"Та́к буду я ждати!"…
-Писа́тиму за́раз!-
Машина помчалась;
Умита сльозами
Матуся зосталась.
"Ну, швидко ж напише!"…
Та́к! – донечка мила
Найперше від всього
Папе́рцю купила;
Та тільки пожде́ш ти,
Матусю кохана:
Той перший листочок –
До пана Романа!...
Радощі й смуток
Два паниченьки моторні, край воріт
Роздивлялись на весілля через пліт,
На весілля те мужицькеє просте, —-
Розмовляючи про сеє, та про те.
"Чуєш, братику! — так перший промовляв,
Що попе́реду стояв та пильнував.—
Чуєш, бубни тут як ве́село гудуть!
Бачиш, танці тут як вті́шливо ідуть!
Тропака як хлопці шпарко, хвацько б'ють!
Цокотять підкі́вки жваво в молодиць,
Мають стьонжки вкруг дівочих свіжих лиць!
І веселістю найщиршою горять
Очі всіх, промі́нням ра́дісним блищать.
Ех, їй-богу, єсть щасли́вий оцей гурт!
Щастя спра́вжнєє вживається оту́т…
Невели́кі в їх потреби — се дарма́!
Та зате в їх сму́тку нашого нема.
Ми живем нехай в достатку, у добрі,
Та од нас вони щасли́вші, далебі!
Що́ з розкошів, що́ з достатку нам того?
Сві́том ну́димо, стражда́єм од всього!"
"Та́к-то та́к! — товариш другий одпові́в.—
З сього гурту, мабуть, всякий би волі́в
Помінятися хоть за́раз на твій стан
(Хай багацько, кажеш, має він доган!),
Але ти́ не схочеш стать на місце їх:
Кинуть "сму́ток", заживати їх "уті́х"!"
Стиха за́здрісний од пло́ту одступи́всь,
Де на бі́льшеє він щастя задививсь;
До будинку ж свого "су́много" подавсь,
До товариша чого́сь не озива́всь…
"Jaiousie d'artiste"
(Мистецькі заздрощі)
"Мисте́цькі за́здрощі". – Ну що ж, панове,
Чи до ладу́ це слово но́ве?...
Ох, сло́во то саме́є?...
Нехай хоть і нове́є
Та "за́здрощів мистецьких" почува́ння
Либо́нь і в нас у "щи'рій" Україні, —
Неначе шашель в гарній скрині, —
Живе!... Ох всю́ди теє почування зрива́ тяжке́ ворогува́ння,
Між душ славутних навіть та велебних,
Призво́дить їх до діл гане́бних, —
Товаришу вчинять подію таємну́!
Звичайно ж, потайну́!...
"Служіння хи́стові" і "пра́ця спі'льна",
"Брате́рство", "при́язнь щільна",-
Ті краснії слова невже не впинять,
Із серця "за́здрощів мисте́цьких" не здолають вийнять?...
Егеж, француз один оповідає.
(Як бреше ві́н, — неправда і моя́!
Хоть задавать брехню нам двом не подобає, —
Не до сподоби стане байка вам, —
Тоді брехню завдайте нам!...)
Так отже: був собі один "мисте́ць",-
Прославлений співець,
Тено́р у опері столичній.
Спивець прекрасніший, величний!
Ну, просто, соловей! Та що́ той соловей!...
В театрі ж зібраних людей
Немало й те́ пак чарувало,
Та бучнеє плескання в їх зривало,-
Що з те́нором однаково й сопра́но
Співала гарно, мов той жайворонок рано!
Дуету красного у двох співать почнуть,
То зо всіх бо́ків "бра́во" тільки чуть!
Дуети ж милії співці́ співали,
Та далі – в спра́вжньому коханні запалали…
І прилучилось те "святе́ коха́ння"
Тено́ра та сопрано – до придбання
Їм слави бі́льшої іще та шани од громади!
Знайшли бо співи їх ще більшої принади:
Зага́рою, натхне́нням їх лунає голос,
Хвилює зграйно, як на ниві колос
Від любого дихання вітерця;
І гра́, і голоси́ їх – ва́блять, порива́ють!
