Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте, будь ласка повну книжку на сайті ВЦ Академія
Хлопець біг нічними вулицями старого міста, натужно дихаючи. У жовтому світлі ліхтарів, розмитому дрібною мжичкою, його худа довготелеса постать виглядала дивакувато. Каптур ховав обличчя; поли незастебнутого плаща, вдягненого поверх старої куртки, розвівалися химерними крилами; металеві підківки на підошвах високих черевиків важко відлунювали від бруківки. Тонкі ніздрі роздувалися, вуста міцно стиснуті, на високім чолі виступили крапельки поту.
Якщо він не добереться до нижнього горизонту упродовж години — вони помруть.
Якщо зараз його зупинить поліцейський патруль — вони помруть.
Якщо, поки бігтиме, не придумає, як витягти їх — вони помруть.
А Міка... Міка — не дигер. Він бодур! Та що там! Міка — хворий. На всю голову! Бо тільки хворий міг повести нелякану школоту під землю. Особливо тепер — у сезон дощів.
Кава почала підніматися у джезві, Рум спритно перехопив її і, наливши в глиняне горнятко, задивився у вікно. Нічого не міг вдіяти — його вабило нічне місто. Навіть дощове. Більше того, дощ завжди навівав на нього спокій. Але не тієї ночі. Тривожне передчуття не давало зосередитися на роботі. Озвався мобільний — Рум здивовано покосився на нього: йому мало хто дзвонить. Та й навіщо, як є Telegram і купа інших месенджерів. Субота. Точніше, вже неділя.
По суті — ніч. Кому його треба? Телефон не вгавав. Рум зітхнув і потягнувся за мобільним: "Щурик".
— Слухай, бро... Тут таке діло... — Щурик м'явся, а Рум насторожився.
— Що?
— Та, розумієш, Міка... Він просто повернутий був на своїй екскурсії.
— Ну і?
— Ну, кароч, вони годин п'ять, як закинулися. Вже можна було б кілька разів вернутися. А їх нема!
— Твою дивізію! І ви його не спинили? — кров бухнула Румові до голови.
— А як? Ми йому не няньки, — протяг Щурик.
— Куди він пішов? Колектор? Дренажка? Куди?
— Не знаю точно. Спочатку мав зібрати їх на нашому місці. Біля "Сивої". Але ж ми з Алохою... ну, теж — не схвалювали. Тому він так і не з'явився. Просто есемеску прислав: "Ми на залаз. Вилізу — відпишуся". П'ять годин уже. Куди б він їх не повів — це надто довго.
— А, крім "Сивої", він згадував щось? Ну? Щурику, думай!
— Не знаю.
— Що значить "не знаю"?! — Румів голос зривався на крик. — Думай!
— Здається, "Бузкову" згадував...
— Здається чи точно?
— Точно! Точно, згадував! Рум, чуй, що робити? Я в "Бузкову" не ходив. І Алоха теж. Не випадало якось.
— Добре, — Рум потер чоло, — сиди на телефоні. Я розберуся...
Вимкнув мобільник. Коротко вилаявся і сів взуватися. Бликнув на завжди зібраний наплічник. "Ломик тре!"
За десять хвилин він уже біг нічним містом.
"Бузкова" зустріла Рума тишею. Її не порушувало нічого, крім розмірених крапель дощу. На вході — нічого незвичайного. Хіба незмінний потічок на дні дренажки — якийсь надто бідненький, як на таку погоду. Швидко нацупивши бахіли і налобний ліхтар, подався вглиб. За кілька хвилин тишу струсонула голосна лайка — Рум уперся в обвал метрів через тридцять від входу.
