Багатій та мудреці

Запилюжений лідієць (житель рабовласницької держави Лідії, що існувала у 12—6 століттях до нашої ери, знаходилася в західній частині Малої Азії) на коні, поцяцькованому золотою збруєю, їхав стійбищем царської кочової валки повз череди, отари, скіфські вози і розпитував про Анахарсіса. Статечні мужі, що не знали ні лідійської, ні грецької, втім озивалися на ім'я Анахарсіса і на мигах направляли лідійця.

Поруч запнутого повстю воза, що нагадував високу халабуду, сидів бородатий, русявий скіф і ножичком обтісував деку п'ятиструнника. Випряжені воли смачно хрумали гостролистий бур'ян, а трохи далі, на моріжку, міцно спав юнак.

— Я шукаю Анахарсіса — брата царя скіфів,— лідієць звісився з коня.

— Ти знайшов його,— по-грецьки відказав йому скіф.;— Злізай, будеш гостем.

— О наймудріший із скіфів,— лідієць плигнув на землю і схилився у низькому поклоні,— вибачай, але мені бракує часу. Не знаю, що заподіє мені всемогутній Крез за ці довгі мандри. Я стільки шукав тебе. Від гирла Борисфену (назва Дніпра, що зустрічається в "Історії" давньогрецького історика Геродота), від селища до селища, від стійбища до стійбища гнав я коня, та мені все показували на північ.

— Сядь хоч на хвилю. Скуштуй кобилячого молока і сиру. Ти хитаєшся від утоми.

— Спасибі, я не голодний. Люди твого племені гостинні до мирного чужоземця. Ступивши на вашу землю, я вже не турбувався Їжею та нічним притулком... Перед тобою посланець царя лідійського, володаря багатьох народів і міст, найосвіченішого з царів, покровителя мистецтв та наук, найщедрішого з жертвувачів на священний храм у Дельфах — світлочолого Креза.

— Вина у мене немає, але випий цієї джерельної води. Ти захрип.

Лідієць пожадливо випив жбан крижаної води, зтер вуста шовковою хусточкою і повів далі:

— Цар Крез має до тебе справу...

— Крез чув моє ім'я?— здивувався Анахарсіс.

— Так, так. Він знає про тебе. Кілька років тому наш цар, що цікавиться не лише війнами, а й плином людської думки, загадав своєму другові й пораднику Тірею відшукати наймудрішу людину світу та вручити їй золотий келих. Це виявилося нелегкою загадкою. Тірей стоптав чимало земель від Гераклових стовпів (дві високі скелі обабіч Гібралтарської протоки, що їх за давньогрецьким міфом поставив Геракл) до Ерифрейського моря (давньогрецька назва Аравійського моря) і почув сім імен, гідних володіти цим келихом. Серед них було і твоє, мудрий скіфе. Тому цареві Крезу заманулося побачити тебе і власноручно вручити келиха із щирого золота.

— Крез тішить себе думкою, що я кину все заради тієї посудини?— засміявся Анахарсіс.— Передай Крезові, що золото для мене нічого не варте. Ти ще довго пробудеш тут?.. Швидко насуне ніч, і я постелю тобі ложе з м'яких шкур на моєму возі. Я бачу, ти воїн, і моя хата на колесах це, певно, не найгірше...

— Хай вибачає мені господар, що я насмілився перебити його думку, мудрість котрої не знає виміру!— злякано забелькотів лідієць, відчуваючи в Анахарсісових словах відмову і так виразно пригадавши безмежність царського гніву.— Я не знав, що золото нічого не важить для скіфа... Скільки доводилося знати мені народів, золото було їхнім прокляттям, кров лилася річками, і береги тих річок завжди були золоті... Я перепрошую мудрішого з людей, не золотий келих є приводом моєї подорожі, Цар Крез, що спочиває нині після вдалих воєн з греками Анатолії (давня назва півострова Мала Азія), хоче бачити сімох наймудріших світу і говорити з ними.

