Справедлива Надія: Мрії про майбутнє. Том 2

Уривок твору люб'язно надав автор.

Глава 1

" Наше життя прекрасне! Все, що в ньому є вартує того, щоб боротися за зайвий ковток повітря. Хто-хто, а вже я, Вергілій Лінда, зумів це усвідомити, до своїх вісімдесяти років життя. Я багато чого встиг наробити. Багато чого досяг, багато чого збагнув, але в той же час всі мої досягнення ніяким чином не зможуть зрівнятися з тими жахами, які я зробив на цьому самому життєвому шляху.

Я загубився у всьому і вже не таю жодних надій на спокутування чи прощення. Я всього лише бажаю принести благо тим, кого все ще люблю і щоб не сталось, я доб'юся бажаного, навіть якщо ціною всьому цьому буде моє власне, вже для мене самого нічого не варте життя ! "

Старий Вергілій закінчив написання свого малого маніфесту. Ось уже п'ятнадцять років поспіль він увів собі у звичку робити подібні записи, для невідомого всім, крім нього самого, адресата. Сенс цих, певною мірою, листів, був зовсім не відомий, оскільки Вергілій Лінда вважав їх для себе більш ніж сакральними. Він робив подібні, іноді неймовірно довгі, а часом і короткі, як, наприклад зараз, записи кожен Божий день. Це не була звичка, просто він так чинив, оскільки вважав за належне так робити, не переслідуючи жодних унікальних цілей, він просто писав для себе і для того, кому їх і призначав, немов даруючи свободу цим самим словам, відправляючи їх у вільний політ з подихами так само вільних вітрів, як і вони самі.

Виглянувши у вікно, він побачив чудовий захід сонця. Він був не червоним, ані золотистим, а скоріше пурпуровим, через змішування кольорів, після того, як останні сонячні промені проникали крізь розкішні вікна сімейного маєтку.

За останні п'ятнадцять років у самому маєтку відбулося дуже багато змін, але в той же час, ці самі зміни в спільності маєтку та сімействі, які їм володіли, з малою ймовірністю можна було назвати настільки вже позитивними. Сімейство стало неймовірно "децентралізованим", як і сама держава, яку впевнено відбудовували наново його члени та їхні друзі, зокрема Димитрій Лінда, який у свою чергу, відбув два терміни на посаді глави казначейства, будучи найдовіренішим і близьким соратником Миколи Ландау, який займав свою посаду як голова держави під час правління якої Димитрій Лінда займав вельмишановний пост глави казначейства, вийшовши на пенсію і з гідністю залишивши владу, зберігши при собі неймовірну пошану, статус, а також більш ніж великі ділові зв'язки у вищих колах.

Старий сидів і думав, думав і згадував… тепер усі його спогади зводилися до різних міркувань, часом, на жаль, однак вони так і не призводили його до викуплення скоєних ним вчинків, навіть незважаючи на те, що він неймовірно прагнув цього.

З його голови все ніяк не міг вийти його син... звичайно ж, його думки завжди були з Димитрієм, але як би там не було, винний він був перед Максимом, якого вбив власними руками, ніби придушивши дворову тварину, позбавивши її страждань.

Він тут і йому належить розпочати нову гру. Час прийшов, так само, як і настав час діяти. Всі рішення прийняті, пісню було заспівано, настав новий час і епоха нових випробувань, з якими доведеться зіткнутися сімейству Лінда, ось тільки чи вистачить їм сил протистояти всім цим доленосним ударам поодинці?

Чоловік приготувався вирушити в дорогу. Раптом він згадав про свого старого, вже покійного друга, священно служителя Інокентія. Старий ніби стояв біля нього і намагався утримати руку Вергілія від чогось, але він знову прийняв рішення вчинити по-своєму, бо так вважав за потрібне. Він підпалив листа за допомогою вогню свічки, спостерігаючи як за тим, як воно плавно згоряє, як і згоряли тисячі точно таких же листів до цього. Дивлячись на язики полум'я, він спостерігав за тим, як поступово згоряли залишки його людяності, залишки його істинного і доброго духу, повторюючи це день у день.

***

Сонце остаточно сіло за обрій. Всю округу огорнула така всюди суща темрява, що вдалині не було видно нічого, крім лісів і полів, що поширювалися в далечінь. Лише темрява і чорнота, точно, яка була і в неспокійному дусі Вергілія Лінди та його сина Димитрія.

Чоловіки збиралися на літак. Вони нікуди не поспішали, втім, для цього не було зовсім ніякої необхідності, оскільки приватний літак завжди чекатиме на тебе стільки, скільки ти забажаєш, принаймні доти, доки не спорожніють кишені.

За п'ятнадцять років встигло відбутися надто багато подій для того, щоб Вергілій міг зберегти їх усіх у своїй голові, але як би там не було, чомусь саме цієї миті, старий побажав ударитися у спогади, застібаючи останній ґудзик на своїй вражаючій красі жилетці.

Вийшовши зі своєї кімнати, він подався відвідати свою матір, яка нещодавно встигла відсвяткувати неймовірну дату: сто два роки. Довголіття — було одним з найбільш значних переваг сімейства Лінда, причому цей значний вік ніяким чином не був помітний зовні, так прекрасній Агнес Лінда, матері Вергілія, після погляду на шановну даму, аж ніяк не можна було дати більше вісімдесяти років.

