Стара Маруся таки догадалась і винесла сито з варениками в сіни, причинивши передніше сінешні двері, щоб там не похапав їх ласий до цього Сірко.
— Ховайте, ховайте, мамо, вареники, та далеченько од такого горшкодера, як я; або краще дайте їх мені до схованки. А я все-таки незабаром до вас старостів пришлю. Не хотіли за мене оддати дочки, то тепер буду вас самих сватать. А ласкавий пан Зануда, коли змилосердиться над нами, то буде на нашому весіллі за музику: буде нам пригравать, а ми будемо тропака вибивати та козачка танцювать. Пан Занудов заграє отак-о!
Іван ухопив рубель та качалку і почав пригравать. Він виробляв пальцями на качалці, ніби на скрипчаних струнах, дрібушки, смикав рублем, ніби лучком по справдешній скрипці; крутив головою, вертів очима ще й ногами пританцьовував та все дивився на Зануду.
Зануда втямив той жарт та смішки, розсердився, одвернув голову й чогось дивився на образи. Він грав на скрипці, але так погано, що в селі сміялися з Занудової скрипки таки йому в вічі.
— Ті-лі-лі-лі, тром-бом-бом! — награвав Іван, стоячи проти самого Зануди й вищиривши свої дрібні білі зуби.
— Пхе, пхе! Зовсім недоладня річ оця комедія та ще в хаті поважного голови, — сказав Зануда й зовсім надувся, як індик.
— От я й заграв вам,, але цим не здобрію: ви мене за теє почастуєте в подяку, — сказав Іван до хазяїна.
Хазяїн був веселий і вже напідпитку. Він реготався, дивлячись на Іванові штуки, та все наливав чарки гостям. Дяки хилили горілку на всі застави. Вони сливе щодня були п’яні, але ніколи не пили за свої гроші: якось умудрялись підвести будлі-якого мужика та підбити так, що він їм ставив у шинку могорича за свої гроші.
— Годі вже, Іване, жартувать, — сказав голова, — давайте ще про діло говорити. Приміром сказати, старий голова розпустив село, а найбільше сприяв парубоцтву та дівоцтву. Парубки цілу ніч ганяють по селі, наче хорти, скрізь швендяють по досвітках, засідають на засідки та чигають на дівчат. В мене село щоб анітелень! Як настане вечір, щоб мені на селі й собаки не гавкали, щоб усі зараз лягали спати та гасили скрізь світло! А то дівки вищать, верещать аж до світу на вулиці, а парубки напасть роблять чесним людям.
— В холодну їх та до роботи, — обізвався писар.
— Авжеж, а холодну на ніч заправторимо тих провинників, а вдень нехай шляхи скопують, — сказав Клим.
— От старий голова зняв плату з удовиних городів. Нехай і удови платять. Нехай платить і стара Прохориха зі своїм дурним Уласом.
— Авжеж, нехай платить! Чого там.дивиться в зуби Уласові? Взяв багату жінку, то нехай і платить, — сказав Клим.
Він, певно, забувся на той час, що й його теща Маруся нічого не платила за город.
Тим часом молодиці наварили вареників, поставили на стіл, подали полумисок сметани. Клим почастував стару Марусю, покликав до столу й Лукину.
Маруся випила чарку й подякувала. Лукина взяла чарку в пучки, поздоровкалась і поставила чарку на стіл, навіть не доторкнувшись губами до горілки. Клим насупився. Він примітив, що всі в хаті були раді й веселі, одним одна Лукина ходила як нежива, неначе в хаті й гостей не було.
"Не любить мене Лукина, навіть не рада, що мене обібрали за голову. Гм, гм! Ходить, ніби три дні не їла. Надулась, напиндючилась, ніби сердиться, — думав Клим, скоса поглядаючи на Лукину.— Вона ще дуже молода: накуплю я для неї дорогих уборів. Молодиці це люблять. Як углядить червону запаску та добре червоне намисто, то й пригорнеться до мене, й полюбить. А коли вона натуриста, і як це не поможе, то ми й гнуздечку знайдемо… 0-го-го! На норови знайдуться теж норови".
