Я — шестикласник

1. ТРОХИ  СПОГАДІВ

Як сповнилось мені сім років, мама взяла мене за руку і повела до школи.

Дорога ця — недовга, зо три квартали, але вона таки добре запам'яталась мені. Не подумайте, що, поки ми дійшли до школи, сталося щось надзвичайне. Просто запам'яталась тепла міцна мамина рука і безконечні зауваження:

— Левко, не вискакуй наперед!..

— Левко, не тягнися ззаду!..

— Левко, не крути головою!..

Зауважень раптом так багато посипалося на мою бідолашну голову, якою я чомусь втратив право крутити, що я запитав:

— А чому мені не можна нічого робити?

— Бо ти тепер — школяр.

— То й що, як школяр?.. Мама розсердилась:

— А те, що тепер тобі не можна пустувати і ти повинен добре вчитись.

Я пообіцяв мамі, що не пустуватиму і добре вчитимусь.

Може б, воно так і було, якби не клякса...

Тепер-бо я вже знаю, що клякса існує понад п'ять тисяч років, відтоді, як єгиптяни почали писати на папірусі. А тоді цього я ще не знав і гадав, що вперше кляксу винайшов я.

Де тільки я їх, отих клякс, не лишав! І в зошиті, і на задачнику, й на парті... А одного разу лишив кляксу навіть на носі у Маринки, яка сиділа на одній зі мною парті з правого ліктя.

Звичайно ж, я не навмисне це зробив, просто так сталося. Вивів літеру "А", вона здалася мені не такою кривобокою, як попередні, я на радощах хотів почухати голову, махнув рукою, в якій була ручка, а клякса зірвалася і просто Маринці на ніс.

Ну й було ж тоді!.. Маринка розмазала чорнило аж до рота і плаче, учителька на мене кричить: "Якщо ти,— каже,— вже такий нечупара, то став кляксу на своєму носі, а не на чужому!", а хлопці регочуть, аж за животи хапаються. А найдужче — Ілько. Сам же двійку схопив з каліграфії, а гелгоче, як гусак, та ще й перекривляє.

Кінчився цей шарварок тим, що вчителька наказала прийти з батьком.

Приходжу я додому й кажу:

— Тату, сказала вчителька, щоб завтра я прийшов до школи з тобою.

— Навіщо я їй? — питає тато.— Я вже своє відучився.

— Вона, мабуть, тебе лаяти буде,— кажу.

Брови в тата полізли на лоба.

— Лаяти?! За віщо?..

— За кляксу на Маринчиному носі.

Тато притулив долоню до мого лоба й сказав:

— Ляж полеж. Мама зараз тобі пірамідону дасть.

У цей час з іншої кімнати увійшла мама. Тато до неї:

— У Левка жар. Дай йому ліки.

Мама теж приклала долоню до мого лоба.

— Звідки ти взяв? Температури немає.

— А я кажу, що є,— промовив тато.— Він заговорюється. Каже, що мене викликає вчителька, щоб вилаяти за якусь кляксу на якомусь носі у якоїсь Маринки.

Моя мама здогадливіша, ніж татко. Вона одразу ж глянула на мене підозріло.

— Постривай, постривай... Що ти накоїв у школі?

— У школі нічого,— відповів я,— а Маринці посадив на носа кляксу.

— Умгу...— сказав тато.— То йому не пірамідону, а ремінця доброго дати треба. Ото й будуть найкращі ліки.

— Ти одразу ж — ремінця! — заступилася за мене мама, вона завжди стає на мій бік, коли починає за мене сварку з татом.— Сходи завтра в школу, дізнайся, що там таке. Може, Левко й не винен.

— Авжеж, не винен! — радо підхопив я.

— Ти помовч! — Татко суворо глянув на мене. І до мами: — Ото вигадала! Щоб я йшов до школи вислуховувати нотації якогось дівчиська!..

