Клим довгенько сидів на лаві й задумався. Йому вперше прийшла в голову думка, що він не буде щасливий з Лукиною, що Лукина його не любить, навіть ненавидить.
"От тобі й накупив гостинців! Тепер хоч сам носи червоні чоботи та намисто!"
Вже в хаті стало поночі. Лукина все сиділа надворі й дивилась на той куток, де річка закручувалась, де в бережині мріла проти одлиску на заході оселя її матері, де мріли високі верби та тополі, що танули в червонуватій імлі. Небо жевріло на заході, як весною. Густі зорі висипались на темно-синьому небі.
"Була одна весна красна на моєму віку, та вже другої такої не буде… Весно моя пишна, яка ти красна була для мене, молодої! Ти швидко минула, неначе квітка одцвіла!"-думала Лукина, дивлячись на тополю та на високі верби, що манячили в материному городі.
"Он та тополя в березі, а під тополею калина, де я кохалась, де він присягавсь повік мене любити. Присягавсь і взяв другу. А я його й тепер люблю… люблю… Боже мій! Невже я його й досі люблю? Я його була зненавиділа, була ладна задушить своїми руками, як гадину…"
Любов спахнула в Лукининому серці, неначе іскра, що жевріла й тліла в попелі.
Лукина підвелася з призьби і вхопилась руками за серце. Вона згадала ту ніч, як вона стояла з Уласом під калиною.
"Люблю його й тепер і за його оддала б усе на світі! І тоді була така тиха ніч, і тоді так ясно сяли зорі, як і тепер. Ноче моя тиха! зорі мої ясні! чого ж моя доля безщасна? Тоді зорі не давали мені спати цілу ніч. Чом та ніч не тяглася довіку? Нащо тоді зійшло сонце? А тепер мені навіки світ зав’язаний. Уже стежка до мого щастя навіки, навіки терном заросла…"
Клим довго сидів у хаті та ждав Лукини. Лукина не йшла. Клим вийшов надвір.
— Лукино, йди спати! Чого ти тут сидиш надворі? Може, сподіваєшся якого ледаря до — себе?-крикнув Клим з порога.
— Не сподіваюсь я нікого, хіба своєї смерті, — обізвалась Лукина.
— Може, ти оце ждеш свого Уласа? Не жди, бо він там упадає коло своєї гнилої Гапки. Йди спати та припадай лишень до мене…
— До тебе, гнилого? Не піду. Не печи мені очей Уласом. Я його ненавиджу.
— Йди, бо битиму! — крикнув Клим несамовито.
— А зась тобі, поганий! Мене й мати ніколи не били.
— Мати не била, та, може, бив твій коханець, розбишака Улас!
— Я Уласа ненавиджу. Через його сталося все моє Лихо! — йди в хату, кажу тобі! — крикнув Клим, як божевільний.
Клим прискочив до Лукини і пхнув її. Лукина крикнула й кинулась бігти за ворота. Клим погнався за нею, але не догнав. Лукина бігла, як неприкаяна.
— Вороже! Через тебе я терплю й терпітиму муку цілий вік. Ти, Уласе, збавив моє щастя! — говорила голосно Лукина й побігла до Уласової хати. Вона ніби збожеволіла, зовсім стратила розум. Вона чула, що позад неї. гнався Клим. От-от уже мріє материна хата, а там далі чорніє Уласова хата, чорніє край дороги загорода, хлівець. Лукина вбігла в хату до матері, вхопила на полиці сірнички і, не сказавши матері "добривечір", вибігла з хати. Мати постерегла якусь напасть і кинулась за нею слідком навздогінці. Лукина прибігла до Уласового двору, висмикнула з хлівця з загати жменю потерті та мерви, тернула сірничок і запалила солому. Потерть спалахнула, як сухі пачоси, й освітила усю оселю Прохоренкову. Тільки що вона кинула вогонь в загату, з-за тину вискочив Улас і кинувся гасить вогонь, накривши його свитою та наробивши галасу. Загавкали собаки. Улас підняв ґвалт. Збіглися люде з кутка. Прибіг і Клим, прибігла й стара Маруся. Улас впіймав Лукину й міцно держав за руки. Люде кинулись гасить вогонь, сипали на загату землю. Уласова жінка й стара Прохориха вибігли з хати й наробили галасу. Один сусіда вилив відро води і в одну мить залив вогонь.
