ЗИМІВНИК НАД БАЛКОЮ
Був серпень тисяча шістсот двадцятого року — погожі дні пізнього літа. За звичай у цю пору степ чорнів од спеки, палахкотів пожежами: з давніх-давен козаки палили проти осені високу степову траву, щоб не було де ховатися татарам. Та з тиждень тому повіяв вологий вітер, пригнав з-над моря хмари-дощовиці, й рясні зливи добре напоїли порепану землю. На чорному згарищі зухвало зазеленіла лиснюча молода травичка. Лише де-не-де стриміли з неї недопалки бур'янів, мов обгорілі уламки козацьких списів, устромлених у землю після бою.
Над глибокою порослою дубами й чагарником балкою сиділи, розмовляючи, двоє хлопчаків. Хто глянув — одразу вгадав би, що не брати: обидва на диво не схожі були між собою. Один смаглявий, з розкосими жучками-оченятами, скидався трохи на татарчука. Другий — білявий, сіроокий, з великою родимкою над лівою бровою, з підстриженим на оселедець чубчиком, виглядав мов зайда з Київщини або Чернігівщини.
Та й одіж на ньому була інша: не полотняна довга сорочка, як у товариша, а жупанець, хоч і латаний-перелатаний, та синій—козацький. І пояс кольористий, і ніж-запоясник у піхвах: січове хлоп'я, козачок-джура.
Певне, хлопці вже довгенько сиділи над балкою: коло них лежала купа пищиків і сопілок, повирізуваних з бузини, й недогризки кавуна.
Неподалік розпросторився на схилі чималенький баштан, де набиралися солодкого соку під сонцем здорові; як цебра, кавуни й химерно поскручувані турецькі дині.
-А я бачив, як вовк кавуна цупить! — похвалився раптом чорнявий Івашко.
-Вовк? Кавуна?
-От щоб я пропав — не брешу! Приповз, люципер, удосвіта, обстукав лапою — котрий стигліший, зірвав і котить. Я свиснув, а він як штурхоне кавуняку вниз: хіба ж не загуркотів у провалля!
Михайлик скоса блимнув на товариша.
-Кажу тобі — сам бачив! Ось ходім завтра на баштан: може ж, якраз приповзе. Ти вовка поцілиш з лука?
-Як не дуже далеко — поцілю. Орла оце недавнечко встрелив.
-Орла? Брешеш! Хіба ж до нього сягнеш стрілою?
-Якби в небі — певне, що не сягнув би. Та він, дурний, у Дніпро на рибину кинувся. Я його на бистрині й поцілив. О-отакецька щука в пазурах була, десь би й не злетів з нею.
-Як же ти витяг його?
-Дніпро переплив і витяг.
Івашкові жучки-оченята так і забігали.
-А я жовтобрюха вбив! — захлинаючись, похвалився він.— Здоровецького! Побачив мене, як свисне та за мною! А я ломакою його, ломакою! А тоді ножем порубав і шматки геть порозкидав. Був би задавив мене та з'їв, якби я злякався.
Правдою було тільки те, що Івашкові, як пас із хлопцями в степу череду, привидівся на могилі сплячий змій полоз. Озброївшись ломакою, він безбоязно підступив до нього, та зразу ж і побачив, що то недогорілий терновий кущ химерно вигнувся на могилі.
Але зараз Івашкові щиро вірилося, що все було, як він казав: і змій гнався за ним з лютим посвистом, і він його бив-рубав, і шматки розкидав у степу, щоб не ожили та не позросталися докупи.
-Івашку-у! Іва-ашку! — загукав раптом десь поблизу тремтячий старечий голос.— Ти куди ото забіг, бузувіре? Івашку-у!
Тут хлопці перезирнулися і, не змовляючись, грудками покотилися вниз, просто в купу бузини, що росла на схилі. Ледве вони шугнули в кущі й причаїлися — над балкою зачапали шурхотливі кроки.