Довго пили й їли гості. Іван хапав вареники ложкою, задирав голову, роззявляв рота й кидав вареники в рот. Пана Зануду та дяка завидки брали: вони поглядали на Івана та й собі хапались, думаючи:
"Одже вилущить псяюха всі вареники, і нам мало що зостанеться".
Іван прополіскував горло горілкою і знов, як та качка, жбурляв вареники в пельку та глитав похапцем. Зануда їв вареники помаленьку, але, побоявшись, що Іван вихапає все чисто, почав і собі кидати в рот по цілому вареникові. Зачвакали вареники і в Занудиному роті.
— Та й квакають же вареники, неначе качки кахкають у вашому горлі, пане Занудов! Не хапайтесь-бо! "Ком-ком, було б двом, а ви й самі поїли!"-як приказують у приказці. Богу-прийому, вже й вареників обмаль у мисці, — сказав Іван.
Зануда і словом не обізвався, тільки мовчки пиндючивсь.
Вже в обляги п’яненькі гостоньки розійшлись. Дяки ледве потрапили у двері. Іван вийшов з хати й зараз розперезав пояса. Пан Зануда ціпком лапав стежку, щоб не натрапить на тин. Стара Маруся й собі попленталась Додому, повечерявши всмак у багатого зятя. Одна Луки-на Ще довго не спала, сиділа на призьбі та все важкі думи думала. Ніщо не веселило її в тій багатій хаті. На "рці лежав смуток, як осінній туман на вогкій землі…
"Боже мій милостивий! Усі раді, всі веселі. І мати розвеселилась, і Клим сміється, й гості чогось раді, а я б радніша веселитись, та не можу. Всі щасливі, всі сміються, тільки мені сльози підступають в вічі".— І Лукині чогось схотілось покинуть Климову хату, побігти за матір’ю слідком, жити в материній хаті в убожестві, кудись утекти, піти хоч би в світи, аби тільки не бачить Клима, десь сховаться од його.
"Одній мені іненаче судила доля сльози, та смуток, та журбу", — думала Лукина, сидячи на призьбі.
Одначе не одній Лукині судився смуток. В той вечір Улас Прохоренко довго сидів на призьбі. Йому не хотілося йти в хату, де спала його слабовита негарна Гапка. Сон неначе утік од його. Тесть поставив йому клуню, дав за Гапкою пару волів і корову. Улас знайшов супряжичів, спрягався з ними й орав клапоть поля наспіл в сусіда. Багатий тесть обіцяв після смерті старої Прохорихи дати йому поле і прийнять до себе в прийми. Але це все не заспокоїло його молодої душі. Його тягло на вулицю, де співали дівчата. Він думав і про Настю, думав і про Лукину. Серце намагалось з коханням.
"Що було, те минуло і вже ніколи не вернеться", — подумав Улас, махнувши рукою. Одначе він не пішов спати в хату, ліг на призьбі і слухав, як на вулиці десь далеченько виспівували дівчата та хлопці.
Через тиждень після того, в неділю, в Каневі був ярмарок. Клим Хаврусь поїхав на ярмарок, поклавши в гаманець чимало грошей. Надвечір він вернувся додому, вже трохи випивши. Лукина сиділа кінець стола. Діти грались в хаті з кошенятами.
— Добривечір, Лукино! одчиняй лишень скриню та. на, ховай гостинці. Ось дивись, чого я тобі накупив! — гукнув Клим, переступаючи поріг.
Клим вийняв з-за пазухи шматок червоної вовняної матерії з чорними квіточками на керсетку й подав Лукині. Лукина взяла в руки матерію, подивилась і, навіть не розгорнувши, поклала на стіл.
— А це тобі червоні чоботи сап’янці! — гукнув Клим, розв’язав хустку, взяв чоботи в руку й підняв їх трохи не під стелю.— Дивись, аж горять, як жар!
