Велике, добре Сонце показало своє обличчя! Воно почуло старійшин і Руба!
* * *
Але побоювання людей общини виявилися не даремними. У розпалі літа, коли чимало чоловіків довбало каміння для круга, а решта працювали з жінками на полі, наскочили люди сусідньої общини, що жили вниз по річці, на відстані одного сонячного переходу.
В селищі лишалися старі й малі. Наполохані появою сусідів, вони причаїлися в халупах. Чутно було, як сусіди попрямували до загороди, як звідти понеслося тривожне ревище й тупотіння вигнаних биків і коней. Чутно було, як, надривно бухикаючи, вийшов із своєї халупи старий Плай і почовгав до загону. Він кричав там щось довго і хрипко, а потім усе стихло. Коли старі й діти повиповзали на світ, вони побачили порожню загороду, а неподалік від неї, у поросі — старого Плая з прохромленою головою.
Руб нічого не сказав, довідавшись про це. Він прибіг з поля і кинувся до мертвого. Старі скрушно хитали головами. Вони вимагали одразу ж відкликати чоловіків з гір, вирядитись у похід на сусідів і розмалювати їхні халупи їхньою ж кров'ю!
Руб думав про старого Плая. У жодної з навколишніх общин не було такого мудрого старійшини. До останньої хвилини він захищав общину як міг — кволими руками й словом. І ненависть до сусідів, що вкоротили Плаєві віку, клекотіла в ньому.
— Ні,— Руб обвів присутніх очима.— Ні. Хай чоловіки в горах добувають каміння. Ми самі вчинимо розправу з сусідами і приженемо назад биків і коней. Завтра, як тільки прокинеться Сонце, ми вирушимо й доберемося туди до ночі.
Ранком чоловіки племені подалися понад річкою, услід за її стрімкими водами. На грудях висіли широкі бронзові ножі, на плечах, хилитаючись, виблискували списи. Йшли цілий день, не зупиняючись, і надвечір за коліном річки забовваніло селище сусіднього племені.
Руб наказав своїм:
— Ми підкрадемося до них якнайближче, припадемо до землі і будемо чекати, поки вони поснуть. Потім виженемо тільки своїх биків і коней із загону і тихенько собі підемо. Ми не чіпатимемо нікого з людей.
— А старий Плай?— збурилися чоловіки.
— Він буде задоволений.
— Старий Плай вимагає помсти!
— Я теж хотів помсти, але чи не забули ви, що казав Плай? Нам несила обтесати кам'яні стовпи і поставити круг, який приверне до нас всеплодюще Сонце без сусідніх племен.
Чоловіки змовчали. Слово ватага — останнє слово. І добре, що стемніло і Рубові не видно було їхніх облич.
Вони підкралися до селища. Припавши вухом до землі, пильно слухали, як поволі засинає ворожка община.
Людська метушня стихала, чути було лише скрекотання коників і настирливий, безугавний дзвін з глибини землі. Тримаючи в зубах ножі, вужами повзли чоловіки повз темні халупи.
Під стіною загороди дрімав вартовий. Наймолодший і найнетерпеливіший з людей Руба замахнувся на вартового но?кем. Але Руб ухопив його за руку:
— Не чіпай, доки не прокинеться.
Чоловіки налягли на величезний камінь, що заступав вхід до загороди, і зрушили його. Руб озирнувся й побачив, що юнак завмер над сплячим і варто тому ворухнутися, як ніж проткне його тіло. Руб подумав і повернув назад.
— Йди до них. Я сам.
— Я теж зумію. Він не встигне й очей розплющити.
— Ступай до них!
Руб сів на землю зручніше, щоб пантрувати і вартового і загороду. Там знялася курява. Сонні бики ревли, нехотя відриваючи нагріті боки від землі. Ревище посилювалось, до нього приєдналося іржання наполоханих коней, і вартовий заворушився. Руб припав до землі, щоб розплющені очі вартового не натрапили на нього, і принишк. Якщо він скрикне... Почекати ще трохи... Хай сяде — тоді...
Вартовий почав зводитися на ліктях, вирячивши сонні очі, і Руб весь напружився. А в загороді шум не стихав. Та, ніби передумавши, вартовий упав на спину, повернувся на бік і захропів.
Руб сів поруч, витер спітніле чоло. З полегшенням придивлявся до молодого, розправленого сном обличчя.
Чоловіки поспішали, підстьобували биків — ще за світ Сонця треба бути далеко звідси.
Світанок вони зустріли спокійно. Погоні не було. Руб уже й долоню до очей приставляв — видивлявся в степу своє поселення. Та раптом око вгледіло якусь темну цяточку, що рухалася з боку гір. Поволі цяточка крупнішала, перетворювалася на людську постать. Людина завмерла, вагалася: свої чи чужі? А далі побігла щосили, спотикаючись, розмахуючи руками, і Руб упізнав її — це був один з тих, що працювали в горах ще з початку літа.
Чоловік прибіг, весь у виразках, худючий, аж страшний, і сказав, що камені потрібного розміру знайдені, скинуті до підніжжя й чекають на биків.
Руб одібрав найвитриваліших биків і кілька чоловіків, а решті звелів повертатися до селища з кіньми і бути напоготові вдень і вночі, бо сусіди стережись завсігди.
Руб повернув до гір, і найсправніші бики і найсильніші чоловіки пішли за ним. Треба встигнути перетягти дароносні камені, поки не прийшла пора дощів, і починати їх обтісувати. Він прямував до оливових хребтів і думав: добре, що обійшлося з тим вартовим. Тепер, коли випаде сніг, а халупи позачиняються наглухо, і тільки вогонь обігріватиме і освітлюватиме житла, він спокійно піде до цих сусідів, а потім і до інших: розповідати про кам'яний круг з дарами Сонцю. В такий час люди запинаються шкурами і вилазять з халуп тільки тоді, як кінчаються літні запаси, щоб забити звіра чи птицю, що так шукають собі поживи. Коли землю обгортає сніг, войовничість общин спадає, вони стають сходливіші. До того ж йтиметься про велике Сонце, що живить і захищає все живе і мову якого конче треба пізнати.