— Але я не відчуваю потреби бачити царя Креза.

— Дарма таке мовить гостинний господар. Дарма! Вже чотири мудреці з сімох дали свою згоду на відвідини Креза. Найближчим часом до Сард (столиця держави Лідії) прибудуть Біант Прієнський і Піттак з Мітілен, Солон...

— Солон?— перепитав Анахарсіс.

— Так, так, правитель Афін, найсправедливіший Солоні

— Солон...— задумливо сказав Анахарсіс.— Що ж, передай Крезові, можливо, я приїду.

— Але я мушу знати напевно, нехай вибачить господар мою настирливість, адже володар Анатолії...

— Я вже сказав. Передай цареві,— Анахарсіс втупив небесні очі в лідійця, і той ніяково вклонився, позадкував до свого коня, скочив у сідло.

Анахарсіс стежив, як услід за лідійцем розповзається хмара куряви. Буйні трави обабіч протоптаного кочовиками шляху поступово сховали коня, лідійця, його плечі, закуті у панцир, гостроверхий шолом. Вірний слуга, навіть не схотів переспати до ранку, помчав у ніч.

Солон... Вчитель Анахарсіса в Афінах, його постійний товариш у мандрах і наукових студіях, перший, хто помітив молодого чужинця, посланця степової Скіфії серед марнославних городян, що вигукували кожний своє під колонами храму богині Афіни Паллади — покровительниці міста. Це були часи, коли розум Анахарсіса жадібно всмоктував усе, що траплялося на його шляху,— всі світогляди, науки, міфи —безжурні часи, що передують болісним роздумам, тим роздумам, коли вже не вдовольняє почуте, бо маєш сказати своє.

Обоє були молоді, завзяті, з тією лише відміною, що Анахарсіс прагнув збагнути світ, а Солон замірявся перекроїти його.

Вони подорожували до священної гори Олімпу, вклонялися дельфійському оракулові, пішки обходили околиці Афін, де ремісники творили свої дива. Особливо припав їм до серця Керамік — селище гончарів, де народжувалися амфори-шедеври. На червоному тлі обпаленої глини чорним лаком відтворювалися гомерові міфи. Одну таку амфору ремісники подарували Солону. Анахарсісу ж вони піднесли килик (посудина з двома ручками, з якої давні греки пили вино) з фантастичним птахом, що розпластався на дні.

Чимало часу спливло відтоді. Після Афін і тривалих мандрів по Європі, Африці й Азії Анахарсіс повернувся на батьківщину й багато років уже кочував із братовою валкою безмежними степами понад Понтом Евксінським (давньогрецька назва Чорного моря). І тепер Анахарсісові так чітко пригадалася молодість, забуті люди постали зримо, закортіло торкнутися до них рукою, почути Солонову мову, поділитися з ним довголітніми спостереженнями за людським таланом.

Анахарсіс відчув, що ніякі справи вже не втримають його, він поїде до Креза — тільки б побачити давнього друга.

Анахарсіс доручив слугам свою худобу і коні, хату на колесах, а сам наступного ранку в човні з простеленою на дні кошмою відплив униз за течією Борисфену, прихопивши з собою юнака-слугу... Човен, видовбаний із стовбура величезного дуба, тихо, але завзято різав борисфенові води. Ядучо зелені трави гуляли берегами, жовтіли плавні. Борисфен струмував до Понту Евксїнського вільно й широко. Виднілися засіяні лани скіфів-землеробів, їхні глиняні хатки, дерев'яні загорожі, що мали боронити землероба від зайд-кочовиків. Десь на десятий день подорожі Анахарсіс із слугою вийшли на берег морського лиману, над яким постало молоде грецьке місто з білого вапняку — Ольвія. Анахарсіс купив на ольвійському базарі двох коней — собі й слузі.

