Аделія відштовхнула Осипа впевнено, навіть по-чоловічому сильно.
– Не треба було цього робити! – обличчя жінки горіло рум'янцем, а очі блистіли. Осип бачив, як пульсує на її шиї вена.
– Пробач. Не стримався.
– Йди звідси. Я скажу, щоб тобі принесли гроші за весь попередній місяць у гімназію. Має вистачити, поки знайдеш інший підробіток. Ми не можемо більше бачитися.
Аделія повернулася спиною і пішла.
– Через таку дурницю?
– Дурницю? – Жінка повільно обернулася. – Кажеш, дурницю? – Її погляд був гострим, як шабля. Ніколи досі не бачив Аделію такою.
– Ти сама мене до цього штовхала. Сама заговорила перша. Якби ти не хотіла – я б не залишився тут жодного разу.
Аделія повільно втягнула повітря носом. Пауза була схожа на затишшя перед грозою.
– Сама? А що ти? Де був ти? Це ти, зрештою, чоловік, хоч і молодший за мене. Ти міг відмовитися. Піти. Ще тоді, коли залишився вперше. У будь-який із інших днів. Я ніколи тебе не тримала. І то було б по-чоловічому.
Жінка підняла поділ сукні й пішла геть. Осип залишився посеред саду. Почекав, поки в будинку засвітиться, – думав, що жінці минеться і вона його перепросить. Але марно.
Десь за два дні якийсь просто одягнутий чоловік приніс йому гроші від Ольховських. А з ними – ледь теплий згорток – пахучі Аделині пироги. Як нагадування про те, що він втратив.
Зараз, через роки, він ненавидів себе за ту малодушність. Адже і справді міг піти з її дому з яблуком у кишені та назавжди залишитися добрим юним учителем двох збитошних Петрів. Але піддався. Так само і потім – міг піти до неї, просити зустрічей, вибачатись. Але піддався знову. Бо вона вирішила. А він сам навіть не спробував сказати вголос, чого хоче.
Тепер, вже поважний журналіст і редактор газети, Маковей сидів за робочим столом, жував пироги і запивав холодним чаєм. Кобилянська була сильною. Навіть зовсім не жіноче рукостискання давало зрозуміти, хто з них головний.
Сховавши горнята в шафу, розгорнув рукопис, який вона принесла. Пробігся очима. Твір був чудовим навіть з першого погляду. Трохи відредагувати – і можна видавати, хоча б навіть на шпальтах його газети. При наступній зустрічі треба обговорити це з Кобилянською. Вона не має бути проти.
Відень, 1895
Крихітна кімнатка, в якій квартирувала Августа вже кілька місяців, ніколи не асоціювалась у неї з домом. Дім Августи був десь у сонячному Кимпулунгу, де жила до повноліття. Чи в інтелігентних Чернівцях, куди переїхала потім. А тут, у Відні, – так, тимчасове пристановище.
Рік тому, коли вона вперше приїхала до тутешньої школи мистецтва – не тямила себе від щастя. Затишні вулички, самохідні машини, люди, що поважно проходжувалися, – все мало якийсь особливий смак модерну, що його досі вона відчувала тільки через картини відомих австрійських мистців.
Августу поселили у велику кімнату, де жили й інші дівчата-учениці її віку. І якщо їхала до Відня вона з чіткою впевненістю, що таки непогано малює, то тут її чекало розчарування – виявилося, її талант нічим не відрізняється від талантів усіх тутешніх студентів. Треба багато вчитися.
Те, що раніше приносило задоволення, стало тягарем: заняття від ранку до ночі, інколи від мольберту доводилося не відходити по кілька годин поспіль. Постійно голодна та сонна, дівчина не горіла бажанням до творчості.
Тепер, коли мала добрі успіхи у навчанні й трохи адаптувалася до тутешнього життя, стало трохи краще. Найперше – змогла винайняти кімнатку в старезному будинку з товстенними кам'яними стінами. Кімната була в цоколі, то ж тут завжди тягнуло сирістю, а з невеличкого вікна виднілися хіба що ноги поважних австрійських фройлен, що цілими днями сновигали туди-сюди вулицею.
У кімнатці було ліжко, стіл і шафа, дверцята якої ніяк не хотіли зачинятись. Але порівняно із минулорічним її побутом це вже було добре. Фарби, олівці, альбоми, мольберти Августа складала купою в кутку кімнати. Їжу готувала разом із ще кількома квартирантами на спільній великій кухні. Власне, раніше то була квартира небідної родини і займала два поверхи. Другий – зі світлими спальнями та салоном, а перший – для господарських потреб. Тут була кухня, кімнати для зберігання речей, кімната для прислуги. І тут жила Августа. Тільки-но починався день, як намагалася швидше вийти звідси на вулицю, інакше і сама б запліснявіла у цих стінах.
Десь двічі на тиждень витрачала кілька гелерів на букет дрібних квітів, які продавали на вулицях місцеві малі дівчатка. Ці квіти нагадували їй їхні, гірські, польові. Ставила букет у простеньку вазу, яка залишилася ще від господарів дому, і це було єдиною яскравою плямою в її кімнаті. Вранці, тільки розплющивши очі, Августа спершу примушувала себе подивитися на ті квіти, а вже потім – навколо. Вони нагадували їй про велику мету – повернутися до Чернівців мисткинею високого рівня, гідною спілкування в певних колах.
Цей ранок був трохи іншим, ніж багато попередніх. Августа, як зазвичай, почала день із милування квітами, але відразу кинула оком на лист, що лежав поруч. Щось неприємне стиснуло під грудьми. Отже, їй не наснилося.
