Тополя жовтіє,
Верби, лози опадають,
Берест червоніє.
Скрізь, де глянеш, пусто в полі,
Де-где козак оре, –
І вже птиця в край тепліший
Одліта за море.
Вже не гріє сонце ясне,
Мовби одцуралась,
Та і небо скрізь, як глянеш,
У туман убралось.
Скучно, правда, – та є думка,
Що весною знову
Лист зелений заквітчає
Байрак і дуброву;
Все оживе, що пов'яне,
Все помолодіє,
Веселіше сонце гляне
І землю пригріє.
Господь верне чоловіку
Усе утішаться –
Квітки, сонце… Його ж весні
Уже не вертаться!
Не вернуться ж і до мене
Літа молодії:
Що день божий, що час божий
І мій лист жовтіє.
Оттак, бува, засумую,
Як серце озветься, –
А я його здавлю горем
Та й скажу: "Минеться!
Бо вже люди не ті стали,
Що були колись-то;
Тепер усе – злото, злото, –
Бажають користі;
Тепер душа, тепер серце
Звелися нінащо:
Буде добре, аби гроші –
Хоть ти і ледащо".
Здавлю ж горем своє серце
Та й скажу: "Минеться!"
Аж і чую, боже милий,
Як доля сміється.
"Ні, козаче, – вона каже, –
То спрежду бувало:
Поки цвів ти, як калина,
То й лихо минало.
Тоді і я, твоя доля,
Була молодою,
Була добра, не хотіла
Говорить з тобою.
Тепер – слухай, мій козаче! –
З серцем горе жити,
Як озветься, що й не знаєш,
Куди його діти.
Чи ти бачиш, як в колодязь
Упустять відерце?
Воно плава само собі –
Ото твоє серце!
Що в колодязі даремно
Мусить вік дожити,
Воно, може, й води повне –
Так нікому пити.
Отак тепер, – скажу правду, –
Як теє вірне серце,
Ані к селу ні к городу
Чоловіку серце".
І знов доля засміялась,
Мені смуно стало,
І важке, як ніби камінь,
Щось у душу впало.
"Бог з тобою, моя доле!" –
Кажу їй у вічі, –
Здихну тяжко, гляну вгору,
Перехрещусь тричі.
Та й подумаю, як кажуть
В світі добрі люде:
"Що було вже, те бачили,
Побачим, що буде".