Треба було дати гребцям спочинок.
Юнаки рішили таки досягнути невловимого "тестя", тож небавом поплили дальше. Гребці працювали пильно від шестої рано сливе до полудня, коли сонце починало жарити добре, а безчисленні москіти [27] давалися неменше в знаки, чим спека. Здалека такий човен із гребцями виглядав вельми забавно: люди, що якийсь час махали руками як шалені, робили кілька ударів веслами, знов млинкували руками, билися по грудях і по лици і знов працювали. Юнаки знали вже з досвіду, як важко найти хвилину на веслованнє, коли хочемо відганяти москіти, що тиснуться до вух, очей, носа та горла.
Окрім взятих сушених харчів, користувалися всякою нагодою, щоб закупити на березі свіжі банани, яких кождий їв до схочу. Раз під полудень причалили до одного "гальпонес" [28] , щоби поповнити запас бананів та відбути "конделлю" [29] . Петро вискочив на беріг та подався до хати. Не вспів поступити кілька кроків, як проти нього вибігла індіянка, та серед криків і плачів просила, щоби не входив, бо в хаті вмирає її син.
– Бері-бері? – запитав Петро.
Індіянка заперечила головою.
– Vomito negro [30] ?
– Ні, ні. Мого сина вкусила лиха херґон, і він мусить умерти.
Херґон се вельми їдовита гадюка. Петро поступив кілька кроків уперед, але дон Міґуель затримав його словами:
– Там нічо не поможемо, берімося радше до обіду. А впрочім се ж тільки індіо.
Під хатою стояв не старий ще індіянин і на його бронзовому обличчі й найвправніше око не помітило би якого небудь зворушення,
– Твій син? запитав його Петро, що не слухав дона Міґуеля, тільки пішов дальше до хати.
– Арі, нюкана! (Так, мій!) – сказав зрезиґновано індіо. – Перед півгодиною стрінуло його нещастя...
Повіки поволі опустилися на очі, й тільки по сьому пізнав Петро, як болюча це втрата для батька.
В хаті побачив Петро на ліжку під сіткою від москітів може чотирнадцятьлітного хлопця ясно бронзової краски. Коло ліжка причитувала стара бабуся, що її внук мусить умерти. Хлопець лежав цілком байдужно. Петро почав його доглядати. Під правим коліном було місце величини гороху, там укусила гадюка. Ціла нога по коліно напухла міцно. На великім пальці правої ноги і руки були отверті прорізи і туди після гадки індіян мала виходити їдь. Не було часу до страчення. Петро казав свому пеонові принести з човна аптичку та пляшку горівки й взявся до роботи. Перетяв передівсім рану на вхрест малим вістрям свого кишенькового ножика. Виплила наперед жовта, потім чорна тіч, а нарешті обильно поплила кров. Тепер перевязав міцно ремінцем повище коліна і натискав ногу, щоби кров обильно спливала. З кровю виходила з тіла їдь. Міцним розчином надманґанового потасу промив рану, цілу ногу обложив окладами з розчину надманґана, а до рани вложив кристалик того ж ліку. Не вважаючи на біль, хлопчина навіть не скривився. Накінець Петро дав хлопцеві випити дві скланки палючої аґардієнте [31] , до якої додав кілька капель амоняку. Це було все, що міг зробити, бо аж тепер помітив, що враз із баґажем оставив у францужанки протигадючу сирватку. І коли їдь не поступила задалеко, міг бути певний, що небезпека проминула. Стара індіянка мала тепер зміняти оклади, а Петро занявся обідом.