Лукина підвела смутні очі і глянула на чоботи. Очевидячки, їй було байдуже про чоботи.
Очі в неї не повеселішали. Клим поставив чоботи на лаву.
— Це ще не все! Потривай! — гукнув Клим. Він закотив полу, поліз у кишеню й витяг щось зав’язане в хусточці, а Лукина навіть не дивилась на Клима.
Клим розв’язав хусточку, витяг за поворозки червоне добре товсте намисто і брязнув сьома разками трохи не перед самими очима в Лукини. Намисто було товсте й засяло, як пучок червоних квіток.
Лукина глянула на намисто й несамохіть уп’ялася в його очима. На щоках у неї спахнув рум’янець. — На, серце, носи на здоров’я, та люби мене, та шануй, як я тебе шаную, та не сумуй.
Клим подав Лукині намисто. Лукина не знала, чи брати намисто, чи ні. Вже сама рука якось була простяг-лась до червоних разків, вже заворушились пальці… Одначе Лукина тільки дивилась і не брала намиста. Клим держав намисто й дивився Лукині в вічі. Його піднята рука затрусилась.
— На, серце, намисто та носи на здоров’я, — сказав Клим.
— Не треба мені твого намиста, — тихо обізвалась Лукина, і її рум’янці несподівано сховались, неначе листочки рожі опали на землю.
— Чом же не треба? Візьми та надінь, а я подивлюсь на тебе, чи тобі прияличає, — сказав Клим м’яким, підлесливим голосом, і на його щоках побігли здовж і впоперек зморшки.
— Не буду я носити твого намиста, — знов обізвалась Лукина, неначе десь за стіною.
— Та надінь-бо!
Лукина мовчала, підперши голову долонею.
Проворний Клим розв’язав поворозки, накинув Лукині намисто на шию й зав’язав. Його пальці лоскотали Лукину по шиї. Вона почувала, що гидота пройняла все її тіло. Клим зробив це так швидко, що Лукина й не стямилась. Він одійшов і глянув здалеки на Лукину. Лукина почервоніла й сиділа, гарна та свіжа, як повна рожа.
Клим зареготався, обняв Лукину й гаряче цмокнув її У Щоку.
Лукина одіпхнула його знестямки якось обіруч долонями. Од гидоти вона іздригнулась, неначе по їй полізли жаби та гадюки.
— Геть, гидкий! одчепись од мене! І не чепляй мені твого намиста, і не цілуй мене, бо я гидлива. Не буду я носити і твоїх червоних чобіт…
— А то чом? Може, надумалась у черниці у Ржищівський монастир? — сказав Клим.
— Хоч би і в монастир. Там мені буде легше, — сказала Лукина і важко-важко зітхнула.
Лукині хотілось утекти од Клима кудись далеко-далеко, чи в монастир, чи в степи, піти світ за очі, аби тільки не дивитись на його. Його гостинці тільки дратували Лукину.
— Давай же вечерять, бо я їсти хочу! — крикнув Клим уже сердито.
Лукина поставила на стіл вечерю. Вечеря була несмачна.
— Йди ж сідай зо мною вечерять! — крикнув Клим, уже зобиджений.
Лукина сиділа на лаві й навіть не глянула на Клима.
— Чого ти скривилась, як середа на п’ятницю? Куди ж пак, яка пава! Я тебе брав у чорній запасці, а тепер ходиш, як панія, в вовняних спідницях та хустках. Чуєш? Лукина дивилась на піч і знов не глянула на Клима.
— Чи тобі позакладало, чи що? Як розприндичилась! Я їй накупив таких гостинців, яких і на попадях і не гурт-то, а вона кирпу гне. Йди сідай вечеряти! — крикнув Клим вже несамовито й підвівся з місця. Він держав у руці ложку й хотів пожбурить нею на Лукину.
Лукина схопилася з місця, вийшла надвір і сіла на призьбі. Клим повечеряв з дітьми. Діти полягали спати покотом на полу. Надворі вже поночіло.