На жаль, проте ця сімейна гідність, від частини, обійшла його главу Вергілія, який у свої роки виглядав навіть набагато старшим за справжній вік його рідної матері. Смерть сина сильно підкосила його, після чого він став виглядати справжнісіньким старцем, що розвалювався на очах, однак ще зберіг свій шарм, повагу і не малу частку стійкості, в очах оточуючих.

Проходячи повз свою картинну галерею, в яку Вергілій і його дружина Марія вклали багато сил і коштів, старий відчув, ніби проходить повз свої власні, вже прожиті й промайнуті події в житті. Він відчував себе втраченим, але так і не дозволяв самому собі уявити власну душу зламаною, оскільки його сини ніколи не здавались і ніколи не відступали, чого їх навчив він сам, то що ж він за повчальник дітям, якщо ж відступить від принципів, які сам собі і встановив?

За ці п'ятнадцять років він не так часто залишав межі свого маєтку, так само як і його дружина. У світі для них єдиною радістю стали їхні онуки, які є для Вергілія і Марії справжніми оживляючими променями сонця, які пробилися крізь численні хмари, до їхніх втрачених і понівечених душ.

У перші півроку перебування на посаді Димитрія, Анастасія Мірошенко-Лінда, подарувала своєму чоловікові Димитрію Лінді двох хлопчиків близнюків. На дві години старшого хлопчика вирішили назвати Максимом на честь брата Димитрія, а молодшого близнюка Альбертом на честь хрещеного батька обох діток.

Марія Лінда, після гибелі сина, виявила неймовірну материнську стійкість, знайшовши свій порятунок у онуках, у зв'язку з чим стала проводити в їх компанії практично весь свій час, мало не повністю переставши займатися підприємницькою діяльністю, поступово відійшовши від справ у своєму модельному агентстві, лише зрідка з'являючись на публіці, шануючи кожного своєю присутністю.

Вергілій Лінда, у свою чергу, до цього дня був одним з головних осіб корпорації " Lynda ", але в той же час після того, як його син Димитрій вийшов у відставку, сумарно пробувши на своїй посаді десять років, Вергілій почав по трохи відсторонятися, в той час як Димитрій все більше і більше став віддавати перевагу управлінню компанією, використовуючи всі набрані знання, зв'язки та досвід, що йому вдалося отримати за довгі роки плідної роботи на посаді голови казначейства.

За керівництва Димитрія Лінди стан сімейства виріс до раніше не буваючих масштабів. Чоловік виявився настільки грамотним і благонадійним управлінцем, що сімейство змогло не тільки гарантувати своєму бізнесу явне процвітання, а й бажану безпеку, якої так шалено завжди домагався ще його батько.

А сам Вергілій був невід'ємною частиною корпорації, безпосередньо виконуючи свої обов'язки як радника Димитрія. Така позиції влаштовувала його і як батька, і як підприємця, у якого була більш ніж прихильна можливість спостерігати за тим, як його рідний син, доволі успішно справляється з обов'язками і відповідальністю, яка буде покладена на його плечі не тільки в даний період часу, але й у тому числі після того, як внаслідок природних факторів, сам вже далеко не молодий Вергілій відправиться до стану своїх пращурів, а його нащадки успадкують усе те, що він творив разом зі своєю дружиною протягом відведеного їм часу Господом Богом.

Що ж до самої держави, то тутешня ситуація виявилася надто неоднозначною для того, щоб вважати її сприятливою. Організація "Благодійників" зуміла вийти на зовсім інший рівень свого розвитку. Її правлячі чини, на подив, зуміли домогтися бажаного і реалізували свою ставку на довгострокову перспективу, зумівши стати не просто тією силою, з якою мало вважатися всім і кожному, а й тією, яка чи не одноосібно стала вважатися наймогутнішою і непохитною, закулісною, організацією, здатною вплинути як на внутрішню так і на зовнішню політику держави. Вони отримали не тільки партію більшості в парламенті, а й члена своєї організації на посаді чинного глави держави, що робило їх настільки небезпечним гравцем на арені, що просто в голові не могло вкластися те, хто зможе чинити їй гідний опір у тому випадку, якщо їхні дії стануть настільки непередбачуваними, що саме поняття безпеки взагалі відійде на сторінки історії, як якийсь казковий образ.

Як би там не було, а "велика гра" все більше і більше стала нагадувати ніщо інше як арену, на якій відбувалися вражаючі своїми масштабами баталії, які щоразу втягували у свою дію все більше і більше ні в чому не винних людей, проте кого і коли хвилювали такі дрібні питання, як долі простих людей...?

Зайшовши в хол, Вергілій побачив свою матір, яка сиділа біля каміна. Жінка, не дивлячись на свої більш ніж похилого віку роки, зберігала здоровий глузд і могла бути такою ж шпилькою і нестримною у висловах своїх, як і багато років тому.

Він сів поряд з нею, на що шанована дама, яка вже мала помітні проблеми із зором, на подив Вергілія, навіть не стала запитувати про те, хто ж знаходиться поблизу неї в цю разючу мить.