— Що тут діється? Хто підпалив загату? — крикнув Клим.— Це, мабуть, ті шибеники-парубки? Ось я їх! У холодну на ніч!
— Це твоя жінка хотіла мене спалить; дійсно вона, бо я її впіймав на гарячому вчинку, — обізвався Улас.
Клим стовпом став з дива. Маруся заголосила. Лукина стояла бліда як смерть і навіть не пручалась з цупких та міцних, як обценьки, Уласових рук.
— Ой боже мій! боже мій! Це, мабуть, саме до неї приступило, бо до неї було часом приступає. Що ти, дочко, оце наробила?— голосила стара Маруся.
— Хотіла спалити Уласа, щоб він живцем згорів з отими жовнами, — сказала міцним голосом запекла Лукина.
— Навіжена, безглузда, непоміркована, схаменись! — говорив Клим, приступаючи до Лукини.
— Хотіла спалить мого запеклого ворога; бо й я запекла; а потім спалила б колись і тебе, щоб мені не поневірятись та не нудиться в твоїй хаті, — сказала Лукин до Клима, посатанівши.
Люде тільки хрестились, дивлячись на Лукину.
— Вона стратила розум, збожеволіла, — загомоніли молодиці.-Ой боже наш милостивий, що це сталося з молодицею!
— В’яжіть їй руки, посадить в холодну! — кричали чоловіки.
— Бери, голово, та сам посади свою жінку в холодну! — насмішкувато обізвався Улас.
Лукині хотіли зв’язати руки. Вона пручалась і не давалась.
— Не в’яжіть мене. Я й сама піду в тюрму. Мені тепер і смерті не страшно. Світ мені немилий. Чом ви, мамо, не повели мене до річки та не втопили перед вінчанням?— сказала Лукина до матері.— Уся направа на лихо пішла од вас, мамо!
Лукину одвели до волості й заперли в холодну. Другого дня її одвезли в Канів і вкинули в тюрму.
Три місяці просиділа Лукина в тюрмі. Клим часто їздив у Канів, довідувався до неї. Приїхав суд. На суді Лукина по щирій правді оповіла за все діло, як воно було: як Улас покинув її, як мати та брат присилували її вийти заміж за старого багатиря через поле та через його заможність.
Лукину визволили з тюрми й випустили на волю: суд постановив, що Лукина невинна.
Вже сніг укрив землю, як Лукина вернулась до Клима, страшна з виду, змізерніла, бліда та худа як смерть. Клим взяв до себе в хату стару Марусю. Маруся доглядала дітей і порядкувала в хаті; Лукина нічого не робила, ні в що не микалась. Вона ходила, як нежива. В неї ніби замерло серце, замерла душа…
Стара Маруся Качуриха оженила свого Захарка, а сама перейшла назавсіди жить до Лукини. Сам Клим просив її жити в його, давать порядок у хазяйстві та доглядать Лукини.
Настала пилипівка. Один день з дощем, другий з мокрим снігом. Густі тумани вкрили мокру, чорну землю, як важкі думи безталанну голову. Рядки гір чорніли в тумані, наче чорні обсмалені в диму хати після пожежі. Настали сумні, довгі вечори. Стара Маруся сідала прясти, Лукина брала веретено в руки, а мичка не прялась,повісті "пропащі", бо нитка не вилася… Чорні думки оповивали молоду Лукину: одна думка сумна, а друга сумніша. Лукина вдалася в журбу,впала в тугу.
"Як сон, минула весна красна мого віку, й літа мені не було. Неначе вже старість мене поняла, як холодний туман землю. Нащо мені багатство, коли мене ніщо не тішить, коли мою душу давить ніби важкий камінь?" — думала Лукина, то виводячи нитку, то поклавши руку з починком на коліно.
