Хто це "Ти"?..
— Ви, мавко.
— Ах, поезія. Я страшенно цікава...
Прошу сісти близько мене, а я буду голосно читати. Іван сів і мавку взяв за ліву руку, правою вона тримала картку і читала:
ТИ І Я
Вночі у сні, у чорній тишині
Явилася мені богами дана,
Вона — світляна мрія навесні,
У снах життя даремно, здавна ждана.
Прийшла, стаєш, і хилишся, й береш
Ти голову мою в обійм сердечний
І на мої уста розмрійно ти кладеш
Цілунок тихий, ніжний, безконечний.
Здригаюся та прокидаюся,
Тебе, о доле, серцем пориваю,
Промінням наглим розгоряюся
І тону німо в розкошах без краю —
Смієшся ти, і плачеш, і тремтиш,
І стрибнула, і линеш ген... од мене.
Вернулася, знов горнешся, пестиш,
Гориш, цілуєш... Ох, дитя шалене!
П'янію я і тлію, млію я
В огні святім пожару — почування,
Оце надземну мавку-мрію я
Держу в обіймах райського єднання!
* * *
Десь океан, одвічний великан,
Колись роздер надвоє крапелину
І на безмежний синій водний лан
У безвість кинув кожну половину.
Краплини ті, в безкрай закинуті
По міліонах літ шукання й муки,
Зустрінулися знов у всебутті:
Їх вічна туга блисла сяйвом злуки.
Це я і ти. В мандрівці у світи
Ми, зблукані дві душі-половини,
Дійшли до споконвічної мети:
Злилися нині у єство єдине.
* * *
Без тебе я, о ти, весно моя,
Лиш атом був у мряках животіння,
З тобою я став світлом, що сія —
Промінням життя на все творіння.
Лиш ти одна сколихуєш до дна
В моїм єстві глибини всі незнані.
Жемчужиться твій сміх, як сон-піна
На вічності блакитнім океані.
В душі твоїй і в постаті усій
Я бачу блиск небесної поеми.
Чар слів, очей, обійм огнений твій —
О книжники! Набік усі системи!
Вогонь чуття — ось джерело життя,
Ума всі сили — жебраки голодні.
Чуттям я змірив безмір всебуття,
Та перейшов його верхи й безодні
З тобою я, о мавко ти моя,
У собі чую кликання могутнє:
Із моря мого "я" встає зоря
Й веде мене в минуле і в майбутнє.
Веде на мить у сумерк тисячліть,
У темний праліс бою за існіння
І шле мене в майбутності блакить,
У ясний світ нового покоління.
В огні палкім... де нагло ми?.. Де дім?..
Де темна ніч і сонний спокій лежі?
Пливем по океані зорянім...
Завішені на вічності розмежжі.
Блакитний шлях по безконечностях...
Ти тулишся усім єством до мене,
Тебе пройма якийсь таємний страх,
І слово мовиш, пристрастю натхнене:
— Боюся я... тремчу... згублюся я...
Тебе утрачу й розпливуся млою...
Вгорни та заслони мене, хай я
Не бачу прірви ген... там... під собою.
Аж ось тепер шлях нам огонь роздер
І зорі стелять нам вінець весільний.
Грім грає нам могутню пісню сфер
І світ паде у вир чуття похмільний.
— Цілуй мене, ах, зацілуй мене,
Одно єство ми, божество обнови.
Хай буря світ лукавості здмухне —
Ми створим світ із нашої любові.
* * *
Ген сонце йде... Я буджусь... Де ти?.. Де?..
Я сам... Я все був сам. Мені так сумно.
Сіріє ніч, і сірий день веде —
Ох, чом, життя, смієшся з мене глумно?..
Як тільки мавка прочитала цю поезію, її всі почування вибухли стихійно.
Мерщій зложила картку, сховала її у викрій на розхвильованих бурхливих грудях, обома руками обняла за шию Йвана і гаряче, жагуче, шалено своїми устами впилася в його уста.
Іван, заскочений, скам'янів.