Глибоко вдихнув, аби заспокоїтися. Почав міркувати. Так, вихід лише тут. І через нього навіть із лопатами не пробратися. Значить... Рум потер чоло. Якщо вони живі, будуть просуватися на верхній горизонт. Є, правда, одне проблемне місце... Але якщо пройдуть — шанси збільшаться. Припустимо, пройшли. Де вони можуть бути? Єдине розумне рішення — іти верхнім горизонтом від колодязя до колодязя. Якийсь же із них має бути відкритим. Блін... Як би вони не йшли — де будуть, не вгадаєш. Отже, треба самому спускатися вниз. Який колодязь відкритий — хтозна. А значить зараз він, як останній бовдур, теж буде бігати від колодязя до колодязя. Ну, бля! Якщо Міка живий — сам його задушить, коли знайде. Якщо знайде.
Люк біля старої школи піддався легко. Напрочуд. Але в ньому не було драбини. На перехресті люк було надійно вкатано в асфальт. На будівельному майданчику — в акурат на колодязі — рівненьким стосиком лежали бетонні блоки. Біля супермаркету люк виходив на платну стоянку, щільно заставлену джипами — до таких краще не наближатися.
Рум, у милі й на нервах, ладен був бігти до охоронця. Хоча... охоронці дигерів не люблять. Ні на будівельних майданчиках, ні на платних стоянках, ні посеред дороги перед урядовими будівлями. Особливо перед будівлями. Та й вигляд у нього — бомж бомжем. Скорше поліцію викличе, ніж допоможе.
Рум перевів подих. Залишалося два варіанти, й обидва — не дуже. Один — перед відділком поліції, інший — на старому кладовищі. На ньому давно нікого не хоронять, а паркан настільки високий, що звичайні перехожі навіть не здогадуються, що там знаходиться. Хіба мешканці навколишніх будинків. Рум зітхнув і погнав до кладовища. Пролазячи в щілину між перекособоченими секціями паркану (Рум був би не Румом, якби не знав ходів і виходів), не забув дістати з кишені кілька монет і кинути праворуч од себе.
Уперше він заліз сюди років у дванадцять. Удень. І його відразу ж накрило захватом і жахом від того, що він — не прошений — втручається у цей таємничий і малопри— ступний світ. Хрести кінця дев'ятнадцятого століття, стилізовані під стовбури дерев, — вищі й нижчі. Метал, що вріс у справжні дерева. Люди, що стали деревами. Дерева, що давним-давно поглинули метал і розчинили в собі людей.
Він і досі не розуміє, що саме береже височенний паркан — спокій кладовища, ховаючи його від городян, чи байдужу самозакоханість міста від натяків, що людина не вічна. Але зараз не до філософії — хоч би люк відкрився...
Через хвилин п'ять Рум дістався колодязя. На мить зупинився, підставив обличчя мряці: "Хай він відкриється! Прошу!". Видихнув і підважив люк ломиком. Той піддався з третьої спроби. Рум усміхнувся, але, присвітивши вниз, вилаявся, він забув, що й так уже потривожив спокій мерців. Люк-то відкрився — драбини не було. Тонкі ніздрі роздувалися, на скроні надсадно пульсувала жилка.
Нагнувся, впершись руками в коліна. Кілька разів голосно видихнув. Урешті, опанувавши себе, роззирнувся. Радше, щоб остаточно заспокоїтися, а не тому, що сподівався побачити якесь рятівне коло.
"Так, — міркував упівголос. — Колодязь метрів із десять. Ну, вісім. Неподалік — сторожка доглядача. Якщо там і є драбина, вона точно не вісім-дев'ять метрів. Є мотузка: я-то спущусь і піднімуся. Але, крім мене, так хіба що Міка підніметься. Ніхто з його нещасних екскурсантів не потягне..." Рум обхопив голову руками. А тоді різко випростався й подався до виходу, точніше до щілини, крізь яку пробрався.
Варіант, що спав йому на гадку, скидався радше на відчайдушну авантюру. Але вибір у нього невеликий. Трохи нижче від кладовища за старою церквою починалася інша дренажна система. Там свої люки. Зі своїми драбинами. І був шанс, що вони цілі.
