Твоїх пишнот, безкраїй чарівних,
І знов твоїм простором вільним гою
Вогонь душі, отруту ран чумних…
Там, у краю далекім, – хуртовини
Ще кригою заковують плеса;
Там з холоду та з лютої години
Дубіє люд по селах та лісах…
А тут весна: в блакиті око гине…
Мов чаєчка, щось грає вдалині,
За хвилею з полудня хвиля плине
І плескотом гамує біль мені.
Небес шатро схилило в темні води
Незміряне приполіє своє;
Покірливий в час лагідної згоди
Буйнесенький лиш стиха заграє.
Куди не глянь – просторо й ясно всюди,
Страшних мурів не видко навкруги;
Не чуть плачу: далеко хижі люди,
Що й на братів готують ланцюги…
Але тебе, вільнесеньке, у снози
Взять не здола зажера чоловік,
Дарма тобі й північні ті морози –
Не закувать їм дужого повік!!