Ольвійський купець узяв їх на свій корабель, що мав пливти через Понт Евксінський — і ось Анахарсіс і слуга-юнак уже на скелястому березі Анатолії.

Дорога поступово йшла вгору. Дубові, грабові, букові, кленові ліси, немов клоччя вовни, вкривали ущелини й схили гір. На ніч слуга напинав намет між деревами, настеливши постіль з дрібних віт і альпійських запашних трав. Коні куняли навстоячки, прив'язані до дерева, чутливі до шороху змій, виття шакалів і рику леопарда.

Нарешті подорожні втрапили широку стежку, що звивалася між гірськими селами.

— Чиї ви будете?— спитав Анахарсіс чабана у високому ковпаку із заломленим наперед вершечком.

— Фрігійці (давнє плем'я, що гкило на північному заході Малої Азії) ми, добродію. А ходимо під царем Крезом...

Анахарсіс розповів юнакові, що саме тут колись боги утнули штуку з ненаситним Фрігійським царем Мідасом, котрий благав дати йому побільше золота. Золота, золота, і ще раз — золота! 1 бог Гермес задовольнив жадобу Мідаса. Все, чого торкався Мідас, оберталося в золото, навіть Їжа. Цар мало не помер з голоду і ледь-ледь випросив у богів повернути речам їхній природний зміст.

Що блшкче до Сард, то жвавішав шлях. З'явилися корчми, постоялі двори. На одному з них і заночували наші мандрівники. Вранці, визирнувши на подвір'я, Анахарсіс примітив парокінну колісницю, в яку сідав чоловік в індійській шапочці з барсової шкури. Хода індійця та його рухи видалися знайомими Анахарсісові, та й взагалі вбрання цієї людини було досить дивне. Індійська шапочка, грецькі хітони, сандалії... Коли людина повернулася обличчям до Анахарсїса і потягнула віжки, щоб цьвохнути коней, обидва аж скрикнули: то був Солон.

Обійми, потиски рук, ляскання долоні, красномовні жести.

— До Креза?

— Так. І ти?

Анахарсіс одв'язав свого коня і поїхав поруч Солонової колісниці. їхні слуги їхали неподалік, на мигах заводячи знайомство. Солон правив колісницею і задоволено позирав на Анахарсіса, його скіфський одяг, непримітну конячину з простою збруєю.

— Я пригадую симпозіум у Пеандра (давньогрецький філософ, що жив у місті Корінфі) в Корінфі,—сказав Солон.— Хтось завважив, що ти, подібно до сонця, живеш на возі у постійному русі. Я дотепер пам'ятаю твою коротку відповідь: "Бо сонце єдине серед богів вільне й самостійне, нікому не підлягає. Та чи не забули ви, яка велична сонячна колісниця, інакше не порівнювали б з моєю, навіть жартома".

Солон розповів про події, що сталися після того, як Анахарсіс залишив Афіни. Всі ті плани, що виношував їх Солон, одної часини визріли у стрункий законопроект. На зборах афінян архонт (вища службова особа в давній Греції) Солон запропонував низку реформ. Афіняни, що вже впали у відчай, не сподіваючись подолати чвар, які роздирали місто, з ентузіазмом сприйняли нове. Афіняни поклялися дотримуватися запропонованого Солоном державного устрою, і архонт на тривалий час залишав Афіни, начебто з метою об'їздити світ. Насправді ж, добре знаючи своїх гарячих земляків, Солон побоювався, що одного дня його змусять скасувати ці реформи, ще вони й світу гаразд не побачать...

Збігло чимало років Солонових мандрів, і він збирався після одвідин Креза додому, тим більше, що звідти ширилися тривожні чутки: Пісістрат (правитель Афін після Солона) захопив афінський акрополь і намагався диктувати містові свою волю.

Тим часом перед подорожніми постали сірі мури столиці лідійської — Сард.

Місто оточували два ряди широких фортечних стін, заввишки десять ліктів.