак він стане ним... стане марнославним, впливовим, підступним, розкішним, легендарним і нестримним звіром, якого просто наскрізь пронизуватимуть всілякі вади, змішані з благодійниками.
Ще тоді, будучи зовсім юним хлопцем, він усвідомлював, що у світі немає ні абсолютного зла, ні єдиного добра — є лише те, що пробуджує в нас ті чи інші почуття, які змушують людину нести добро чи скверну в цей світ, і зрештою, проживши більшу частину свого життя й віднині озирнувшись назад, старий Вергілій Лінда так і не зумів дати собі однозначну відповідь: чого ж він дав натомість цьому світові більше — добра чи зла.
Так чи інакше, але йому, в один прекрасний день, належить дізнатися відповідь на питання, що настільки роз'їдає душу. У день, коли його розум і серце будуть віддані на суд тим, над ким немає нічиєї влади, кого не можна підкупити, кого не можна полюбити, кого не можна зрадити, тим, хто знає все про справедливість, тим, кому відомо все про буття надії, і лише їм на вищому із судів судилося дати свою остаточну відповідь на всю всесвітню людину, яка і сама, без жодних сумнівів, присудила би себе найсуворішій з існуючих покарань на всьому білому світі.
Він бачив матір, знову молоду й енергійну, яка завжди багато працювала заради щастя своєї родини. Він бачив батька і маленького брата, які гралися на підлозі й були настільки радісними, що Вергілій був готовий лопнути від сміху разом із ними. Він побачив свою бабусю, її добрі очі, сповнені щирості очі й руки, одним лише дотиком яких вона могла розтопити будь-яке заледеніле серце.
Мить... і з темряви пролилося світло. Мить... і перед очима Вергілія постав його дід. Ця літня, але впевнена в собі людина дивилася на нього без жодної емоції на своєму обличчі. Він дивився на свого онука без зайвих почуттів, крім щирої любові, бо сам Вергілій знав про те, що в цьому чи іншому світі не було жодної людини, яку його дід любив би так само, як його.
— Чого ж ти чекаєш? — Запитав старий у юнака.
— Я... я вже й сам не знаю... — Просоченим молодістю голосом відповів хлопчик, такий самий, що полюбляв засиджуватися в гостях у своєї бабусі й у свого дідуся, проводячи з ними стільки часу, скільки було завгодно душі.
— Ти знаєш усе, що хочеш знати або дізнаєшся про те, що тебе цікавить. Так чому ж ти не знаєш відповіді на моє запитання? Хіба воно тебе не хвилює?
— Хвилює, але... напевно я не хочу приймати ту відповідь, яку я отримав на своє запитання. Я... я все своє життя створював світ навколо себе самостійно, підлаштовував усе так, як сам бажав, але що в підсумку? Я... я так і не зумів підлаштувати під себе найважливіше, просто його упустивши.
— О, мій хлопчик. Мій безцінний Вергілій, ти тільки почав свій шлях. Я завжди казав тобі, що тобі зовсім нема чого забивати свою голову порожніми думками, вони лише займають безцінне місце. Якщо відповідь, яку ти отримав, не задовольняє тебе, прийми її такою, як є, а потім доведи до досконалості те, що отримав у кінцевому підсумку. Ти однаково прийми перемоги, поразки — вони для духу твого є милостиві ланки.
— Мо... можна я залишуся з тобою... дідусь? — По його щоках потекли сльози, які він ніяк не міг зупинити, а втім, не надто то й бажав.
— Звичайно можна, Вергілію, але після того, як ти доведеш свою справу до кінця. Обіцяю, хлопчику мій, обіцяю.
Мить... і старий Вергілій прокинувся. Йому в очі вдарило світло... промені від сонця, що ввійшло, які осяяли світ, який щойно відчув на собі гірке усвідомлення війни, що почалася. Вергілій, у компанії свого сина і відданих людей, прямував до міста, залишивши позаду маєток, разом з усіма іншими членами своєї сім'ї. Він прокинувся, але не від сну, від чогось глибшого і раніше їм не осяжного. Старий вкрився потом, він був не тут... він був у зовсім іншому місці, не бажаючи прокидатися, але все складалося абсолютно так, як він бажав. Він бачив багато чого за час своєї короткої подорожі, але де він був? Серцебиття почастішало, Вергілій нервово озирався на всі боки, намагаючись усвідомити, де він перебуває, він бажав повернутися, несамовито бажав знову опинитися з тими, кого він тільки-но покинув, як мить... і до старого прийшло усвідомлення, що ще не час. Він дав обіцянку, хоча й не вимовляв про себе цих важливих слів. Він мав закінчити розпочате і довести до кінця ту історію, за написання якої він узявся. Настав час її підсумку, і він застане його разом із нею.
— Тату? Тату, як ти? — Неспокійно запитав у Вергілія син.
— Я... так... я в порядку... Усе гаразд, Дімі... Усе гаразд.
— Ти впевнений?
— Звичайно впевнений, синку.
— Ми скоро прибудемо.
— Скільки ми вже в дорозі?
— Як завжди. Стільки, скільки зазвичай займає дорого до міста.
— Ясно.
— З тобою точно все гаразд?
— Так... так точно. — Різко відповів старий. Просто склалося таке враження, нібито я був у відключці годинами.
— Ти заснув одразу ж, як ми покинули маєток, я не хотів тебе будити, ми всі зараз на взводі, тож короткий перепочинок під час дороги однозначно пішов тобі на користь, хтозна, коли ще вдасться поспати зайві півгодини.
— Ти маєш рацію, попереду до біса багато роботи.
— Та й скоро ми до неї приступимо.
— Ми вже в ній по горло.
— Ми вже під'їжджаємо, тату.
— Чудово...