Дон Міґуель хотів був без Петра їхати дальше, бо як казав, шкода ізза якогось там індіоса тратити дорогий час, але його провідник відкрив недалеко пляяс [32] . на якій вилягалися численні черепахи. Дон Міґуель зробив на них полювання і враз зі своїми людьми наловив до двадцяти малих "чапарілляс", як їх там індіяни називають, та одну велику "чарапу", що мала піти на вечерю. Окрім цього вигребано з піску зо дві сотні черепашиних яєць, із яких івдіяни добувають знамениту оливу. Коли ловці хотіли знов сідати до човна, яким дісталися на островець, побачили, що в нім за час їх неприсутности загніздився непроханий гість: невеличкий, бо тільки два метри довгий, кайман [33] . Індіяни почали в нього кидати камінням та кричати: "Лягарто! лягарто!", і величезна ящірка, приманена мабуть запахом сушеної риби "пайте", поволи, поволи вилізла з човна та поплила з водою. За лакімство почастував її білий пеон кулею зі свого райфля [34] . Крокодиль підскочив до гори і дав нурка, а дон Міґуель зареготався:
– А то стрілець! Хибив до каймана на десять кроків!
І дійсно ранений легко кайман виплив значно дальше з води та поплив до другого берега. Щоба показати, який з нього стрілець, дон Міґуель почав уважно оглядати ріку і змірив, до якогось, як здавалося, пня, що поволі плив далі рікою. По вистрілі той ніби пень перевернувся горі черевом. Куля поцілила того аліґатора прямо в око.
Тільки така куля приносить безпосередню смерть тої страшної ящірки.
По обіді, що складався із кусника соленої та вудженої "пайхи", рижу, "копіти кахаци" [35] та юки [36] , а на закуску свіжих бананів, зарядили оба патронес загальний спочинок, який усім, а особливо індіянам вельми припав до вподоби, бо спека долягала, "обридливо", як казав дон Мігуєль. Всі положилися спати під москітові сітки в тіни височезних бананів, а Петро навідався до свого недужого. Його стан значно поправився. Очі втратили тупу байдужність і почали прибирати жвавий блиск, пухлина на нозі дещо зменшилася. Хлопець дістав іще склянку чорної кави на половину з аґардієнте і кількома каплями амоняку. Температура з 35° Ц підійшла вже до 36°, знак, що затроєння проминає. Тепер міг Петро запевнити обі індіянки, що хлопець вратований.
На закінченя додав:
– Рану ще мусите перевивати пильно два-три місяці, бо буде відкриватися...
– Аґрадесакі! Аґрадесакі! [37] – обі індіянки почали зі сльозами в очах цілувати руки Петра, що ніяк не хотів до сього допустити. Відмовився рішучо приняти який небудь дарунок, хоча се була важка золота бранзолета; але коли обі відступилися, станув перед ним індіянин, наложив йому на шию шнурок дивних вузликів і кораликів та сказав тихо:
– Утіаї! [38]
Петро сейчас пізнав письмо старих інків "тапу" і, хоч не привязував до цього дарунка ніякої ваги, всетаки подякував індіянинові. На дальше лічення хлопця оставив трохи амоняку, паленої, меленої кави та манґанового потасу, і повчив, як мають його вживати.
Пригоди
Полудневий жар значно зменшився, і оба човни жваво рушили горі рікою. Аж до місточка, а радше нужденного села Ахінаміза плили поміж низинними берегами, порослими густо пралісом у цілій його величі. Петро хоч зріс серед цих лісів, кождий раз любувався нічним концертом птиць і звірів. Рик яґуара і пуми нераз розлягався коло їх паскани [39] , одначе юнаки ні скільки не трівожилися, в надії на свої рушіниці та певну руку.
Від Ахінамізи в гору вода Уалляги стала значно чистіща, бо допливи чорних рік, яких русло перепливає через велитенські ляґуни, де забирає гнилі рослинні частинки. т. зв. гумус, і стає ізза сього чорною, мов чорнило, змінилися допливами з Кордилєрів із чистою, прозорою водою, каламутною тільки в час дощів, Перепливали тепер звуженим і значно бистріщим руслом, де індіяни зручно виминали підводні скелі та вири, що лучалися все частіще та змінилися вкінці водопадами.
Плавба стала вельми важка, місцями неможлива. По бистринах тягнули індіяни оба човни на довгих, міцних ліянах "соґас".
В однім місці, коли вже зближалися до нічлігу, вхопив вир човно дона Міґуеля та почав ним крутити в колесо. Два клунки шубовснули в воду, одначе їх виловив щасливо пунтерос на човні Петра. Часутіноси [40] дона Міґуеля повскакували до води і з неімовірною силою тягнули човен попід високу скелю, порослу густо лісом. Пунтерос, який все ще стояв на переді човна, оперся кінцем своєї жердки поміж корінє велитенського магоня, коли несподівано одна грубезна гиляка, що звисала аж понад воду, порушилася блискавичним рухом. Одна її половина обвинулася довкруги пунтероса, підняла його в воздух та зникла в лісі.
Це все сталось так скоро, що на хвилину всі задубіли.
– Юкамама! Юкамама! [41] – крикнув пунтерос Петра.
Човен дона Міґуеля, який перелякані індіяни пустили, почало нести долі рікою. Дон Міґуель схопив вправді рушницю, але його човен так міцно гойдався, що ані подумати не міг про який небудь цільний вистріл.
– До скелі! – гукнув Петро, і як тільки човен причалив, вискочив на беріг та зник у гущавині.
Мертва тиша залягла на обох човнах. Навіть Міґуель не видавав ніяких приказів. Грюкнув вистріл і крикливе стадо "льорас" [42] зеленою хмаркою знялося із велитенських дерев. Але людських голосів не було чути. Всі насторожили вуха. Грюкнув ще один вистріл. Човен дона Міґуеля застряг поміж скелями, і дон Міґуель збирався вже зіскочити в воду та бігти на поміч, коли з гущавини показався Петро, що тримав під руку блідого пунтероса. Довга жердка, яку стискав той судорожно, спасла пунтероса перед роздавленням, але велитенська анаконда (рід боа констріктора) добре таки надавила йому ребра; заки Петро встиг застрілити її кулями в голову. Скінчилося все перестрахом, і небавом оба човни поплили дальше.
На нічліг станули під небосяжною скелею Уамануассу. Пунтерос Петра, що знав добре сі околиці, розказав ось що про цю місцевість :
– За часів безщасних інків вислав авантурничий Пізарро свойого помічника Аґірра зі сотнею еспанців на здобуття областей Амазонки. Жадібна крови і золота виправа дійшла аж до цеї скелі, на якій було гніздо орла – ґавіляна, Довгим рядом виходили еспанці на скелю і одного за одним убивав король птиць. Останнім вийшов Аґірре, але орел був уже ранений і не здужав його вбити. По завзятій борбі схопив Аґірре орла за ноги і скочив із ним разом зі скелі. Оба втонули в ріці...
Але дон Міґуель, який добре знав історію завоювання інків, пояснив Петрові повстання цеї лєґенди цілком інакше:
– Завоювання велитенських просторів Америки вимагало людей безоглядних і рішучих, На сім місці згинули вправді всі еспанці, але не від ґавіляна, тільки з руки самого Аґірра. Захланний ідальґо [43] вимордував своїх товаришів, щоби самому обняти в посідання ті области.
– Це страшне: самому мордувати своїх товаришів! – сказав Петро, – мені куди краще подобається лєґенда індіян, чим історична правда.
– Що ж хочете? Бажання слави й до того неподільної, в неменшій мірі жадоба золота тай взагалі авантурничий характер усіх перших відкривців, не один жахливий вчинок виправдують у моїх очах, – сказав Міґуель.
Петро нагадав собі оповідання про походження маєтку Арревалів тай не сказав більше ні слова, постановив тільки пильно вважати, щоби не дати донові Міґуелеві нагоди відіграти ролі ґавіляна.
Слідами "сеньора Хуана"
І в Часута наші подорожні не застали сеньора Івана.