Заглиблю руку в чорний чорнозем –
І стеля над готичним храмом сосен
Спаде на мене зливою озер.
Я почекаю… Засурмлять джерела…
Ще почекаю… Пісня в мозолях…
І як відчую, що мене земля
Приймає, мов напровесні дерева;
Що вже мене на цифри не розкласти,
Бо пальці переходять у бруньки,
Що маю право на верховне щастя:
Рости, не спрограмований ніким, –
Тоді гукну:
– Беріть планети з бою,
Ламайте світ дюралевим крилом,
А я лишуся на землі вербою,
З якої перше колесо пішло.