Чоловік кілька разів переступив з ноги на ногу і сів на стілець по інший бік стола. – Ви ж до мене у справі?
– І так, і ні. Спершу я, звісно, хочу просити у вас дозволу бачити ваші нові тексти руською. Якщо все буде добре, то друкуватимемо. Але є й друге, – Осип опустив очі, – не таке важливе. Я хотів на власні очі побачити жінку, письмом якої захоплююся.
Ольга рвучко встала. Від різкого руху стіл похитнувсь і, якби жінка не відреагувала вчасно, то чорнильниця б перевернулась і залила все, що було близько. Інцидент звів градус розмови на нуль, й обличчям обох пролетіли посмішки.
– І як? Я не розчарувала? – Ольга підійшла до вікна й удала, що дивиться на вулицю.
– Розчарували. Ви надто молода для світила літератури.
Жінка відчула, що Осип теж устав і підійшов до неї. Спина вкрилася гусячою шкірою. Він говорив, а Ольга відчувала його подих десь між своєю шиєю та потилицею. Обличчя і постава добре відбивалась у склі. Можна було пильно його роздивитися, чого не зробиш відкрито. Блакитні глибокі очі, високе чоло, золотаве, ледь хвилясте волосся. Воно так дисонувало з її власним, чорним, стягнутим у пучечок. Ольга відчула себе як ніколи худою і гострою – ніс, вилиці, навіть худющі довжелезні від гри на фортепіано пальці – все це було таким бридким на тлі м'яких рис обличчя та форм тіла мужчини поруч.
– Я читав ваші твори, і переконаний, що вони мають виходити руською для нашого читача. В них стільки живого, того, що є в кожного з нас. Ніби ви от так просто підглянули в наші села та будинки. То зовсім інша література, ніж була до цього. Така, яку схочуть люди, – від інтелігента до селянина. Я впевнений.
Кожне слово відбивалося в свідомості Ольги, як удар у великий бубон, і приємно резонувало. Потім вона навіть не могла добре пригадати, що ще казав Осип. Хіба що пообіцяла вже днями прийти до нього зі своїми творами в газету і на прощання чомусь не подала йому звично руки, а просто ледь помітно помахала.
Тільки-но Осип пішов, як Ольга сіла писати Августі. Руки зрадливо тремтіли, і літери виходили кривими, ніби розбігалися по сторінці: "Августо, рідненька моя, то він. То нарешті він. Той чоловік, за яким я буду почуватися щасливо. З яким мені буде цікаво і добре".
І ось, зараз, вона йде до нього у редакцію вулицею, яку знає, як свої п'ять пальців, але чомусь усе навколо здається їй новим. Але найдивніше – навіть не у тому всьому, що вона бачить, а десь усередині – тепле і трохи колюче відчуття, що наповнює всю аж до кінчиків волосся.
І що такого особливого в цьому чоловікові? Важко сказати, чи він красивий. Симпатичний та ставний – так. А чи є в ньому якась особлива краса? Хто знає…
Ольга притисла стос паперів під рукою, щоб узятися двома долонями за масивну ручку дверей редакції і всім тілом навалилася на них, аби відчинити. Двері піддалися. В ніздрі вдарив задушливий запах чорнила, фарби та газет.
До Осипа треба було підніматися на другий поверх. Ольга йшла рипучими дерев'яними сходами і роззиралася навколо. Цокіт друкарських машинок спочатку дратував, але вже за кілька хвилин до нього звиклося. Поки піднімалася нагору – повз неї проходили люди. Лише дехто з них на кілька хвилин затримував погляд на обличчі Ольги, ніби пригадуючи, звідки її знає, але здебільшого всі дивилися повз неї, наче її не було тут узагалі.
Осип стояв біля вікна свого невеличкого кабінету з паперами в руках, повернутий боком до вхідних дверей. Було б дурницею зайти відразу і не скористатися шансом розгледіти його, поки не помічає. Чоловік не дивився у написане, а розглядав щось за склом. Світло падало саме на його обличчя, й Ользі здавалося, що вона бачить кожну складку біля його очей. Раптом Осип наче відчув її погляд і якось смішно, навіть по-дитячому потер долонею око під окулярами саме там, де вона щойно дивилася.
Зараз він повернеться й її буде викрито – чекати більше не можна. Ольга несміливо постукала.
– Це Ви, Олю? – голос Осипа звучав розгублено, так, наче вона застала його за якоюсь таємною справою. Його очі бігали, а пальці стиснули папір у руках так сильно, що той зім'явся.
– Перепрошую, що без попередження, – знітилася гостя.
– Що ви, що ви, навіть не думайте вибачатись! Я чекав на вас із тієї самої хвилини, коли вийшов з вашого дому. – Чоловік поклав папери на стіл і відсунув стілець для гості. – Сідайте. Я маю добрий чай, якщо ваша ласка буде його скуштувати, то я пошлю когось у сусідній будинок за гарячою водою. Ви не проти?
– Можна? – Жінка оглянула кабінет Осипа, знайшла, куди покласти стос своїх записів і сіла на стілець. Осип на кілька хвилин вийшов, аби розпорядитися стосовно чаю. Ольга погладила вказівним пальцем клавіші на друкарській машинці, що стояла на краю стола. Гладенькі та приємні на дотик вони, здавалося, зберігали тепло рук господаря. Поряд лежало письмове приладдя – навіть у редакції такої знаної газети багато чого писалося від руки. Ольга пройшлася пальцем по випуклому візерунку чорнильниці, зробленої з якогось металу.
