Син землі

Турянський Осип

Частина І

І

Одного маєвого дня Іван Куценко примостився в лісі під старезною сосною, що стояла серед гущі малинових кущиків і папороті. На коліна він поклав собі поезії Овідія, та заки відчинив книжку, поглянув перед себе.

Мінливо блискуча золота ріка пополудневого сонячного світла облила верхи лісу, просякала сям то там здорові стіни зелені над його головою та вузькими й мерехтливими струмками, втискалася йому у вічі й малювала на його обличчі світлотінні меріжки. У примарній тиші кругом себе, у близькій безлічі дерев і гілля й листя і в небесній синій далечі, яка пронизувала море зелені над ним, Іван шукав одповіді на питання, що вже довгі місяці безпереривно стукало йому до свідомості.

І здавалося Іванові Куценкові, що з папороті, зі сосон, дубів і з книжки, і з небесної блакиті йде до нього голос:

— Сину, вертайся до школи! Не тобі постійне місце тут.

Зелено-світляну тишу перебив нараз Куценко голосом, котрого сам злякався:

— Я хочу вмерти!..

* * *

Гілка папороті похилилася йому на босу ногу.

Іван дивився довго на оту ростинку й обізвався до неї, мовби до живої людської істоти:

— Колись я вчився у гімназії, що ти, папороте, була великанським деревом, більшим од цього дуба, що стоїть напроти мене... Чия ж це вина, що ти так помарніла?.. Невже твій брат тебе зненавидів?..

Мозолистою долонею погладив папороть.

— Ти тепер марна, зав'яла... Та проте, слаба рослинко, тобі на світі краще жити, ніж мені...

Тебе чужі велетні прийняли до своєї рідні... Ти спокійно можеш коротати свою долю під опікою дубів, сосон, смерек... Можеш заповнити кволе животіння снами про свою велику, славну минувшину...

Яка ж моя минувшина?.. Яка майбутність?..

Я хотів у батька стати навіть наймитом... таким дрібним єством у своїй родині, як ти, папороте, між дубами та соснами...

Не судилося...

Іван Куценко відчинив "Метаморфози" Овідія і спинився на пісні, що у ній поет розказує про дівчину, яка перемінилася у гомін. Колись Іван любив цю пісню і здав її професорові з власної пильності. Тепер він був цікавий, чи ще зрозуміє її зміст по-латині. Читав голосно, і його обличчя заясніло радощами, бо переконався, що нічого не забув. Вийняв олівець і папір та став пробувати переспівати цю пісню на українську мову. Кілька годин мучився і здавалося йому, що найважніше місце добре переспівав по-своєму. Голосно читав:

— "Будиться хлопець зі сну, роздивляється в мовчазнім лісі.

І несподіваний страх його серце кліщами хапає:

— Де вона, мила моя?.. Де поділась моя душа й сонце?..

Ще тому мить була тут, розмовляла зі мною сердечно.

Слово кохання мені щебетала, про щастя співала,

Шию вогняно мені обіймала, мене цілувала.

Глухо та пусто тепер, кругом мене усе почорніло".

Наче в смертному сні спить-мовчить увесь ліс і життя все.

Тугою гнаний юнак, битий болем, бичами розпуки,

Мов божевільний блука по всіх нетрях і борах, зворах,

Руку до уст приклада і гукає та кличе, благає,

Наче смерть будить зі сну, своїм словом весь ліс роздирає:

— Люба, кохана моя, моя доле і світло моє ти,

Прошу, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?.."

Кликнув, замовк, наслуха — нараз чує іздалеку: "Де ти?.."

Радістю серце його стріпотіло, й він кличе до неї:

— Люба, я тут, тебе жду та шукаю тебе довго, тут я!

Знов на палкі ті слова чує голос іздалеку: "Тут я!"

— Жди мене, мила, он там! Я шукаю тебе, йду до тебе.

Чує: до нього летять чародійні слова: "йду до тебе".

Але даремно шука раз у раз її, гомін лиш чує.

Сумнівом мучений, він посилає питання в ліс: Хто ти?

В уха його слово б'є таємниче, сумне, страшне: "Хто ти?.."

Кинувсь на землю юнак, головою б'є дерево з болю:

— Ах, моя мила, життя, моя мрія світляна — небезпечна,

Все обернулося лиш у порожній, марний, пустий гомін,

З глибіні лісу ідуть знов до нього слова: "Пустий гомін".

Куценко так захопився переспівом, що забув свою теперішню долю. Раз йому здавалося, що він декламує у класі, а професор і товариші слухають його, то знов уявляв собі, що він є тим юнаком, який кличе й шукає якесь добре й любе єство, котре покинуло його, щоби перемінитися в розвійний звук, у далекий гомін.

Усі дерева в лісі, зілля, папороть, яруги й чагарі слухали серед запашної тиші Куценкового оповідання про дивну долю дівчини і хлопця.

II

Коли Іван уже кілька разів повторив голосно питання пісні "Де ти?", нараз неначе по якійсь таємній і хрустально-павутинній нитці пролетів до його вуха, ніби в завороженому сні, то знов немов наяві вимріяний голос:

— Де ти?..

Куценко збентежився, перестав декламувати та наслухував.

По якійсь хвилині голосно спитав:

— Хто ти?..

І знов почув такий самий, як попереду, ніжний і далекий, таємничий, сонно-мрійний голос:

— Хто ти?..

Куценко вхопив себе рукою за голову:

— Чоло гаряче... Невже мені причулося?..

Коли на поновне питання ще раз обізвався той самий голос, Іван міркував, що це не гомін його власних слів, бо той голос, тоненький, дитячий або жіночий. З'ясував собі це таким чином, що в лісі мусить якась мати з дитиною ягоди збирати, й та дитина повторює останні слова.