Тут я подумав, що й татко правий. Учителька наша справді дуже молода. А татко, як мама каже, "солідний". І пішки він ходить тільки по кімнаті. А на роботу і з роботи його возить машина, бо він — директор рибного комбінату. І було б дуже кумедно, якби татко, під'їхавши машиною до школи, стояв перед учителькою, а вона його лаяла.

Але мама, видно, була іншої думки. Вона сказала:

— Ти ж — батько. Іди й говори про свого сина.

— А ти — мати,— заперечив татко.— Тобі легше знайти з учителькою спільну мову.

Мама спалахнула:

— Ти взагалі не займаєшся вихованням дитини!
Але тут і тато спалахнув:

— А коли?.. Ти ж бачиш, що я з ранку й до вечора на роботі.

— А я що, сиджу склавши руки? Га?..

Татко і мама лаялись. А мені було дуже прикро. Я шморгав, шморгав носом, поки й не заплакав.

Тоді мама перестала лаятись, кинулась до мене, обняла і почала пестити:

— Не плач, не плач, Левчику мій любий... Ну добре, добре, завтра я піду з тобою в школу і поговорю з учителькою. Я знаю, що ти хлопчик гарний і що ти ненароком посадив кляксу... Ну досить, досить плакати, мій хороший!.. Сядь пообідай, а потім зробиш уроки і підеш гуляти...

Я одразу ж перестав плакати, бо гуляти дуже любив.

Друзів у мене багато. Та ж сама Маринка, якій я посадив на носа кляксу. Вона хоч і дівчисько, а бойова й завзята, по деревах уміє лазити, у воду стрибає з високої скелі і з хлопцями б'ється. Довгов'язий Павка в окулярах, бо короткозорий. Він часто говорить про таке, що мені зовсім не цікаво. А ще — вогнисточубий Ілько Заруба.

Тато і мама не дозволяли мені гуляти з Ільком, казали, іцо він — поганий хлопець. А мені з Ільком найдужче й хотілось гуляти. Бо хоч Маринка й бойова, але все ж таки — дівчисько. Павка вдає з себе розумника. А Ілько нічого з себе не вдає 1 завжди вигадує цікаві розваги. Правда, нам таки частенько перепадало за ті розваги, але то дрібниці. Поб'ють, поболить та й перестане. А з Ільком таки цікаво!

Якось він підмовив мене кататися верхи на здоровезному сусідському кабанові. Ми вистругали собі дерев'яні шаблюки, потім по черзі сідали на кабана і, розмахуючи грізною зброєю, гарцювали, вигукуючи: "Бий, рубай ворога!.."

Під Ільком кабан поводився так, як і належить слухняному огиреві. А підо мною раптом ніби сказився. Біг, біг, а потім як захрюка, як підстрибне, як хвицьне задніми ногами. І помчав...

Я випустив шаблюку і вчепився обома руками в цупку, як дріт, щетину на загривку і ледве тримався, щоб не полетіти сторчака. Я ждав, що тварюка знесилиться, зупиниться. Бо це ж таки — кабан, а не кінь. Та де там!..

Кабан вимчав наосліп до кручі, що над шляхом, і загув разом зі мною вниз.

Скінчилось це погано. Кабан поламав собі ногу, а я так торохнувся боком об камінь, що цілий тиждень пролежав у ліжку. Думав, що й печінки собі повідбивав.

Після цього випадку мене довго не пускали до Ілька, а Іль-ка — до мене. Тато взявся за моє виховання, почав перевіряти як я виконую домашні завдання. Я мусив ретельніше готувати уроки. І навіть приніс четвірку з арифметики.

До тата саме прийшли гості, він під чаркою почав вихваляти мене, казав, що я — хлопець здібний і, якщо не байдикуватиму, то неодмінно стану відмінником. А водночас хвалив і себе за те, що так уміє виховувати дитину.

Почувши це, я вирішив: якщо я такий здібний, то чого ж мені боятись? Навіщо сидіти щодня за уроками? Треба буде, натисну, вивчу і відповім на четвірку, а то й на п'ятірку!

