Ні в якому разі. Але була в текстах Кобилянської якась невловима сила, якась чоловічість, рішучість, стійкість.
Ще коли тільки прийняв пропозицію переїхати до Чернівців, вирішив неодмінно її побачити, познайомитися. Нащо йому те було потрібно? Хотів би сказати самому собі, що тільки заради того, щоб краще пізнати її творчість, але ні. Було цікаво, звідки ж іде ця мужність і впевненість, якою світяться Ольжині тексти. Може, тому, що йому самому бракувало отих чоловічих рис. Мало не щодня картав себе за якусь надмірну м'якість.
Надкусив уже трохи підвітрений пиріг зі сливами і запив холодним чаєм.
Згадалось, як щоранку в Яворові тато збирав його до школи. Хоч сам працював від світання, але коли Осип мав виходити з дому, майже завжди проводжав за ворота. Осипу те не подобалося, та й хлопці насміхались. Але терпів, не вмів батькові перечити. Намагався вийти з дому якнайраніше, щоб уникнути цих незвичайних проводів. Якось не заведено було в їхніх колах аж так опікувати дітей. Батьки мусили працювати, малі – вчитися або допомагати по господарству. Але в його родині все було інакше.
Тато був кушніром і тяжко працював на землі. Він, Осип, теж любив землю і, може, з більшою охотою б порпався з насінням, ніж сидів у школі, але батько навіть думати про таке заборонив. І з раннього дитинства Осип поніс на плечах нелегкий вантаж – став надією всієї родини на краще життя.
Однолітки його не любили. Може, якби тоді, в дитинстві, він прямо сказав татові, що не потребує науки чи оцих щоденних проводів – то все було б інакше. Але хіба на таке наважишся?
Перші свої вірші він довго ховав від людей. За них навіть було соромно. Не тому, що погані, а тому що не знав, чи личить хлопцеві писати поезію. Вже у Львові, в гімназії, де його оточували такі ж, як він, – спраглі до знань (а жага ця з'явилася раптово і росла кожен день), зізнався сам собі, що буде літератором.
Перший надрукований вірш зі студентської газети став для батька знаком – його дитина пішла вірним шляхом. Тато плакав і поклав ту газету до скрині, щоб далі по кілька разів на рік додавати до неї нові й нові публікації.
Родина їхня жила незаможно. Мама, розумна жінка, що вільно читала німецькою, не цуралася ніякої роботи по господарству. Поки росли молодші брати, тато мусив усе тягнути сам, а далі дочекався сякої-такої помочі.
Мама на свята пекла пухкі пироги з ягодами. Коли Осип уперше приїхав зі Львова на канікули додому, зачув запах тих пирогів іще з сусідньої вулиці. Їв і не міг наїстися. Мама стояла поруч і гладила по голові. Питала, як живеться у гімназії, чи ніхто не ображає. Як малу дитину питала. А тато не зводив очей, дивився, як на ікону. І стільки гордості було в тому погляді.
І в ту мить так огидно йому стало від своєї слабкості, аж стряс плечима. Жодного слова не сказав про те, скільки разів плакав від голоду на твердих гімназійних ліжках і згадував оці її пироги, як найбільше щастя. Не сказав, скільки разів хотів кинути все і пішки йти до Яворова, до мами з татом, сіяти зерно, вирощувати городину й їсти, їсти, їсти…
До Львова після тих канікул повернувся іншим: мусив покладатися лише на себе. Передусім заходився шукати підробіток. Міщан, які хотіли своїм дітям кращої долі та прагнули дати їм освіту, на той час у Львові вистачало. Тому репетитором улаштувався легко. Щоправда, через вік і недосвідченість йому платили вкрай мало – доводилося брати стільки занять, скільки міг витримати. І поміж тим знаходити час на власне навчання.
Серед його учнів було два збитошні хлопці Ольховські, що жили з батьками у великому будинку неподалік гімназії. Обох звали Петрами, і це завжди дивувало Осипа. Виявилося, так захотів їхній батько, небідний купець, вже немолодий, теж Петро. Обидва сини мали називатися на його честь – і крапка. Здібностей до мов хлопці не мали ніяких, як і до навчання взагалі, але їхня мама так хотіла зробити з них учених людей, що мусили відкладати всі розваги на потім і приймати репетиторів, які змінювали один одного.
Маму хлопців звали Аделія. Жінка носила довгі сукні з важких тканин і часто спостерігала за уроками Осипа з кутка величезної зали, де йому і хлопцям виділили місце для занять.
Будинок був досить великим – мав два поверхи, вікна, оздоблені ліпниною, меблі з доброго дерева. Осип, проте, робив висновок, що попри показові розкоші, родина не надто багата, бо інакше вони найняли б собі поважнішого вчителя.
Хоча хлопці були молодші за нього самого всього на кілька років, проте слухали Осипа й намагалися виконувати всі його завдання. Спонукала до цього аж ніяк не жага до знань, скоріше страх перед мамою. Він бачив, як Петри щоразу ловили її погляд, коли заходила до кімнати, наче намагалися зрозуміти, з чим мати прийшла.
Розмовляти з господарями дому таким, як він, не було звичаю, тож молодий чоловік ретельно виконував те, що йому належало, кланявся і йшов. Але одного разу вже за дверима почув голос Аделії:
– Затримайтеся на хвильку. Маю дещо сказати.
Про що жінка говоритиме – годі було здогадатись. Аделія поглядом вказала на хвіртку до невеличкого садка біля самого будинку, і обоє пішли туди. Починалась осінь. Листя пожовкло, але ще не опало.