Лист був від Ольги. Коротший, ніж завжди. Писаний навіть не в Ольжиній манері, тому і здивував. О, чого приховувати – Кобилянська часто писала їй про свої закоханості, але всі вони були такі далекі, такі нереальні, схожі на її художні твори. Августа ніколи не вірила в них. Ще з тієї давнішньої розповіді про конюха, яку Ольга так у деталях описувала у щоденнику. По тому Августа мала розмову з братами Кобилянської та достеменно знала, що ніякого Івана не було і не могло бути. Ольга збрехала. Але до тієї брехні Августа завжди ставилася поблажливо, або, може, й за неї Ольгу любила. В голові Кобилянської жив собі зовсім інший світ зі своїми людьми та подіями, і це було досить мило.
Але Осип Маковей, про якого подруга писала їй тепер, був дуже навіть живим і справжнім. Августа знала, що вони вже зустрічались і яке він враження справив на Кобилянську. Та і, власне, інакше не могло бути. Ольга ще, мабуть, до зустрічі з ним все вирішила. Раніше, коли Августа була поруч, вона могла хоч якось захистити найближчу подругу від власних фантазій.
Пригадалось, коли довелося вперше розлучатись із Ольгою надовго. Тоді здавалося, що назавжди. Як же Августа плакала, коли дізналася, що батька переводять у Чернівці!..
Того дня вона прийшла додому раніше. Разом із Софією Окуневською і Ольгою зібралися побути на околицях, дихати природою, пити свіже молоко й говорити про все на світі. Але погода зіпсувалася, звіявся вітер. Довелося залишити Ольгу в Софії вдома, бо та щось хотіла роздивитись у бібліотеці, а самій поспіхом іти додому, щоб не змокнути. Тільки зачинила за собою двері, як за вікном гримнуло і вперіщив дощ.
Тато сидів із книжкою на широкому бамбетлі, мами Августа не бачила, але чула її голос.
– То це вже вирішено, Йосифе?
– Остаточно. В Чернівцях потребують радника крайової управи. Я погодився.
– Не спитавши нас?
Мама говорила невпевнено, ніби боялася, що її сміливість може викликати батьків гнів.
– А про що питати? Хіба дурень би відмовився. Та й уяви, як то добре буде для доньки. Чернівці. Інтелігенція. Знайомства, можливості. – Батько встав і пішов у куток кімнати. Августа того не бачила, але здогадувалася, що зараз він підходить ззаду, обіймає маму і вже м'якшим голосом каже: – Винаймемо будинок, обживемося, тобі сподобається.
Мовчки зайшла до кімнати і пильно глянула на батьків. Усе було саме так, як вона уявляла: тато стояв позаду мами і, мабуть, іще секунду тому її обіймав, але, побачивши доньку, перелякано відсахнувся.
– То ми кудись їдемо? – сама не впізнавала власний голос.
– Ми переїздимо до Чернівців. – Тато говорив повільно, обережно, ніби ступав по краю скелі. – Я матиму хороший чин. А ти зможеш навчатися.
Дівчина кілька секунд стояла на місці. Її брови нахмурилися й утворили дві складки на лобі, погляд уперся в підлогу. Далі повільно обернулась і мовчки пішла в свою спальню.
Життя руйнувалося.
Вона не могла влаштувати шкандаль, плакати, кричати, тупати ногами – не дозволяло виховання. Натомість згорнулася калачиком у кутку кімнати і просиділа так кілька годин. Лише коли кінцівки розболілися від постійного напруження, помітила, що вже ніч, роздяглась і голою залізла під холодне простирадло.
На ранок, спухла від сліз, пішла до Ольги.
У будинку Кобилянських було на диво тихо. Зазвичай повна людей хата аж трясеться від руху і гулу. Ольга була вдома сама. Коли Августа зайшла в кімнату, її подруга грала якусь легку мелодію на фортепіано.
– А де всі? – на голос Кобилянська обернулась, але продовжувала грати.
– По господарству. А я захворіла трохи, то й лишилася в хаті. Посидиш зі мною?
– Ольго… – Августа вже сумнівалася, чи варто казати щось їй зараз, у час хвороби. – Ольго, я більше не житиму в Кимпулунзі.
– Це як? – музика різко обірвалася, Кобилянська розвернулася на стільці й здивовано дивилася на подругу знизу вгору. Августа простягнула їй обидві руки і та прийняла.
– Ми переїздимо до Чернівців.
– До Чернівців? – підскочила зі стільця Ольга. – До самих Чернівців?
– Татові там дають посаду.
– Чернівці… Та це… Та це прекрасно! – Кобилянська кинулась обіймати подругу. Її очі світилися справжнім захопленням. – Я така рада за тебе, така рада, – обціловувала Августу в щоки, – це ж такі можливості, такі люди!
Худі Ольжині руки висіли на шиї подруги щільним замком, а ноги, здавалося, самі по собі пританцьовували на місці. Августа відчувала, як та міцно стискає пальці на її шиї, й від цієї її сили кидало в дрижаки. Ольга пахла квітами. То й не дивно – в Кимпулунзі було де проходжуватися полями і навіть полежати у траві. Кобилянська притулилася до Августиної щоки і щебетала, щебетала, щебетала їй на вухо. Хотілося запустити долоню в тугу зачіску подруги, розплести коси, щоб вони впали на плечі, гладити по голові й казати: "Яка ж ти дурненька, Олю. Живеш у своїх фантазіях, щоденниках, книжках, а хто ж без мене захищатиме тебе від усього, що відбувається насправді? Хто ще зрозуміє твою дику вдачу, заплітатиме тобі в коси квіти під час прогулянок? Хто витиратиме твої сльози, коли допече суворий батько? Олю-Олю, на кого я тебе тут маю лишити?" Сльози стискали горло.