-А не вражої віри хлоп'я! — гомонів сам із собою сухорлявий, горбатенький дідусь, заглядаючи в балку.— І само десь повіялося, і того знайду за собою по~ тягло. Добігаються, доки й ординці десь у степу вхоплять. Іва-ашку!
Але ніхто не озивався з балки, й дідусь, плюнувши спересердя, почапав назад.
-Михайлику! — захлинаючись од цікавості, зашепотів Івашко.—А чого-то дідусь тебе знайдою кличуть?
Сірі Михайликові очі враз посмутніли.
-Того, що знайшли мене...
-А де?
-В степу.
-А хто ж знайшов?
-Не знаю.
-А коли?
Та Михайлик тільки похнюпився і, хоч як смикав нетерплячий Івашко, більш не сказав нічого.
По-правді, він нічого гаразд і не знав про себе, хоч інколи здавалось йому, що пам'ятає.
То виділася мати, молода, білява. Носить його по дворі, кута квітчастою хусткою, забавля, щоб не плакав. А батько, високий, чубатий, цюка сокирою коло дровітні й приказує влад:
Ой гоп, ту-ту-ту!
Вари кашу круту!
Підсипай молочка,
Погодуй козачка!
І ще бабуня ввижалася — маленька, сива, в рябому очіпку: чисто така, як Івашкова.
А були вони чи ні — хто ж його знає.
Правдою було одне, що знайшли Михайлика немовлям, серед степу, в ковилі, як він уже ледве квилив з голоду й спеки.
Сто смертей чигало на нього, і всі обминули. Не спалило променями люте сонце, не нагледіли в ковилі круки та вовки, не затоптали копитами дикі коні, що табунами гасали по степу, шукаючи води й пасовиська.
Сталося так: їхали на Січ валкою чумаки, везли возами-мажами сіль, натрапили на кинуте дитя й забрали з собою. Дорогою ворожили над ним, вигрівали в кожухах, напували цілющими степовими зіллями, й доки приїхали на Січ, хлоп'я оклигало.
А там і названий батько знайшовся — одноокий кобзар Мехтод, чоловік не старий ще, та відлюдкуватий, небалакучий, тяжко покалічений колись у турецькій неволі.
Жив він самотою в хатці-мазанці на околиці Січі, про дітей, звісно, й гадки не мав ніколи, та як побачив сірооке хлоп'я, закутане в чорну, як смола, чумацьку сорочку, щось наче обірвалось йому в серці. І не хотів, а взяв малого на руки, незграбно торкнув пальцем замурзану щічку.
-Ану, хлопці, давайте його мені. Якось-то воно буде...
І справді, як було, так було, але знайда ріс, мов з води. Мехтод і незчувся, як прикипів до нього серцем.
Ледве дійшов зросту Михайлик — став навчати його всього, що сам знав,— а був колись неабияким козарлюгою, доки не покалічила клята неволя. І з лука стріляти навчив Михайлика, і з мушкета, і шаблею орудувати не згірше — виміняв для нього на січовому гасан-базарі в знайомого купця-вірменина хтозна-як добуту невеличку хлоп'ячу шаблю.
Не дурно кажуть: не та мати, що породила, а та, що викохала. Дав би Мехтод і руку врубати задля свого годованця, хоч за звичай ледве озивався до нього словом. Зате вже співали вдвох! Вечорами козаки товпилися коло мазанки — послухати, як дзвінко виводить Михайлик у парі з названим батьком:
Та по гор ах свіги лежать,
По долинах маки цвітуть.
Та то ж не маки, то козаки,
То козаки у Крим ідуть...
А оце не дуже давно стрів Мехтод на базарі в Січі свого побратима Матвія, з котрим бідував колись на турецькій каторзі-галері та про котрого думав, що давно вже тліють його кістки як не на морському дні, то десь у кам'янистій землі між Кафою й Стамбулом.
