Фарби старого художника

Повість — казка

На околиці невеликого містечка, серед пустирища, зарослого кропивою, двоє друзів — смаглявий Кім, худорлявий та прудкий, і білявий товстунчик Май, бавилися в індійців. Волосся вони розцяцькували півнячим пір'ям, обличчя розмалювали яскравими фарбами, а за зброю правили їм дерев'яні списи.

З криком і гиком хлопці кидались на ворога.

Ворогами в них були зарості кропиви. На пірогах, тобто на двох зв'язаних корчах, "войовниче плем'я" перепливало бурхливу річку — струмок, що протікав між пустирищем і табором "Дружба" на узліссі, а вже потім, пригинаючись, поповзом, долали густі лопухи, аби викрасти красуню.

Але красуня, їхня однокласниця Дінка, задавака з веснянками на кирпатому носі, побачивши, що її оточують, зверхньо глянула на "індійців", закопилила губу, кинувши презирливо: "Тю, дурні!" — і пішла, помахуючи порожньою авоською.

Кім і Май перезирнулися: ти дивись яка! Нещодавно, як то кажуть, була "своїм хлопцем", бавились разом. Але відтоді, як побувала в міжнародному таборі "Дружба", розташованому поблизу в лісі, на березі річки, — Дійку наче підмінили. Подумаєш, ну запросили її туди, як відмінницю, що ж з того? Ні, ходить тепер, ніс догори задерши: на них, своїх давніх друзів, навіть дивитися не хоче.

Але Кіма й Мая не так-то легко було збити з пантелику. Якщо вже вони стали на стежку війни, то знайдуть, з ким воювати. Тому Кім запропонував узяти в облогу сад. В тому старому саду була стара дача, де жив старий самотній художник.

Нечутно ступаючи, як справжні мисливці, хлопці обійшли навколо паркану, шукаючи шпарини, в яку можна було б зазирнути.

— Дивись!.. — раптом таємниче зашепотів Кім і припав оком до паркана.

Май теж зазирнув у шпарину й побачив на гнутій лозовій лаві постать у світлому.

— Красуня? — прошепотів зраділо Май, дихаючи в самісіньке Кімове вухо.

— Тс-с-с! — приклав він палець до вуст. — Будьмо обережні!

Тим часом постать у світлому, полишивши лаву, рушила алеєю, і Кім із Маєм упізнали в ній господаря дачі. Так, це був старий художник, одягнутий по— домашньому — у довгий кошлатий халат і стоптані пантофлі.

— Ну й красунечка! — пирхнув Май.

Йому одразу розхотілося грати в індійців. Він утомився й зголоднів. Але Кім завжди вигадував щось нове, ще більш захопливе, цікаве. Одного разу він вигадав кругосвітню подорож у вагонах під вітрилами — з парасольок, коли після зливи не можна було вийти на вулицю, поспіль залиту водою. Правда, їм тоді добряче перепало від батьків, але хто ж знав, що вагони перекинуться?..

Тому Май чекав, що скаже Кім.

— Маю, — почувся притишений Кімів голос, — тобі не здається, що він схожий... —і замовк, стежачи за художником. Довгенько мовчав, аж у Мая забракло терпіння, і він поспитав збуджено:

— На кого? На кого схожий?

— На доброго чарівника.

— Та невже?! — зрадів Май. Йому подобалось, коли Кім вигадував щось цікаве, неймовірне. — Так, так. — згодився він. — дідусь і справді схожий на чарівника.

— Отож-бо. — споважнів Кім, який любив трохи позадаватися. — А що живе, як анахорет, не здалося тобі підозрілим?

Тривожний шепіт Кіма, незрозуміле слово "анахорет", здичавілий густий сад так подіяли на Мая, що він зіщулився й нашорошив вуха, притиснувшись до свого друга.

— Кіме, — невпевнено спитав він, — а що воно таке — "анахорет"? Щось на тхора схоже?..