Спершу він тільки чув, що крізь його уста якесь могутнє, нагле, млісно-чародійне море оп'янілого, жагучого, солодкого вогню йому вливається в душу, в серце, мозок, розливається на ліс, на землю і на небо, на всесвіт.
А він, як іскра в безконечному пожарі, затратив свідомість, хто він, де він, що з ним.
XXIV
Нараз він чує, як біля його серця чиєсь серце стукотить.
Одчиняє очі...
Немає нікого...
Очеретним шелестом іде питання з його уст:
— Мавко, де ти?..
Іван кладе руку на чоло і на хвильку дивиться глибоко в себе, в застигаючий огнений вир на дні душі.
Поволі оглядається довкола себе. На землі коло нього торбинка... Він підносить її. Сонно-глухо йде від нього в ліс питання:
— Мавко, де ти?..
Мовчки, німо дивляться на нього стіни зелені, закам'янілі струї сонця серед гілля, синява небес...
Нараз Іванові здається, що маленький, райський цей куток у гущі лісу — це труна.
Світ, вистелений мохом і травою, стовбурами зелені підпертий, небом нагорі накритий — це могила.
А в цій могилі, у труні лиш він один — і ця торбинка... Пам'ятка по ній...
— О ні, це не пам'ятка...
Її уста я чую на моїх устах... Чую серцем биття серця в її грудях... Вона тут... Чому ж я не бачу її?.. Вона сховалася від мене... Моя мавка — моя мрія — пустійка... жартунка, пустунка...
Він миттю зірвався й почав її кликати:
— Мавко, обізвися!
Вся його душа в ухо входить. Тихо.
— Мавко, моя весно, моє щастя, обізвися!
Прикладає руки до вух. Мовчання,
— Мавко, моя світляна мріє, де ти?..
Холодними кліщами тиша всовгується в душу.
Іван кличе, прохає, питає:
— Мавко, люба, ти сховалася?.. Жартуєш?.. Правда?..
Обізвися, прошу тебе!
Мені за тебе лячно, страшно...
І знов не чує відповіді. Івана охоплює жах. Він кидається в гущу, розглядається довкола, обшукує кущі, вільшину, папороть.
Ніде немає мавки.
Нараз йому здається, що вона до нього відгукнеться на слова старої пісні.
Він станув, оглядається кругом і просить:
— Люба, кохана моя, доле і світло моє ти.
Прошу, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..
Оперся на сосну, щоб не впасти, коли слухає і чує, як гримить стомолотами його серце...
— Тепер... тепер вона відгукнеться...
Сота частина хвилинки — як вічність...
А з вічності ледве чутний шум іде від верховіття лісу...
Він до столика біжить.
Книжки лежать і спокійно ждуть... Скочив блискавкою в хатку.
Її капелюх у хатці... У дверях хатки кличе, болем битий:
— Мавко, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..
Надаремне.
— Не чую вже ні голосу, ні гомону її...
Іван біжить у напрямку зеленого віконця гущі, звідки мавка вперше показалася йому, перед ним; стає та блудними очима дивиться і дивиться...
Тре чоло руками, а з його грудей, немов стогін умираючого, продирається одчайний шепіт:
— Її лице... і усміх... і розмова... поцілунок — це тільки сон моєї божевільної уяви...
Все те був порожній... марний... пустий гомін...
Облапує руками зламані гілки в віконці.
— Це дійсність... Це ж вона зробила...
А може, не вона?..
Миттю скочив у свою хатинку.
З розкішшю і з жахом дивиться на капелюх.
— Відкіля він тут узявся?..
Це привид... Бере його до рук. Притулює уста до нього.
— Це дійсність...
Як же погодити цю дійсність і цей сон?..
Од такого сну і від такої дійсності людина мусить збожеволіти.
— Ах, небо, земле, доле,— я божевільний!
Щоб втікти від себе і зловити і спасти останню думку, Іван кидається крізь віконце у гущавину, розхиляє, розриває, перескакує зелену повінь кругом себе, як бурун малі хвилі моря, і вискакує на битий шлях у лісі.
Не видно нікого. Біжить, біжить, як вітер. Он там дорога скручується. Цей скрут — його надія або смерть. Стає на скруті.
