З-під його ріденького білявого і давно не стриженого чуба поблискували гострі, білясті очі — саме вони робили його не те щоб аж негарним, але якимось неприємним, а дрібні риси плаского обличчя тільки посилювали те враження. Він був серед них найстарший — цілих двадцять три — і щосили намагався вдати безтурботність: — Рум любить пригоди.
— Ага, — знову ліниво підтвердив Алоха.
— Пригоди, — Щурик гмикнув. — При-го-ди, — повторив по складах і з притиском. — А не самовбивчі місії. До того ж, ти забув: Рум не любить натовпи. Особливо під землею. Максимум людинолюбства й компанійськості — це сплав Полтвою — не кожен дигер наважиться випробувати себе стихією цієї підземної річки в благенькому човні. Ну, і ще змагання в одеських катакомбах. Двічі на рік. Усе, на більші жертви Рум не здатний.
— Ага, — Алоха міг би взяти приз за постійність.
— Слухайте, чуваки, а може, тоді з вами? Га? Бабло саме в руки пливе!
— Міко, ну ти зовсім, — не вгавав Щурик. — Вести в колектор школоту, навіть за грубі гроші — це моветон!
— А звідки, — втрутився Алоха, — у школоти грубі гроші?
— Ну, може, не такі вже й грубі, — Міка хруснув пальцями, — але все одно — гроші! То не підете?
— Як Рум скаже, — протяг Алоха.
— А хто це його начальником призначив? — Міка нахилився через вогнище до співбесідників.
— Він спец, добре знає системи. На залазах із чотирнадцяти, — стояв на своєму Щурик.
— І той, — докинув Алоха, — у нього карти Крабові. І свої.
— Да прям? — Міка скривився. — Такий увесь знаток плюс білий і пухнастий! Це ви про того Рума, який, як раптом щось не по його, може психанути, розвернутися й піти. І пофіґ, хто ви і що робите в цей момент. Або начхати на компанію, якщо йому нудно, й сам-один полізти в таку систему, де навіть дідько не ходить? Та й узагалі — він кіт, який блукає сам по собі.
— Ну, — примирливо проказав Щурик, — я й не кажу, що він святий і все може, але чуйка в нього знаменита. Він якось зі "Спіральної" на саморобній свічці й недопалках виходив, при тому, що всі акуми сіли і вода закінчилася.
— Так він профі чи профан? — зіронізував Міка. — Я б про запасні акуми не забув. А тема моя — класна, і я — все одно піду. З вами чи без вас. Оголошення ще в середу вивісив. Клієнти — є.
— Тупак ти, Міко, — спохмурнів Щурик. — Вести дітваків у дренажку — паршива ідея. Добром не закінчиться.
— А ти не каркай, все буде ок!
— Це найгірше, що ти міг придумати, чєл, — Рум одягав бахіли.
— Та групка маленька, четверо або п'ятеро. Слухай, ми ж не поведемо їх до чорта в зуби. Так, пару кілометрів якоюсь надійною дренажкою. "Бузковою" чи щось таке. Ну?
— Це найгірше, що ти міг придумати, — повторив Рум, чеканячи кожне слово. Тепер важкий погляд зосередився на пласкому Мікиному обличчі. Щурик стиха присвиснув. Алоха стенув плечима. — Ти що — не січеш зовсім? Це ж діти, школота. Нічого не знають. Не вміють. А якщо в когось із них клаустрофобія або комусь погано стане? Та й не сезон.
— Ну, знаєш, хто не ризикує...
— Це ти можеш ризикувати сам собою, якщо хочеш. А вони навіть не доганяють, наскільки то небезпечно. А як хтось із них потім вирішить побавитися в героя і поблукати "підземеллями" сам-один або з кимось таким же зеленим?
— Ага, нам тут натовпи неляканої школоти точно не потрібні, — докинув Щурик. Алоха лише кивнув.
— Я їх налякаю. Скажу, що без провідника — пряма дорога на той світ, — Міка не здавався.
— Ага. Про колекторну хвилю їм розкажеш. Про обриви теплотрас. Поясниш, за скільки секунд вони зваритися зможуть, га?
— Ну-у-у... — Міка зам'явся.
— Слухай, — Рум примружився, — тобі аж так потрібні гроші? То скажи — позичу.
— Береш чужі, а віддаєш свої, — Міка зіронізував. — А тут, — додав азартно, — чистий заробіток.
