По них можна було роз'Їжджати колісницею. Мури чотирикутником узяли в лещата місто і видавалися ще неприступнішими і вищими, завдяки рову перед ними.
Вузький місток над ровом виніс Анахарсіса й Солона до столичної брами. Масивні квадратові вежі з охоронцями, з рельєфною ліпкою на стінах і двома кам'яними левами над брамою, а за ними, немов полонянки, стриміли мармуровими колонами сонячні іонійські храми й палаци багатих лідійців.
— По що ви прибули, далекі подорожні?— перестріла їх варта біля брами.
— Ми запрошені царем Крезом,— відказав Солон.
Варта шанобливо розступилася, але не випустила їх з поля зору — два озброєних вояки віддалік супроводили гостей до царського палацу.
Колісниця Солона і коник Анахарсіса неквапно їхали вулицями Сард, привертаючи до себе увагу лідійців. Особливо цікавив городян Анахарсіс, а надто його одяг — гостроверха повстяна шапка, шкіряні кирея і штани, облямовані вовчим хутром, низькі чобітки з оленячої шкіри, сагайдак при поясі, широкий ніж з рукояткою — кабанячою головою. Цей дикун, а поруч нього грек в індійській шапочці розмовляли як рівні, навіть більше — як приятелі! Проте Солон і Анахарсіс не зважали на роззяв-лідійців. Вони проїхали гімнастичну залу просто неба, де багато народу на кам'яних лавах спостерігали змагання. Гімнасти навіть покинули свої вправи, щоб роздивитися небачених гостей, за ними й глядачі повернули голови до парокінної колісниці та вершника.
— Лідійці переймають наші звичаї,— сказав Солон.— Ти пам'ятаєш гімнастичні зали Афін? О, я любив їх замолоду!
— А я дивуюся з тих людей. Гімнасти виборюють лавровий вінок чи кубок, а натовп іде на те дивитися, кидаючи свої невідкладні справи.
Солон засміявся:
— Ти здичавів у своїй Скіфії, мій друже! Проте в словах твоїх є істина.
Палац Креза, найвеличніша споруда Сард, оздоблений золотом, яшмою і мармуром, вінчав собою міську площу. Довгі лабрадоритові сходи вели в царські покої.
Фриз палацу, що його підтримували колони, обвиті виноградом, зображував сцени битв царя Алі-атти і сина його Креза з підвладними їм племенами. Всередині палацу стіни рябіли барельєфами, на яких були зображені скорені народи, що везли данину лідійському цареві, хто на верблюдах, хто на волах і конях, інші несли дари в руках.
Гості зачекали деякий час у залі, поки цар вбереться. Крез вийшов до них у простому, збористому вбранні, підперезаний шовковим паском, з миртовим вінком на сивій голові. Це був дебелий чоловік з прямим носом і широким підборіддям. Мав вигляд рішучий, жести широкі, очі розумні, пронизливі. Від нього несло пахощами і вином.
Обійнявши Солона і Анахарсіса за плечі, він оповів, що багато чув про них, мріяв про зустріч, і ось тепер радий їх бачити і сподівається затримати у себе якнайдовше. Настав час збирання винограду, і вино литиметься рікою, де там в біса рікою — морем! Сьогодні дорогі гості викупаються — до їх послуг мармуровий басейн — і відпочинуть з дороги, завтра обдивляться царський палац і Крезову скарбницю, надвечір володар Анатолії, шанувальник поетів і мислителів, запрошує наймудріших людей світу до зали Діоніса (в давньогрецькій міфології бог виноградарства і виноробства) на бенкет і вчену бесіду.
На ранок, виспані и одягнені в короткі плащі, легкі сандалії з царського гардеробу, Солон і Ана-харсіс у супроводі Крезового скарбника перетнули подвір'я палацу і спинилися перед склепінням з масивними дверима, що вели під землю. Знизу війнуло на них вологістю, відгонило пацюками, а сходи занурилися під склепіння; потягнулися в темряву стіни з брил пісковика. Скарбник запалив світильника.
Вони спускалися сходами, микали коридорні розгалуження і збочували у ще вужчі ходи, в?ке дихалося невільно, та, здавалося, не буде краю цьому кам'яному лабіринтові. Скарбник йшов не озираючись, він знав, що чинив, Солон і Анахарсіс поспішали за ним, адже спробуй відстань тут — заплутаєшся серед безлічі ходів і вже не побачиш ніколи людей, навіть якщо тебе шукатимуть.
Зрештою хід поширшав, світильник осяяв галерею і в кутку — масивні залізні двері з добрим десятком засувів і висячих замків. Скарбник брязнув низкою ключів. Потягнув за линву в ніші, і двері, приведені в рух системою важелів, з болісним скреготом, наче жаліючись на людську непосидючість, від'їхали набік.
У залі, що відкрилася, пекучим вогнем до стелі спалахнули купи золотих монет. Тут були й знамениті перші лідійські монети і останньої чеканки, з профілем Креза.
Друга зала була встелена, наче зерном стодола, золотими і срібними перснями, печатками із зображенням царів усього світу, золотими гривнами й бляхами з профілями богів.
Третя зала — то звалені як попало кубки, келихи, посудини часом грубої роботи, проте щирого золота.
У четвертій — зброя. Бронзові та залізні мечі з держалом із слонячої кістки, золоті шоломи й панцири, кинджали крітської роботи. Золоті піхви, коштовна збруя, золоті фігурні налобники, нагрудники, нашийники для коней і верблюдів...
У п'ятій — вздовж однієї стіни золотий трон царя Урарту і колісниця з чистого срібла, немов вирубана з одного виливка, вздовж другої — скарби пограбованого десь храму.