Не знає гурт, чи славного митця́
Нагородити більш, чи мають
На теє більше право надзвичайні співи
Митцевої подру́ги, "Діви".
І лаврами обох їх укривають.
Побралися ж вони, — так люди вповідають.
І потопають в щасті, в спільній славі
Коханці двоє, очі їх іскряві
Прия́зню сяють щирою, так любо, чуло!...
Коли ж пак ро́ків два́ мину́ло
Бог знає, що́ робилося з тено́ром!
Чи то́ спізнався він з клопо́тами та го́рем
Жонатої людини, чи задо́сить впився
Отим напитком раювання,
Досягненого, по́вного коха́ння, —
А тільки він в театрі уявився
З якого часу вже не тим!... Згубив загару,
Що додавала стільки жару,
(Ота – кохання чарівни́ча сила!)
Що так недавно ще йому красила
І гру́, і солов'їний спів!
Колишній голос помарнів! –
В дружиноньки ж його, нівроку,
Все кра́щав голосок щороку;
Тоді була не впо́вні розвилася, —
Тепер же наче квітка та рожева розцвілася!
Добрала си́ли в го́лосі, пиша́є у красі'.
Ну, просто, на кону́ уя́виться, то всі
Не тя́мляться од вті́хи, порива́ння
Й дале́ко перева́жне шанування
Проти тено́ра – їй складають:
ЇЇ щиріше зустрічають,
Її дару́нками, квітками осипають.
За його ж, те́нора, юрба́ не дба́є наче…
Але вразила се́рденько найпаче
Йому громада в бенефіс дружини:
Для неї добра пак була і щохвилини
Жадану любку ту хвалою окривала.
(Дружинонька ж, звичайно, статкува́ла!...)
От,— "Діва" красная, на по́клики громади,
Виходить з мужом-те́нором під руку.
Якої ж серцю завдала досади!
Став розлягатися театр од гуку:
"Не тре́ба те́нора, не треба його!
Саму́ співа́чку чарівну́ю!"
І зала загула́ од браво навісно́го,
Квітки' посипались на "Діву" — самотну́ю!...
А погордо́ваний мисте́ць десь оддалі́к зостався…
У темному кутку душею він картався!
З сумно́ю думкою вертавсь додому з нею,
Дружиною-спере́чницею тею…
Прийшов же бенефіс і те́нора самого.
Невже ж то пак од його –
Й тепер дружина шану ту одійме?...
Як буде? – го́рдеє чоло́ йому обійме
Віне́ць лавро́вий, чи пак знов упнеться
У серце – за́здрощів лиш гострая тернина?...
Вже ж на кону́ обо́є. Ва́жкая хвилина…
Співа мистець, на способи́ найкращії береться, —
І браво голосне́ йому дісталось.
А от співа вона. Що в залі сталось?!
В сере́дині поважного співання
Зненацька тихеє свистання,
Та шикання зловісне розляглося.
Сп'яти́лась бідная співачка, — збилася із співу,
Неві́рні ноти стала брать… Тоді од гніву
На те співання недоладне – пронеслося
Вгорі, внизу, зневажним хором,
Ще дужче шикання та свист… О, сором!
Освистана зосталася співачка!
Про що́ ж після іще́ дізналась неборачка?!
Що то ж її дружина мила
Зневагу тяжку їй вчинила:
То муж її той гурт найняв, —
Щоб він сперечницю-дружину освистав!...
Так о́т вам – "за́здрощі митця!"…
Чи сподоби ж вам, панове, байка ця?
Терешко
Давненько ледачий Терешко блукав
Все десь по чужих українах,
А далі яко́сь завітав –
Спочити на рідних руїнах.
Так де ж тобі, — справді руїна!
Колись то хороша, схилилась на бі́к
Та батьківська давня хатина;
Будо́ва уся мов громада калік.
"Гай,гай! Ну й осе́ля у мене!
Дивися лиш, куме Семене!"
Терешко до кума мовляв:
Ото́ вже великий би розум я мав,
Коли б я держався сумно́ї осе́лі!
Вночі́ аж боюсь на своїй я постелі: —
Страхають дідівські привиддя!
(Бо трошки старих я таки пам'ятаю,
То тож і лякає отеє сновиддя!...)