Цього разу пощастило: у першому ж люці була драбина, і її вдалося звідти дістати. Радше на адреналіні, ніж завдяки силі, Рум ухопив її і підбігцем поволік до краю цвинтаря. Не ризикуючи протискатися з нею в щілину паркану, перевалив її через верх. На цей раз усе вдалося: драбина ні за що не зачепилася й не розвалила нічиєї могили — це вже було б занадто для одного вечора. Хвилин десять пішло на те, аби доволокти драбину до люка, ще стільки ж, щоб примостити її в колодязі.
Дихання збилося, піт заливав очі, саднили обідрані до крові пальці, але Рум нарешті зітхнув із полегшенням — півсправи зроблено. Бліда подоба усмішки торкнулася його вуст, а нога сторожко ступила на перший щабель. Злість на Міку давно вже вивітрилася. Точніше, спливла з потом. Зрештою, у тому, що сталося, Рум, хоч і відганяв цю думку, також чувся винним. Звісно, він не сторож Міці. Але... тільки б вони вціліли.
Рум (для непосвячених — Марк Румовський, третьокурсник одного з технічних вишів) — високий, худий, із проникливим поглядом сіро-блакитних очей і тонкими рисами обличчя — видобув з-під кухонного стола бувалий у бувальцях речмішок кольору вицвілого хакі, з яким зазвичай ходив "під землю". Поміркував хвильку, а тоді вкинув два саморобні налобні ліхтарі (основний і запасний із комплектами акумів для кожного), пластикову баклагу з водою, низ од хімзи. Пора б уже й новішу пристаратися. Взяти б, приміром, "кларка" — Рум прискіпливо оглянув комбінезон від старенького хімзахисного костюма родом із п'ятдесятих років минулого століття. Але не все відразу, та й сезон, вважай, закінчився. Нічого кажанчиків лякати — хай зимують спокійно. Узяв ще ломик, аптечку (тільки найнеобхідні— ше — перев'язувальний пакет, анальгетик, хлоргексидин) і, звісно ж, незамінний Soldatenmesser 08 Victorinox — предмет гордості. Відкладав на нього гроші кілька місяців. Рум ніколи особливо не заморочувався одягом, але старався, щоб взуття, інструмент і спорядження були найкращими, а ніж — швейцарським. І коли Міка, Щурик або Алоха піддражнювали його ("Ножі — твоя слабкість") — лише поблажливо всміхався: таку слабкість визнати не соромно.
Стягнув лямки заплічної торби, обвів поглядом кухню: все вимкнене, все на місцях. Рука звичним жестом лягла на кишеню — ключі на місці. На годиннику — 19.00. Пора. Не любив чекати сам і не змушував до цього інших. Ніколи.
— Ма-а-ам! — майже крикнув, аби вона почула на балконі, — Коли ти вертаєшся?
— У понеділок. Увечері.
— Ну ок. Я пішов!
— Стій!
— Що? — озвався вже з порога.
— Ти дещо забув, — мама підійшла майже впритул.
— А-а-а! Ну так, — усміхнувся й обійняв, поцілувавши її.
— Люблю тебе! — рвучко обійняла у відповідь.
— І я.
— Оце вже! — відсторонилася, усміхаючись і собі. — Невже так складно сказати: "Люблю тебе, мамо"?
— Ти й так у курсі.
— Бережи себе!
— І ти, — сяйнув усмішкою і зник за дверима.
Троє хлопців сиділи довкола невеличкого вогнища поблизу старої дренажки. Восени темніє рано, а гробити акуми не хотілося — попереду ще залаз.
— Чуй, Міко, — Щурик, невисокий чорнявий хлопчина років сімнадцяти, якому всидіти на місці більше десяти хвилин ніколи не вдавалося, потер носа, — Рум не погодиться.
— Ага, — кивнув шістнадцятирічний Алоха — середнього зросту, міцно збитий, з голеною головою й вічно насунутим на самісінькі очі каптуром бейсболоки: мало хто знав, що за цією бандюковою зовнішністю ховалася флегматично-жаліслива душа.
— Чо ти так вирішив? — стрепенувся Міка — високий, не товстий і не худий.