Не жур мого серця ти вкрай:
Давно занесли уже хвилі
У море безоднє наш рай:
Несила, немога, коханий,
Минуле вернути назад —
Ми тільки здратуємо рани,
Що кожен загоїти б рад.
Розстатись це зважимо духу,
А щастя зламали самі…
Не треба ж ні слова, ні pyхy —
Ми будьмо, як камінь, німі;
Бо й серце розбите, недуже,
Мов камінь, у грудях лежить…
Не згадуй же, голубе-друже,
Того, що не може ожить!