Звичайно, — що пу́стка! Оце ж таки маю
Гара́зд я од їх одхреститься,-
То може не будуть і сниться!...
Удень же й спокійно поглянеш по дво́рі,
То теж не велика утіха:
Обсмикана хатняя стріха,
Розвалена клуня, похилі комори!
Але що найбільше мене тут діймає,
Так се пак оте, що й садочка немає!
В сусідів навколо буяють садки
І родять там яблука добрі, грушки;
А в ме́не? – Ну со́ром, та й годі!
Аж са́м я сміюся лихій тій пригоді!
Воно то садочок і в мене стремить,
Та мо́жна ж хіба ним себе загодить?
Адже ж як зібрати усю "садови́ну",
То можна забрати в одненьку торбину!
Ті добрі грушки́, та дрібне́нькі кисли́чки,
Що я́кось у себе я був назбирав, —
Та вле́жатись добре до схо́ву поклав, —
Займають в коморі лиш зо́ дві полички!...
Ні, цур же йому – і похилій хатині,
І то́му садочку бридко́му,
Злиде́нному спадку по вмерлій родині!
К сусіду приб'юся якому.
Мабуть садовни́чим к сусідам наймуся, —
Бо я ж таки зна́юсь на тім!
Нехай-но побачать, як пи́льно візьмуся,
Як буду чуде́сно робити я їм!
Не снилося навіть, яку я прекрасну
Їм виведу о́воч, — і добру, і ря́сну,-
Нехай тільки шиють торбини!"
_Гай! Кумцю Терешку! – Семен тут укинув:
Бодай з дурним розумом був ти загинув!
Так підеш у на́йми? Боїшся хатини,
Що пусткою стала у тебе?
Не хочеш ти праці узяти на себе,
Щоб хатою сталася пустка ота?
Ляка́є тебе тільки – слава свята!
Зане́дбаний, кажеш ти, рідний куток,
Лихи́й та злиде́нний той батьків садок;
А ти ж хіба хати глядів?
А ти ж хіба сад той садив?
Сусі́дові маєш садочки щепити,
Поши́ті торбини охочий повнити;
Себе́ ж – хіба хочеш ти в ду́рні пошити?
Аже ж як поси́дів який ти годок,
То міг би ж ти свій насадити садок!
Письмо́вці деко́трі, не з ва́с то зразо́к?
Орел на визво́лі
— "Лети собі на волю! З тебе клітки буде!" —
Сказали раз орлові добрі люди,
Що роки довгії його держали
В неволі темній, в тузі, у печалі.
— "Лети"!..— І опинивсь орел на волі,
На світлі ясному, у чистім полі.
І озирнувсь навколо неборак.
Побачив він лани́ знайомі, луг-байрак,
Де в вільній ро́зкоші кохався він колись,
Де в того дуба кучері зеленії вились,
Що був йому причалом по літанню,
І часто так з'являвся в спогаданню!..
Орел побачив небо те безкрає,
Куди тепер поли́нути він має,
Свої в повітрі розпустивши крила —
Надії, думки гордої вітрила.
І стрепенув орел крила́ми знову,
Хотів до хмар полинуть на розмо́ву.
Та ба! Занадто довго ну́дився в неволі!
Зомліли крила. Згризли серця болі
Колишню міць велику,— не ставало сили
Туди летіть, куди було носили
Орла колишні думоньки охочі;
Ося́йне сві́тло сонцеве вражало очі,
Що помарніли в су́мнім полоні́.
І опустивсь орел понизині́,
Упав на дуб той кучерявий, рідний,
Хотів насилу там зібратись, бідний!
Та вже ж там інші, ду́жчії орли сиділи —
Ні стану, ні журби його не зрозуміли,
Знебу́лого — крилом з пого́рдою одбили!
Траплялось бачить вам орла такого?
Ох, тяжко так дивитися на нього!
Совка
— Панночко! Тута хлоп'ята
Совку у двір принесли:
Сива такая, чубата!
Ви б подивитись прийшли!-
Вчула панянка маленька
Ту новину́ і пішла;
Птаха здалась їй гарне́нька,
Панночка совку взяла.