Кім презирливо осміхнувся. — мовляв, завжди цей Май щось таке скаже. — а тоді пояснив:

— Анахорет — це той, хто живе самотньо, цурається людей. Тут, Маю, мабуть, якась таємниця. І ми повинні розгадати її, правда? Клянись: "Ми розгадаємо таємницю старого анахорета!"

А вислухавши клятву. Кім наказав суворо:

— Вперед! За мною!..

У кожному, навіть найновішому паркані завжди знайдеться діра, крізь яку можна пролізти. А цей паркан навколо старого саду старого художника був ще старіший за свого господаря. Тому друзі без будь-яких труднощів знайшли підходящу діру, пролізли в неї і, пригинаючись, пішли назирці за дідусем.

Художник підійшов до дерев'яної будівлі, що нагадувала повітку з невеликим віконцем, озирнувся навсібіч, немовби відчуваючи, що за ним стежать, і зайшов до приміщення.

Трохи перечекавши, хлопчаки підбігли до віконця. Але воно було наглухо завішене зсередини темною тканиною.

— Бачиш, — прошепотів Кім, показуючи на віконце, — таємниця мороком оповита.

— Чого це рантом? — стенув плечима Май.

— Якщо завішено, то не хочуть, щоб бачили... — пояснив Кім.

— А чому не хочуть?..

— Може, Кіме, він просто малює там свої картини, га? — Блакитні очі Мая засвітилися насмішкувато.

— "Картини малює!"—скривився Кім. — Картини пишуть, а не малюють. Це раз. А по-друге, де ти бачив, щоб картини писали, затуляючи вікна? — І він наказав рішуче: — За мною. Маю, на дерево! Вікно не до самого верху запнуте.

Дряпаючи коліна й лікті, вони сяк-так видряпались на стару яблуню і, стукнувшись лобами, заглянули зверху вікно.

Внизу яскраво горіла здвоєна лампа денного світла. На газовій плиті в казанку

щось вдоволено й сито булькало.

На столі в банках, колбах та іншому посуді поблискувала якась масляниста рідина, стояли ступки різної величини. На стінах висіли жмутки сухих рослин стовбурчи— лось коріння. А за столом сидів сам художник, схилившись над мікроскопом. На голові у старого красувалась хустина з вузлом і кінцями, що висіли збоку. "Як у пірата", — зазначив по думки Май.

Зовнішній вигляд художника, вся довколишня обстановка були такими дивними, що хлопчаки на дереві, тамуючи подих, не могли відірватись від шпарини, дивлячись униз.

Художник враз схопився, щось помішав у казанку, потім потовк в одній з численних ступок, заглянув до другої та вдоволено потер руки. Все він робив швидко, незважаючи на похилий вік, рухався з прискоком та ще й приспівував:

"Гоп, мої гречаники, гоп, мої білі".

Хлопці перезирнулись, бо не сподівалися побачити старого таким пожвавленим. Ось він, побовтавши рідину одній з колб, вилив її до скляної банки. — і там забурхало заклекотіло. Старий потер задоволено руки, вигукну: "Ага!" Потім опустився в старе крісло, з полегкістю с тхнувши.

— Чого це він? — розгублено прошепотів Май.

— Я ж казав, тут якась таємниця. — відказав Кім.

— А може, дідуган справді чаклун? — Май любив бачити в усьому щось незвичайне: хмара на небі видавала йому бегемотом, що ковтає сонце, а звичайний корч на березі ставка — драконом. — Дуже наш художник на бабу Ягу схожий: ступочки, лопаточки, лиш помела й і вистачає.

— Тоді вже не баба, а дід-яг. — хихикнув Кім.

Май пирхнув, але тут же злякано затиснув рота рукою. Обоє знову схилилися над вікном. Старий усе так же напівлежав у кріслі й тихо посміхався.

— Він, мабуть, знаєш хто? — прошепотів Кім. —Ну, це як його — ал... ал..алхімік. Чув про таких? Ну, це ті, які на чорній магії знаються.