Та живуща козацька кістка! Стільки муки прийняв Матвій, що на трьох стало б, а вижив — не зломився і додому повернувся разом з братчиками-січовиками, як вони років з п'ять тому вдарили на Кафу, спалили її дощенту й випустили на волю півсотні тисяч бранців.
На Січі Матвій не лишився, бо вже не здужав козакувати, а знайшов у рідному селі на Черкащині стару жінку й дочку з дітьми, підмовив з собою ще гурт сусідів, яким остогидло робити на пана, та й подався нищечком у степи на Дніпрові пороги, щоб хоч решту життя дожити біля сім'ї, на волі.
Там побудували собі втікачі хуторець-зимівник над балкою, прийняли в підсусіди ще десятків зо два таких самих бідолах, що втекли світ за очі від своїх панів, і стали хазяйнувати потроху.
Орали родючий масний чорнозем, що зроду-віку не знав плуга, сіяли жито, ячмінь, гречку. Розвели гурт здоровезних круторогих волів, отару довгорун— них овець, а над усе повикохували коней — баских степових гривунів, що могли без перепочинку скакати з ранку до ночі. Як уродить хліб, хуторяни разів зо два на рік возили його валкою на Січ, гнали коней, волів.
Так воно велося на всіх хуторах, розкиданих без ліку в запорізьких вольностях-степах, в усіх козацьких слободах понад правим і лівим берегом Дніпра, понад Бугом, Самарою, Оріллю, Інгулом, Інгульцем та понад іншими великими й малими степовими річками, де лише селилися та бралися до господарювання втікачі з панської неволі, що їх на Січі прозивали козаками-гречкосіями, бо вони й козакували — ходили в походи разом з усім запорізьким товариством і хліборобили — годували Січ.
Траплялося, правда, й так, що дехто з хуторян, на диво сусідам, починав через декілька років багатіти не згірш од якого шляхтича і вже тримав десятків зо три наймитів, які за харчі та за сорочку з шароварами на рік засівали йому неміряні лани, випасали тисячні гурти худоби, ловили на продаж рибу, що аж кишіла в річках та озерах.
У багатія й хата була добра — дубова, а не глиняна, й світлиця обвішана килимами, і чималий горщик золотих дукатів заритий у відомій йому одному схованці: в очеретах над річкою або під кущем терну в байраці.
В зимівнику над балкою таких достатків не водилося. Але хто приїздив чи приходив — нікому не було відмови: і в хату пускали, й пригощали всім, що є, аби тільки крикнув тричі "пугу!" під ворітьми — дав знак, що він — козак з Великого Лугу: такий був у ті давні роки січовий запорізький звичай.
Відколи стрів побратима, став і Мехтод приїздити до нього з Михайликом, бо запримітив, що хлопець горнеться до чужого тепла та й з Івашком заприятелював одразу. Оце й тепер приїхали й загостювалися, хоч Мехтод кожного вечора бурчав, що треба вертати додому.
-Стривай, Михайле! — схопився раптом Івашко.— Чого-то собаки гавкають? 0, чуєш, як валують! Чи, бува, не напав хто в степу на череду?
Схопивсь і Михайлик. Тепер і він почув, як десь далеко захлинаються-гавкають люті степові пси-вовчуки, що їх завжди з десяток стерегло хутірську череду й табун, на підмогу чабанам, озброєним важкими гирлигами, а дехто й луком чи мушкетом бо в степу завжди можна було сподіватись розбійницького нападу.
Пси загавкали й раптом змовкли, а на подвір'ї загуркотіла здоровенна колода, що нею засували міцні дубові ворота. Круг хутора тяглася висока, гостроверха горожа, а за нею ще й глибокий рів.
Івашко й Михайлик, мов опечені, вискочили з балки й побігли на подвір'я. Іншим разом не минути б їм од діда Матвія доброго прочухана за непослух, але зараз він на них і не глянув. Удвох з Мехтодом заряджав мушкети й передавав стрільцям, які вже стояли напоготові коло горожі: хтозна, яка небезпека сунула зараз із степу.
Та от по дорозі затупотіли копита.