Перестав декламувати, сів під сосну та розгублено впер очі в соковиту зелень гущавини напроти себе.

Нараз чує в повіні листя кущів якийсь обережний, ніжний шелест, ніби вуж повзе по засохлім зіллі й по листках... У найближчій хвилині в одному місці гілля зелені сколихнулося й Іван бачить, як дві ніжні, калиново-цвітні руки розхиляють листя, роблять у гущавині віконце, з котрого показується йому чудове, як весна, осяйно-біле лице, а з нього дивиться на нього двоє великих синіх, як небо, очей, із яких б'є цікавість і велике здивування...

Іван хоче зірватися на ноги й запитати, хто це?.. Однак не в силі рушитися з місця й вимовити слово. Неначе живична сила сосни прикувала його до пня, так він сидить і німо та бентежно позирає на те дивне жіноче обличчя, на котрому сонце, гілля і листки малюють мережанку таємної світлотіні.

І ось на хвилинку Йванові здається, що він безупинним виголошуванням пісні про дівчину-гомін вичарував її зі сумерків століть, із-поза меж двох тисяч літ назад до життя...

І єство, що колись обернулося в розвійну тінь, у тужливо-вирійний гомін, тепер воскресло і стоїть перед ним, як жива дійсність, як надземна тайна, як сонце у казці вимріяне...

А з очей тієї постаті пливе на нього вогняними смугами якась незбагнута сила, що приголомшує його та до землі приковує, а його убогу душу вириває з корінням зі сірості життя й несе її кудись... далеко... поза межі блудного колеса, в котрім судилося людині коротати вік...

Коли Іван після напруженого зусилля одірвав на хвилинку свої очі від тієї загадкової жіночої подоби, його збентеження й одеревіння трошки помаліло. Він обі руки притулив до розпаленого чола й намагався спокійніше дивитися на неї.

Здавалося йому, що на рожево-білім і казково гарнім обличчі тієї дівочої яви боролася ввічливість із гордощами, цікавість із пустотливістю, боязкість із самовпевненістю та одчайдушністю, мовчання з бажанням говорити, повага з охотою сміятися...

Вкінці Іван почув силу запитати таємну дівчину тремтячим голосом:

— Хто ти?..

На це почув питання:

— Хто ти?..

— Я лісовик...

— Я мавка...

— Може, ти моя доля?..

— Твоя доля...

Іван почав поволі підводитися на ноги.

Та в тій же хвилині віконце зелені зачинилося й казкова дівчина розплилася.

Зараз опісля гущавина розгомоніла срібним сміхом, од якого Йванові мороз пішов по тілі.

Він сів знов під дерево і слухав, як сосни соснам, папороть папороті передавали одні одним розкішний гомін сміху дівчини-мавки.

Нараз він почув іржання коня. Жахнувся й подумав: "Смерть..."

У найближчій хвилині донісся до його вух різкий тупіт кінських копит, котрий дудонів щораз тихіше, аж цілком заглух.

III

Від зустрічі з незбагнутим видінням — дівчиною, доконувалася в Івановій душі велика зміна.

Коли він давніше ходив до лісу здебільше в діловій справі, себто зрубати дубчака на прожиток, то тепер він цілком закинув цю роботу. Сидів цілими днями в лісі та роздумував над тим, що бачив. Збирав докупи всю силу думки, щоби з'ясувати собі річево та розумно, що саме в його видінні було дійсністю, а що вицвітом його уяви.

Зі свого сидіння під сосною позирав на зачинене віконце в гущі зелені й сам собі дивувався, чого він раз у раз туди дивиться й чого так запрятує свої думки тим привидом?..

Облапував руками голову та переконувався, що чоло холодне, значить, розум супокійний і здоровий...

Радів і заохочував себе розбирати ту яву тверезо.

Мерщій зірвався на ноги й побіг на те місце, де було зелено обрамоване віконце, з котрого вона дивилася на нього.

Шукав між кущами слідів її ніг.

Та надаремне.

Це його стривожило.

— Чому немає сліду її ніг?..

І тут, і там... і скрізь... ніде не видно слідів її ніг...

Одначе там — у гущі, відкіля її голова дивилася на нього, там — дві малесенькі гілочки обчімхані...

Він думав:

"Одну зломила її права рука, другу ліва..."

Під сподом, на сухому листі, де вона стояти мусила, нема знаку...

Дивився неспокійно на своє порожнє місце під сосною та повторював її слова:

— Я мавка — твоя доля...

Пробирався далі крізь гущавину в той бік, відкіля після її сміху почув таємне, ніби по-людському розумне, але теж несамовите іржання коня...

На поляні у траві доглянув сліди кінських копит.

Ішов за тими слідами, аж вийшов на битий шлях, на котрому всякий слід затерся.

Серед мовчазних сосон дивився на дорогу перед себе й поза себе.

— Куди іти?.. Вперед?.. Назад?.. І де її шукати?..

Шлях іде в безкрає і заведе мене... куди?..

У край, що називається: нічогість.

* * *

Байдуже, чи ця загадкова дівчина — мавка була живим людським єством, чи маревом його розтуженої уяви: він хотів цю чародійну квітку виполоти та з корінням вирвати з убогої, запущеної грядки свойого життя.

Бо вона забрала йому спокій, одвернула його душу від теперішнього животіння, заставила його думати про щось високе і світляне, що для нього вже давно згубилося, затратилося в сірому піску буденщини.

Одначе, де він лиш не був, що лиш не думав, скрізь він бачив, як синя глибина її очей манить його до себе, мов безодня, і все чув її слова:

"Шукай мене!.. Я — твоя доля..."

* * *

Чим довше Іван надаремне шукав мавки, тим більше вірив, що найде її.

1 2 3 4 5 6 7