– То здебільшого для листів. – Осип стояв за її спиною і, схоже, вже давненько.
– Перепрошую. Мені завжди цікаве письмове приладдя. Вважаю такі речі дуже особистими.
– І то правда. Не тільки для письменників. Знаєте, кожна наша думка – то всього лише хмарка, що літає десь над головою. А коли за неї береться перо – тоді та думка і народжується по-справжньому.
– Знаю, що ви, Осипе, теж пишете, і непогано.
– Не смішіть мене, – чоловік закинув голову назад і закрутив у різні боки. – Мені з вами не зрівнятися.
– Та навіщо комусь із кимось рівнятись? – Ольга підвелась і підійшла до вікна. – Ви – самі по собі, і я – сама по собі. Чула про вас у літературному товаристві, говорять досить хороше. Сама, зізнаюся, ще не читала – нема часу за письмом. – Жінка кинула погляд на стос паперів, що їх тримала в руках. – Я вам свою повість принесла. Якщо зацікавить – буду рада почути думку.
– О, чудово, я навіть не сподівався на такі новини! – Чоловік схопив зі стола рукопис і жадібно впився в нього очима. Серце Ольги вилітало з грудей. Вона навчилася терпляче ставитися до критики, але зараз чомусь хотіла чути лише хороше. Та Маковей із компліментами не поспішав. Він відклав папери і вийшов із кабінету. Повернувся з двома великими горнятами в руках. Пахло травами.
– Чай ледь не охолов. Я просив нас не турбувати, то ніхто й не наважився нагадати мені про напій. Я не часто чаюю в кабінеті. То ще львівська звичка. Тут до такого не привчені. – Маковей відчинив шафку в кутку кімнати і витягнув звідти якийсь клунок. Поставив на стіл і розгорнув із повощеного паперу кілька невеличких пиріжків. У кімнаті запахло їжею, і від цього запаху в Ольги чомусь знову почала боліти голова. – Пригощайтеся, жінка, в якої я квартирую, пече відмінно. Сьогодні – з в'яленими сливами. Скуштуйте.
Ольга залишалася стояти біля вікна. Вона почувалася невдовленою через те, що чоловік не сказав жодного слова про її рукопис. Звісно, він не встиг його прочитати, але ж міг хоч би словечком обмовитися. На душі неприємно зашкребло.
– Знаєте, Олю, вам треба більше відпочивати.
Від цього "Олю" жінку пересмикнуло. Ніхто її так не називав тепер, а надто не очікувала такого від цього майже незнайомого чоловіка.
Маковей підійшов зовсім близько і поклав руку на її плече. Такий жест був дуже недоречний для людей, що майже не знають одне одного, і Ольга відверто розгубилася. Тепло долоні Осипа відчувалося навіть через цупку тканину сукні. Щось приємне і незвичне розлилось її тілом.
– Те, що я про вас чув, дозволяє зробити висновок про вашу неабияку силу духу, але в першу чергу ви – жінка. Хай навіть і дуже талановита. Ви маєте втомлений вигляд, і мені, як і будь-якому чоловікові, думається лише про те, як було б добре, коли б замість блідості на ваших щоках красувався здоровий рум'янець. Може, вам варто поїхати в село на якийсь час? Я за вас хвилююся.
– В село? То ви з тих, хто б відправив жінку до корів, дітей і поля?
– Ні в якому разі! Не хотів вас образити. Ви, звісно, гідні того, щоб бути на одному рівні з інтелігентними мужами сучасності. Але мені хочеться потурбуватися про вас, як про малу дитину. Самого дивують такі думки. Забудьте про них, благаю.
Ольга слухала його голос і майже фізично відчувала, як розсипається на піщинки. Ще вчора вона б плюнула чоловікові межи очі за натяк на її фізичну слабкість, але тут і зараз їй хотілось піддатися силі цього чоловіка, прийняти його турботу, бути просто жінкою, без регалій і заявок на популярність. Чомусь пригадалося нічне жахіття, яке в дитинстві снилося кілька разів поспіль. Начебто вона лежить на постелі, а до неї наближається вбивця і хоче її задушити. Ольга пробує поворухнутися чи закричати, але тіло не слухається, голос пропав. Її загибель неминуча. Зараз почувається, як у тому сні – дивна слабкість забирає здатність пручатися.
– Мені треба йти, почаюємо в інший день, – різко повернулася до дверей жінка і, залишивши здивованого Маковея в кабінеті, вийшла геть. До цієї слабкості ще треба звикнути.
На вулиці в Ольги запаморочилося в голові, до горла підступила нудота. Голова починала боліти дужче і дужче. Кожен крок відгукувався новою хвилею болю. Коли до її будинку на Рошівській залишалося кількасот метрів, стало зовсім зле. Довелося сісти просто на ґанок якоїсь старої хати і перечекати кілька хвилин. Аж коли повернулася додому, побачила натерті до крові черевиками ноги та відчула неприродну втому.
"Хіба може хтось із тутешніх стати мені кращою партією, ніж Осип, – думалося перед сном. – Він досконалий. Схоже, пройде трохи часу і я закохаюсь у цього чоловіка, як дурна сільська дівка. І нікуди від того не дітися".
Тієї ночі Ользі снилися гори. Ніби вона дереться на вершину, а та все віддаляється. Каміння зривається з-під ніг і з гуркотом летить униз. Ользі страшно. Вона тримається за невеличкий виступ скелі і шукає поглядом вершину.