Лукина передумала увесь свій недовгий вік, усі свої радощі, своє залицяння й кохання, свої гулянки на вулиці, ті зоряні ночі з співами соловейків, — і усе те не гріло її серця, не тішило… Перед її очима все ніби розстелялась якась чорна ніч без просвітку, довгий шлях в степу; кругом тиша, мряка… імла… а там далеко в чорному небі палає пожежа, дим летить під хмари… їй вчувається дзвін, що дзвонить на ґвалт…
Люди бігають, облиті кров’яним світом, як несамовиті… А от перед її очима одчинились двері тюрми; вона увійшла в тюрму, й чорна ніч обхопила її кругом, полягла на душу… Скрізь чорно, та темно, та важко, як у могилі…
Діти поснули. Заснув і Клим. У хаті стало тихо й мертво, а Лукина все сиділа, поклавши руки на коліна.
— Лукино, чом ти пак не прядеш? Що ти есе думаєш?— питала мати дочки.
— Ет, мамо! Нащо мені це все здалося? — тихо обізвалась Лукина.
— Ти б лучче молилась богу та не думала, — говорила мати.
— Мамо моя! коли б ви знали, як важко на серці, який сум налягає на мою душу… Ат! Лукина тільки махнула рукою.
— Молись, дочко, богу! Може, господь змилується над тобою й пошле тобі щастя-долю. Ти ще молода: все забудеш, — говорила мати.
— Вже я, мамо, й молилась, та не спадає важкий камінь з моєї душі. Пропаща я навіки!
— Молись вже, дочко, богу. Час лягати спать, — говорила мати, — може, заспиш своє горе.
— Не засплю й не зап’ю свого горя, — одказала Лукина.
Мати встала взяла од Лукини гребінь та веретено. Лукина, неначе мала дитина, вставши з днища, стала перед образами й молилася вкупі з матір’ю, погасивши світло. Лукина засипала важким сном, а перед її очима все чорніла страшна ніч, червоніло полум’я, бігали люди, освічені червоним світом. І все те щезало, зникало, неначе тонуло в темряві, то знов виникало з пам’яті.
Після різдва Клим примітив, що Лукина ніби пожвавішала: і ходить якось жвавіше, й говорить ніби веселіше, часом побіжить до сусід, побалакає з матір’ю залюбки.
"Може, вона таки оббудеться в моїй хаті", — подумав Клим.
Але він почав примічать, що з пляшок хтось потроху випиває горілку. Перше він думав, що стара теща крадькома хилить собі по чарці. Але раз він несподівано вскочив у хижку. Лукина держала в руках бутля й дудлила горілку нахильці просто з бутля. Клим узяв до себе ключі од хижки.
Од того часу Лукина почала бігать до корчми та напропале пити за чоловікове добро. Що божого дня Лукина сиділа в корчмі, десь бродила по людях і тільки надвечір верталась п’яненька та веселенька додому.
Клим змовчував і терпів. Але за ту одну зиму він посивів, як старий дід. Лукина в корчмі раз якось стик-нулася з Уласом. Улас тікав од своєї жінки й так само шукав полегкості в корчмі. Він почав знов приставати до Лукини. Лукина довго не говорила до його, не дивилась і од його одмикувала, поки була твереза, але, випивши півкварти, починала з ним балакати.
— Вороже мій! Чом ти не став зо мною до вінця? Навіщо ти мене так скривдив, занапастив мій вік? Через тебе я тепер пропаща, — говорила Лукина до Уласа, випиваючи з ним по чарці.
— Не докоряй мені гіркими словами. Моє серце швидко кохає, швидко й холоне. Я й сам тепер пропащий, — говорив Улас.— Я брав не жінку, а її поле, бо ми з матір’ю люди бідні. А тепер моя жінка стала калікою: в неї звело одну руку так, що вона не підніме вгору, щоб зав’язати голову хусткою.