– Якби я не мав проблем із зором і міг собі дозволити купити мольберт і фарби, – я б намалював ваш сад зараз же! – Осип захоплено роззирався навколо. Дерева в саду були невеличкі – схоже, садили їх не пізніше, ніж років десять тому. Поміж звичних для Львова плодових дерев впадали у вічі декоративні червонолистяні клени. Їхній колір був настільки насиченим і глибоким, що, здавалось, аж різав очі.
Жінка здивовано глянула на Осипа:
– Ти… Ви малюєте?
– Колись трохи малював. Тóму треба вчитись, а я не маю ні грошей, ні часу.
– А я вчилася. Щоправда, відколи хлопці народились один за одним, за пензель не бралася. Зате сад цей посадила. Чоловік не перечив – він зайнятий своїм, постійно десь їздить. А я тут, удома, з дітьми. Хоч якась розвага. Та й кому те малювання треба?
– Хіба вам самій.
– Мені? – Жінка уповільнила крок. – Не знаю, чи і мені самій треба. То смішно – сидіти вдома з дітьми і малювати замість того, щоб слідкувати за господарством. Я і читаю крадькома від чоловіка, він зазвичай жартує, що жінка і наука – як свиня і вельон.
Аделія широко всміхнулась і підняла поділ сукні, щоб не змітати ним опале листя з доріжки.
– То ви і німецьку знаєте?
– Знаю. Точніше, говорю погано, а от читаю і перекладаю – досить добре. Щоправда, це мені зараз у нагоді не стане. Не до того.
Аделія запросила Осипа сісти на масивну дерев'яну лаву з кованими поручнями. Жінка нагадувала йому маму.
– Хочете яблук? – В її руках звідкись з'явилося кілька стиглих антонівок.
У такій ситуації вчителю пасувало би відмовитись, але яблука пахли так, що котилася слина. Осип простягнув руку, а в животі по-зрадницьки забурчало.
Аделія різко підвелася:
– Та ви голодний! А я займаю вас своїми балачками. Перепрошую, вас, мабуть, вже чекає вечеря.
– О, не переймайтеся, схоже, моя вечеря сьогодні – то ваші яблука. – Жартувати над самим собою – то було в його стилі.
Жінка спохмурніла.
– Зачекайте тут. Я повернуся за хвилю. Не йдіть нікуди.
Вона швидким кроком пішла у будинок, не оглядаючись. Повернулася за кілька хвилин із якимось згортком.
– Це вам, пригощайтесь.
У згортку були ще теплі пироги з яблуками. Осип добре пам'ятав, як без вагань накинувся на них просто там, у садку. Він їв, а Аделія розгублено стояла поруч.
По всьому жінка майже невідчутно торкнулася його плеча рукою:
– Наступного разу я спечу горіховий штрудель.
З того часу тричі на тиждень після занять із Петрами Осип їв із її рук. Він міг би відмовитися, віджартуватися, зрештою, перетерпіти свій голод і послати до дідька потреби в силі організму, що ріс. Але він любив ті хвилини навіть не за їжу, якої йому ще багато років завжди буде мало, а за приємне відчуття майже материнського захисту. Турбота Аделії була тим острівцем, де його виснажена і ще дуже юна душа могла відпочити й поніжитися.
Коли було тепло, проводили час у саду, а взимку – у невеликій прибудові, де розпалювали піч.
Аделія любила гладити його по голові і перебирати попелясте волосся пальцями. В ті хвилини Осипу хотілося спати. Згорнутися калачиком і заснути просто тут, під вишнею, як це часом роблять обидва Петри.
– Ти виростеш красивим. Кращим, ніж мої сини. Жінки люблять таких, блакитнооких, – сказала якось Аделія і ледь відчутно торкнулася губами високого чола.
Від цього невинного поцілунку всередині Осипа щось обірвалося. Здивовано дивився на Аделію: перед ним була красива молода жінка, на вигляд, може, і не старша за його одноліток. Якби не діти – ніхто б не дав їй більше двадцяти. Трохи бліда шкіра, худі кисті рук, але впевнена і горда постава. І що вона знайшла у старому Петрові?
Осип осмілів і обійняв Аделію, але вона несподівано відштовхнула:
– Не треба. Ти занадто юний. Вибач, що дала собі волю.
– Будь певна – задалеко не зайде. – Близькість жінки зводила з розуму. Зловив себе на думці, що хотів би кинутися цілувати їй шию, щоб вона хапала повітря ротом і притискалася до його губ сильніше, так, як роблять те ласі до пестощів місцеві дівчатка, що нерозбірливо вішаються на гімназійних хлопців і сподіваються колись стати їхніми дружинами.
Аделія піддалась і притулилася всім тілом. Стояли мовчки.
Щоразу, коли Осип приходив на заняття з Петрами, все завершувалося саме так: спочатку він їв, а Аделія гладила тим часом його по голові, а потім обіймала. І нічого більше.
Повертався до гімназії з розбурханою від близькості жіночого тіла уявою. Злий і втомлений, шукав заспокоєння тілами досвідчених дівчат, але від того, що із жодною не було так добре, як могло б бути з Аделією, дратувався ще більше. Ночами перекладав, писав вірші. А на ранок із важкою від втоми і думок головою йшов на заняття. Успішність падала, та й байдуже.
Одного разу він не стримався. Замість того щоб обійняти Аделію, як завжди, зловив її голову обома руками, закинув назад і поцілував. Якусь мить йому навіть здалося, що вона не проти. Тонкі й ледь вологі губи навіть не ворухнулися під його устами. Але вже за секунду відчув, як її руки з силою вперлися йому в груди, тіло напружилось.