— Ой, мамочки! — проказав Май: це якраз було йому до вподоби. — Чорна магія — звучить! Сила!

Май змахнув у захваті рукою. Суха гілка, яку він зачепив, відламалася й полетіла вниз. Хлопці відсахнули од вікна, затамувавши подих. "Все загинуло". — подумали разом. Та коли глянули у вікно, обидва, як за командою, розтулили від подиву роти. Все приміщення було залите якимось дивним світлом, воно переливалося ніжними кольорами веселки і тихо бриніло, наче десь грали срібні струни.

— Дивись, Кіме, дивись... — голос Мая тремтів. — О нене, що це?..

Веселка наче розтанула, чарівні звуки заглохли, і хлопчаки знов побачили старого художника. Він стояв перед мольбертом з пензлем у руці й, певне, роздумував, що його намалювати. От він, змахнувши кілька разів пензлем намалював на полотні червону троянду, навіть не троянду, а пуп'янок. Та лише він, скінчивши малювати, одвів руку вбік, як намальований пуп'янок ураз, наче зачарований, почав розпукуватися.

Хлопці, не вірячи собі, потерли кулаками очі. Але все одно пуп'янок розпукувався: повільно, пелюстка за пелюсткою. Троянда розквітала на очах. Дивина! До хлоп'ят навіть долинав ледве чутний ніжний аромат.

Квітка на полотні ожила.

Художник стояв перед мольбертом, видно, й сам не вірячи у те, що сталося. Але таки сталося, і по щоках у нього котилися сльози. "Здійснилося... здійснилося..."— заспівав старий, зачудовано розглядаючи творіння своїх рук.

Так тривало кілька хвилин. Потім він, умочивши пензля в жовту фарбу, намалював над трояндою метелика-лимонницю, яких багато літає в садах та городах. І враз намальований метелик змахнув жовтими крильцями й запурхав. Покрутився над художником. — помилуйся, мовляв, своїм витвором. — і полетів угору, до кватирки, над якою схилилися дві хлоп'ячі голови. Кім з Маєм відсахнулися, пропускаючи чарівне створіння, й провели його очима.

А метелик полетів садом, радіючи сонцеві, білому світові, зеленому листю.

— Ти правду казав: він чарівник. — вражений тим, ще побачив, пробурмотів Май. —Ча-ча-чаклун...

— Ну, розчачакався. — відмахнувся Кім. — Ти, Маю, нічого не второпав.

— А ти второпав? — образився Май. Ох, уже цей Кім, навіть ниньки задається.

— Аякже! — сказав Кім спогорда. — Наш художник винайшов фарби, такі... такі, що все, ними намальоване, оживає. Ти ж сам бачив. Неймовірно, але факт!

Кім умів говорити переконливо, і Май, як завжди, повірив другові. Вони знов припали до вікна і побачили, що художник малює різні речі, а вони самі оживають. Ось просто на столі постали пляшка й чашка. Старий усміхнувся щасливо і налив щось із пляшки в чашку. В Мая забігали мурашки по спині.

— Лимонад наче. — шепнув Кім, дивлячись, як рідина береться бульбашками, й облизнув пересохлі губи.

Художник тим часом заходився малювати щось сіре. І це сіре перетворилось на мишеня, на живе справжнє мишеня, яке, пискнувши, зістрибнуло з мольберта і втекло.

— Ой, нене! — не витримав Май.

— Тс-с-с! Почує! — дав йому штурхана Кім.

Та художник не чув і не бачив, що робиться у нього над головою. Не тому, що трохи недочував, ні, просто він, підхопивши руками поли свого довгого халата, витанцьовував навколо мольберта. Підкидаючи кістляві дідуганські ноги, він наспівував деренькучим голосом: "Здійснилося... здійснилося!.." Нарешті він спинився, важко дихаючи, поставив у широкий ящик, подібний до тих, що їх носять теслі, п'ять порожніх скляних банок і в кожну налив з різних посудин маслянистої рідини, примовляючи при цьому: "Червона...