В самітнім лісі там — далеко перед ним на шляху... хто це?
Ах, радості! Вона! Він біжить, як буря. Легкий гомін його кроків ліс передає комусь. Хтось оглядається, стає. Він уже лиш десять кроків перед нею. П'яний радощами Іван кличе:
— Мавко, моя доле, чом?..
— Стійте! — каже мавка,— не зближуйтеся до мене...
Іванові коліна затремтіли.
— Сон... гомін...
Чує голос:
— Вертайтеся назад! Не стійте тут!
Він слухає — онімілий, зледенілий...
— Чому ж так дивитесь? Вертайтеся назад!
Він хоче обізватися, її спитати, їй до колін припасти, розказати їй свій біль, свою тяженну муку.
Однак його уста таємна сила мов замурувала. Він обертається і йде назад.
Несе страшну, безкраю пустку в грудях. А з тієї пустки щось виповзує понуро та виблимує ледяно, ніби гострий, сталевий, закривлений кінець коси несамовитого косаря... Якась ледяна голка вверчується в душу Івана й будить думку:
"Оце дійсність..."
Щось силує його пристанути. Він обертається. Вона стоїть. Ах, чому вона стоїть?..
Він ховається в кущах і здалеку на мавку дивиться і дивиться...
Біля нього старезна сосна.
З неї сторчить кінчастий, гострий сук.
У тисячній частці хвильки оглянув сук і в тисячній частинці хвильки виніс непохитне рішення: — Коли вона рушиться з місця... лиш маленький зробить крок у напрямку до свого дому,— він зірветься, від сосни відступить, розженеться й з усієї сили в голову собі вгатить цей твердий, кінчастий, гострий сук... кінець...
* * *
— Чому вона не йде?.. В один, у другий бік? Туди, де смерть або життя — для мене?.. Для мене?.. Життя?.. Ха-ха-ха!..
Здовж пня сосни нараз Іван обсунувся додолу.
Вся кров ударила йому на груди. Він дивиться... і очі тре... не вірить...
— О, ясні сили!.. Що це?.. Вона назад іде у ліс!.. Назад іде у ліс! Вона до мене йде!.. До мене йде!..
Він хоче вибігти з гущавини назустріч мавці. Одначе друга думка верх бере. Він боїться показатись їй. Боїться голосу, що говорив так різко.
Як вона його тут нагляне, може, стане і до нього вже не прийде?..
Хай триває якнайдовше та світляна і солодка, веселкова злуда й віра, що вона до нього йде... вертається до нього...
Як тихенько тіні ночі стеляться на трави, зелень, на верхів'я лісу, так Іван без гомону і шелесту біжить гущавиною.
Прибігає до стола при хаті.
Сідає при столі і застигає, дивлячись у зачинене віконце листя.
Тільки його очі, у котрих тепер уся його душа живе, блистять і мерехтять промінням і вогнем.
А човенце, що серцем зветься, кидається дико в грудях серед бурі пристрасного ожидання і надії.
Хоч Іван, тримаючи в обіймах мавку, почував себе єством богам рівним, то проте в найближчій хвилині здавалося йому, що ця казкова, вимріяна височінь, на котрій він опинився, нагло завалиться і він разом із мавкою-граф'янкою впаде в якесь безвихідне провалля.
Іван не міг одігнатися від думки, що занадто широка життєва яруга поміж нею й ним. Занадто слабкий, неприродний, павутинно-тонкий міст, котрий звела химерна доля понад цю яругу. Отже, що почати? Чи усе забути та віддатися спокійно і бездумно радощам кохання з мавкою?
Чи байдуже ждати, аж цей височенний міст одного дня неждано розвалиться й западеться?
Іванові було байдуже донедавна, що в найближчій хвилі станеться з ним.
Та тепер його душа, осяяна любов'ю мавки, до непізнання змінилася. В ній зродилося палюче, пристрасне бажання для мавки жити, а як ні, за мавку вмерти. Але і в одному, і в другому випадку уважав себе Іван негідним мавки.
Адже її любов до нього — це для нього разом: небо й сонце, мрія і весна, це рай, котрого й найбуйніші книги змалювать не в силі.