А тим часом і тато залишив мене в спокої, мабуть, йому набридло щоденно перевіряти мої зошити. І у мене знову з'явились двійки.

Зрештою я остаточно заплутався в тих клятих двійках. Проте з класу в клас переходив. Увесь навчальний рік мене лають за погану успішність, за пустощі, а наприкінці року все ж таки хоч трійок, а наставлять у табелі. З поведінки завжди — п'ять. І в Ілька — трійки, а з поведінки п'ятірка, хоч я вже добре знав, що він — учень ще гірший за мене.

2. Я —ТРУДНА ДИТИНА

Минулий, п'ятий рік навчання почався з того, що мене прийняли в піонери. Я стояв на лінійці і говорив слова присяги. І коли я проказував їх, то твердо вірив, що у мене, окрім п'ятірок з усіх предметів, нічого іншого не буде.

Йдучи додому, я весь час поглядав собі на груди. І поглядав на людей: чи звертають вони на мене увагу? Чи бачать, що я — піонер?

А що вже робилось дома, то й не сказати! Тато знову показував мене всім своїм знайомим, мов якесь диво. Мама дала грошей у кіно і аж на дві порції морозива. А коли я наступного дня, лаштуючись у школу, сам хотів випрасувати свій галстук, то мама не дозволила мені навіть до праса доторкнутися.

— Що ти, що ти, Левчику! — вигукнула вона.— Я сама випрасую. А ти тільки вчись добре та будь слухняним.

Після цього я вже сам жодного разу не намагався прасувати галстук. Я знав, що мама за мене зробить. А мені треба тільки бути слухняним та добре вчитись.

Ну, слухняним бути неважко. Для цього не слід пустувати в присутності мами і тата; увечері, як тільки мама гукне з вікна: "Левчику, пора спати!" — одразу ж бігти додому, хоч як шкода розлучатися з друзями; не свистати в хаті, не нишпорити по татових шухлядах і взагалі не робити на очах у дорослих того, чого вони не люблять.

А от добре вчитись — куди важче!

Це треба довго сидіти над книжками, писати й переписувати, повторювати і запам'ятовувати...

А я — тільки сяду за книжку, тільки почну читати та вдумуватись, як очі самі за вікно — стриб: ану, що там робиться?

А там завжди багато цікавого. Он у дворі хлопці ганяють залізну тачку, на трьох колесах, ту, що нею возять всякий крам із складу в магазин. Спершу вони наїжджають тачкою одне на одного. Потім пускають її під укіс, доганяють і на ходу чіпляються. Потім спрямували тачку на залізні ворота, і вона торохнулась так, що одне колесо відлетіло й покотилося. Тоді хлопці, весело регочучи, розбіглися, залишивши тачку-ка-ліку напризволяще...

Я нахиляю голову до книжки. Тільки зосередився трохи, як знову — хлопці. Тепер уже вони йдуть з надутою камерою до моря купатись. Проти мого вікна зупиняються. Серед них — Ілько. Груди розхристані, червона голова розпатлана, одна холоша закочена. Він закладає два пальці в рот і пронизливо свище. Це наш умовний знак.

Я ще не вивчив "Каменярі" Івана Франка. Ат, довчу увечері перед сном. Загортаю книжку і йду до мами просити, щоб пустила гуляти. Голос у мене тихий і кволий.

— А ти уроки вже зробив? — питає мама.

— Зробив. Що там їх робити!..

Я добре знаю, що перевіряти вона не буде. її цілком задовольняє моя відповідь. Я йду з хати.

Ну, тут уже мені привілля! Ми купаємось, забувши про все на світі, аж поки не стемніє.

Увечері я повертаюсь додому дуже стомлений, швидко ковтаю шматок ковбаси, що лежить у холодильнику, одним духом випиваю склянку молока і лягаю в ліжко.

Квартира у нас велика. Власне, це й не квартира, а будинок на околиці міста з багатьма кімнатами. У тата є свій домашній кабінет, у мами — своя кімната, у мене — своя. Є ще дві кімнати про всяк випадок, може, хто в гості приїде.