— Не роби цього, — Рум одягнув налобний ліхтар. — Пошкодуєш: ніхто й ніколи не буде мати з тобою справ, — додав безапеляційно і, ввімкнувши ліхтар, ступив у темряву дренажної труби, звично пригнувшись. Щурик і Алоха мовчки подалися за ним.
— Ага, уже злякався, — процідив Міка. Хвилю постояв, а тоді сплюнув, спустився до шосе й погнав уздовж.
Дорогою все ще бубонів упівголоса сам до себе: "Теж мені — Святий Рум! Бабки він мені позичить, аякже. Яка різниця, кому віддавати? Хоча, звісно, Рум — не Лисий, він відсотків не братиме. А Лисий уже натякав. Воно-то справді зі школотою не комільфо. Не канає, стрьомненько, але ж Лисий два рази не повторює. Доведеться самому..."
Вираз тріумфу на обличчі подруги змусив Мару (це для обраних, а для сторонніх — Марію Богуцьку, для батьків — Марусю, для всіх інших — "не займай — собі дорожче") всміхнутися, ховаючи їдкий скептицизм.
— Це найекстравагантніший подарунок, який я коли-небудь отримувала. Справді, — не стримувала емоцій невисока приваблива дівчина із задерикуватою хлопчачою стрижкою.
— Просто скажи, що це — супер!
— Супер, — кивнула Мару.
— Ти підеш? Скажи, що ти підеш. П'ятнадцять — це майже свобода! Мені ще чекати й чекати. Крім того, я вже віддала за цю екскурсію все, що заробила на флаєрах.
— Ем-м-м... Значить, у мене немає вибору.
— Мару, та ти що — це ж підземелля, справжня пригода!
— Колектор? Дренажка? Форілзіс? — Мару, запримітивши, як ліва Дашина брова повзе вгору, згадала, що та вчить французьку й китайську, а от з англійською "не склалося", поспішила виправитися: — Справді?
Даша скорчила гримаску, яка мала б означати "Отож бо!": Мару в останній момент встигла оминути незмінну настанову, яку Дашка любила виголошувати, імітуючи Юлію Павлівну, їхню вчительку української: "Засмічувати мовлення англіцизмами над міру — ознака поганого топу".
— В оголошенні було сказано, що всі зможуть побачити справжні сталактити, сталагміти і печерні перлини!
— Романтика, значить.
— А я про що, — Дашин ентузіазм міг би й мертвого оживити, а не тільки змусити подругу погодитись на цю більше ніж сумнівну пригоду. — Ти тільки про інструкцію не забудь, — Даша вихопила з рук Мару аркуш, розгорнула й почала читати вголос: — Гумові чоботи, ліхтар, вода, одяг, в якому не шкода умуздикатися, обов'язково шапка. Збір о 19.00 на трамвайній зупинці "Нижнє місто". В суботу. Хоч, я тебе проведу?
Мару заперечно похитала головою.
— Знаєш, де це?
— Знаю, — зітхнула Мару.
— Значить, — пухкі Дашині губи розпливлися в щасливій усмішці ледь не до вух, — підеш?
— Та вже піду.
Коли двері за Дашею зачинилися, Мару знову зітхнула: скільки разів обіцяла собі не піддаватися на її провокації. Але із двох зол — піти невідомо куди невідь для чого і хтозна з ким або не менше місяця споглядати кисло-докірливе Дашине обличчя — перше вибиралося автоматом. Інших опцій не передбачено. Вони знайомі з молодшої садкової групи — алгоритм Дашиної поведінки незмінний. Мару гмикнула. Цікаво, як же вона взагалі примудрилася так довго товаришувати з такою неприхованою маніпулянткою? Мабуть, саме через оце неможливе поєднання натхненної наївності, з якою Даша хапалася за все нове-незвідане, й відвертого маніпулювання, коли раптом що не по її. Всміхнулася. Ну куди ти її подінеш? Мару ні на мить не сумнівалася, що Даша бухнула в цю затію всі заощадження, відстрочивши омріяні "джеки" невідомо на скільки.
Так, Даша, звісно, вміла бути "валізою без ручки". Збоку могло навіть видатися, що вона, Даша, — правдива ахіллесова п'ята для Мару. Або ж чимось її шантажує. Бо як інакше Мару — завжди стримана, послідовна, ввічливо-холодна з усіма, яка легко могла знайти спільну мову будь із ким, але з такою ж самою легкістю тримала всіх на відстані витягнутої руки, — могла дружити з Дашею, в якої сім п'ятниць на тиждень?
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ.