Де річка Німан крутить млин старий,
Вогонь у кузні Йосипа горить.
Не борода у коваля, а піч,
А серце – мов залізо на вогні.
А кузня древня, наче сам коваль,
Дрижить уся, як вітер завива.
До ночі сипле в кузні іскри горн,
На стінах витанцьовує вогонь.
В свого життя пекучому вогні
Кує коваль на пана цілі дні.
Підковуючи пану рисака,
Додолу Йосип очі опуска.
І думає щоденно над вогнем:
“Чи ж власну долю дожену конем?”
Як сходить сонце – вже у кузні він,
І кришить тушу на ковадлі дзвін.
У небі сонце починає день –
Коваль про нього сповіща людей.
Сьогодні крига Німаном зійшла –
В рибалок буде здобич немала.
На березі народу тьмуща тьма:
Весна свої вітрила підійма.
І, повна світла, щастя і тепла,
З новим життям нова весна прийшла
Й лишилась. Німан хвилі гне круті,
Схід сонця й захід – наче золоті.
І Йосипа до річки шлях веде,
А там людей! – за обрії гуде.
І раптом бачить: вершник вдалині,
Немов зоря, в казковому вбранні.
Націлений вперед, немов стріла,
Тяжку дорогу легко він дола,
Летить, минаючи заплави, він…
Спіткнувся раптом біля річки кінь.
Йде Йосип, не вагаючись, навстріч,
Із вершником заводить чемну річ:
– Чи коваля не признаєш в мені?
Вік серце гартував я на вогні,
Ти придивись до ковалевих рук –
Як вугіль, чорні і тверді, як брук. –
Оглянув пильно вершника коваль,
Попробував меча – чи добра сталь?
І зрозумів, чому спіткнувся кінь, –
Йому не вистачило двох підків.
І каже Йосип вершнику тоді:
– Мій двір і кузня поруч, при воді.
Ще жевріє вогонь у кузні тій,
Підемо та роздмухаєм мерщій.
Хутчіш до мене в кузню завернім –
Я в ній чекав на тебе стільки днів;
Є дві підкови в мене – далебі,
Від серця подарую я тобі.
Ти нам сюди нове життя привів.
Попереду ж багато ще боїв.
Візьми їх, мого серця теплоту, –
Із чорних рук роботу золоту. –
Ковадло дзвонить, сипле іскри горн,
Під вершником басує кінь-вогонь,
Аж гнеться під копитами земля…
І Йосип їхню путь благословля.