— Я вже ситий,— сказав раптом Анахарсіс.— Крезове подвір'я мені миліше...
Солон перебив його.
— Ти хочеш смертельно образити господаря, не додивившись до кінця? Для нього ці скарби все одно, що поетові власні вірші. Хіба ти ризикнув би відмовити поетові прослухати його творіння?
Далі потягнулася зала із скринями золотих зливків, золотого піску і сувоями листового золота.
— Нащо йому ті скрині з грошима, як ти гадаєш, Анахарсїсе?
— Певно, щоб лічити їх,— стенув плечима скіф.
— Чи не скажеш, шановний скарбнику, ця зала вже остання?— спитав Солон, сподіваючись розвідати, чи скоро кінець їхній мандрівці під землю.
— О, ні! Це тільки половина скарбниці ясночолого повелителя Анатолії, мудрий Солоне.
Анахарсіс і Солон схопилися за голову.
Їх почало нудити від скупчення цього сліпучо масного металу. Вони вже минали зали, не підводячи голови. За мовчазною згодою скарбник, котрому теж зомліли ноги, гнав уперед усе швидше і швидше.
Нарешті він замикає на десять засувів двері з протилежного боку сховища, Солон і Анахарсіс полегшено зітхають, хід усе ширшає, сходи ведуть угору, склепіння над головою вищає, все рідню мелькають розгалуження оманливих ходів, і ось віддилік пробивається світло, навколо виднішає, скарбник гасить об стінку світильника.
Риплять залізні двері, сонце б'є в очі, і першої миті вони осліплюються, хитаються, підтримують один одного. Мучить нестерпна спрага.
Крез щойно прийняв посланця єгипетського фараона.
Старанно готував лідійський цар війну проти персів. Хитрощами й обіцянками залучав до неї сусідів— Єгипет і Вавілон. Обіцяв їм чималі шматки перської землі. Так надійніше буде, ад?ке перські вояки та їхній молодий цар — противники неабиякі.
О, тоді його величатимуть не володарем Анатолії, а царем царів! Півсвіту ляже йому під ноги. А далі... як то кажуть: одна половина до другої сама тулиться!
Він покликав до себе скарбника. Спитав про оглядини скарбниці.
— Мій повелителю, грек і варвар були вражені! Не хотіли йти звідти. В мене вуха попухли від їхніх гімнів на твою честь!
Крез вдоволено посміхнувся. Золото є золото. А у вас, опріч мудрості, нічого. Після побаченого сьогодні мудреці упадатимуть біля нього й підтакуватимуть на кожному слові. Та є в цьому і певна вада... Не для того покликав їх Крез, щоб курили йому фіміам. Хотів закинути їм питання, що непокоїло його давно, і на котре він, здається, знайшов відповідь, слушну для себе, повчальну для інших. Мудреці мали розвіяти останній сумнів. Треба покликати на бенкет ї синів. Один з них нехай гострить на ньому свого язика, другий — слух. Дарма що німий молодший син, втішав себе Крез,— колись він дуже побивався цим, та тепер змирився,— синові вчинки промовляють про розумну голову!
— А щоб мудреці трохи очуняли після тієї скарбниці,— Крез посміхнувся знову, мовляв, не відають вчені мужі, що не все його багатство бачили, що є в нього речі таємні, не для показу,— і розв'язали язики, треба добряче їх підпоїти.
— Так, так, мій господарю, я вже звелів лаштувати залу Діоніса до симпозіуму.
Найбільше враження справляв у тій залі килим — величезний, товстий килим, п'ятдесят кроків завдовжки і тридцять завширшки. Загадкою для гостей лишалось, як ним оминули колони, створювалося враження, що колони просто росли з килима. Мешканці підводного царства знайшли на килимі своє відображення. Гадюки, тритони, жаби, спрути, риби, медузи роїлися серед водоростей і морських квіток. Той, хто вперше ступав на килим, зразу ж відсмикував ногу і вдруге опускав її, потішаючись своїм переляком. Так ступили на дивовижний килим і Солон з Анахарсісом.
Довгий стіл тріщав від наїдків і амфор з вином. Мармурові ослінчики-триніжки чергувалися з м'якими високими пуховиками — для тих, що спочиватимуть, обіпершись спинами об колони. Чулося докучливе каркання вчених папуг на кільцях-сідалах. Струмував легкий вітерець, що проникав сюди через отвори в карнизі. Солонові й Анахарсісу вклонилися хлопці, один сімнадцяти, другий п'ятнадцяти років — сини Креза. Все було готове. Чекали на знак царя. Солон розпитував хлопців про успіхи в науках, у спорті та полюванні. Менший мовчав, почервонівши, старший відповідав цілком невимушено. Анахарсіс обдивлявся.
Поважно ввійшов Крез. Полинула ненав'язлива мелодія невидимих флейтистів. Він запросив усіх осушити перший килик вина.
— Що скажуть наймудріші з людей про мою скарбницю?
Солон промовчав, узявшись за ручки килика й удаючи, що допиває вино. Анахарсіс на те мовив:
— Розкажу я тобі таке, Крезе. Бачив я на Борисфені, як одні скіфи везли вантаж баркою, сіли на мілину, поморочилися з тією баркою та й покинули її. Тоді підпливли другі скіфи у порожньому човні, перенесли вантаж на човен, але разом із тим перенесли і лихо. Розвантажена барка попливла, а човен з вантажем потонув.
Цар здивовано повів бровами. Він неуважно слухав, адже сподівався почути принагідну похвалу, і тому не добрав сенсу відповіді. Та перепитувати не годилося, бо це б свідчило про нерозуміння, ба навіть неосвіченість одного із співрозмовників!
— А скажи, мудрий скіфе, царський брате, мені ось про що.