Ще ж і взяла у покої,
Та щоб самій доглядать;
Ша́ни довіку такої
Совці в гаю́ не видать!
Їсти і пить доношає
Панна в куточок сові, —
Так то за неї вже дбає,
Тільки сова в голові!
Рада б сама не доїсти,
Тільки б сову годувать,
Тільки б край совоньки сісти,
М'ясом її запихать,-
М'ясом і всяким запасом.
Шана хіба ж то мала?-
Тиждень минув же тим часом,
Зміна велика зайшла:
-Панночко! Совка привчилась?
Чи пак її вже нема? –
-"Чорт її знає де ділась!"
Мовить дівча: — "Та дарма́!"
"Пі́дла та совка такая:
"Ди́виться хи́жо, як вовк,
"Дзьобом за пальці стискає!
"Цур їй" — І голос замовк
Панноччин десь у садочку…
Власне ж отак-то, бігме́,
Часом чужу чиюсь до́чку,
Бідну дитинку, візьме́ –
Пані яка добротлива,
На виховання к собі;
Доля ж дитини щаслива
Буде зовсім як сові:
Спе́ршу цукерками пхають,
Панську виго́ду дають;
По́тім… дивись, — занехають!
(Добре як в шию не б'ють!)
Часом же теє буває:
-Де́ ж вихова́нка, мадам? –
Па́ні ж одмовить: — "Бог знає!...
"Я не скажу того вам!...
"Якось з оче́й утеряла!
"Та і не сто́їть вона
"Кло́потів тих, що я мала:
"Дика така, та дурна́"
Свинка
У пані свинка годувалась.
Ох, то́ж-то в ро́зкоші кохалась!
В догодонці такій
Жила в маєтку, у якій
Живе не кожная безрога.
Отож Настусенька небога,
Служниця паніна, щораз
Носила свинці тій запас.
А ще до то́го, що на пле́чах
Та в це́бри Настя доношала,
Сама ще свинка походжала
Та всячину собі збирала.
Вже та́к — що зна́лася на ре́чах!..
Тим часом трапилася штучка,
Якої свинка не вживала,
Відко́ли в пані пробувала.
(Правдива вийшла "закарлючка"!).
Яко́сь до столу щось такеє
Страшенно добреє, смачнеє
З мигдалів ку́хар готував.
Обрав мигдалі й наскидав
Лушпин додо́лу він чимало —
Прито́му ж, звісно, що упало
Штук кі́лька й зерняток сами́х.
"Ану ж отсе на сміх,
З лушпинням і мигдалі вкупці
Оддам годо́ванці-голубці!" —
Про свинку Настя так міркує,
Так, прибираючи, кепкує,
Докупи ж зернята змела,
В хлівець до свинки однесла.
Звичайно, свинка — уминає!
А Настя, стоячи, й питає:
— Ну, чушко, дякуєш мені
За тії зе́рнята смачні́?
Чи не гостинця ж ниньки ма́ла? —
А свинка плямкає помалу:
— Чекай-но, розжую,
То й думку вимовлю свою!
Ну о́т же! Як тобі сказати?
Чи правду щирую мовляти?
— Авжеж не як!
Звичайно так:
По щи́рості кажи!
— Так знаєш, Насте, що́: біжи
Та жо́лудів, як вчора, мені дай!
От то́ поживок, просто рай!
— А, на тебе́ нещастя! —
Мовляє свинці Настя.—
Мигда́лі ти на жо́луді міняєш?
— Ет, говори що знаєш!
А я тобі скажу слова давніші,
Бо те одно, що бі́льші,
Та таки й смачні́ші!
Як іншого "знавця́" по щирості спитаєш,
То одповідь таку частесенько спіткаєш.
Сама з собою…
(З народного)
Донечку матінка заміж одда́ла.
Доня, прощаючись, в мами питала;
— Мамо, голубонько, в гості до мене
Будете ви та ко́ли пак напе́вне?
Буду, дитинонько! Ти ж моя утко!
Тільки не можу сказати, як хутко.
В гості тоді́ я до тебе прибуду,
Та як отую нови́ну здобуду,
Що говорити сама́ із собо́ю
Станеш ти в хаті.