Думки-мережанки
Олена Пчілка
1886 р.
Адаптований текст підготував Костянтин Юрійович Дахно
І
З новим роком
З летінням часу полохливим —
Іще один минулий рік,
Провівши поглядом думливим,
Збули, згубили ми на вік!...
Та в милім, щирому околі.
Серед братерства свойого,
Зібрались ми вітать по волі
Новий рік — прóміння його!
До чого ж смуток?... Спогадання
Журливі зникнуть хай від нас, —
Хай не темнять сумні вважання
Сей урочистий, хвальний час!
Нам не страшна лиха подія,
Поки в нас б'ється кров жива, —
Поки ще жевріє надія,
Поки нам серце зогріва!
Коли ж пак темрява і в душу
Несвіцьким гостем завирне, —
Тоді стає́м в юрбу́ байдужу,
Холоне серденько рвяне́…
Здіймімо ж повную-повницю
За дні прийдешніх — ясні́,
Нову вітаймо зоряницю,
Лишивши думоньки смутні!
Перед блакитним морем
Перед блакитним морем, в світлі я́снім,
Стоїть дівчи́на молода, —
Між лаврів, олеандр, в гурті прекраснім,
Про що хорошая гада?...
Дивіться також
- Олена Пчілка — Снігир та Щиглик
- Олена Пчілка — Осіннє листя
- Олена Пчілка — Пісеньки до сну
- Ще 135 творів →
В далекій рідній стороні:
Там степ німий простягся геть розлогий,
Неначе спить у тяжкім сні;
Край хуторця самотная криниця, —
Вода тихесенько бренить;
Самотная схилилася вербиця,—
Спустивши кучері стоїть…
Дівчина кинулась, зорить довкола,—
Десь близько пісня прогула…
О! Як не схожа тая баркаролла
З піснями хутора була!
Останні квіти
Сама бліда, в одінні легкім, білім,
Сиділа хворая вона;—
Перед її ж вікном барвистий килим
Прослала красная весна:
Травиця зеленіла, дрібні квіти
Вітались у́сміхом своїм,
І листом молодим тремтіли віти.
Кохались в прóмінні я́снім.
Головоньку на руку похиливши,
Склонилась хворая бліда,—
В садочок смутні очі утопивши,
Дивилась бідная…. Шкода́!
Натури вставшої привіт первісний
Здававсь останнім для її,—
Не їй світив той промінь благовірний,
Не їй співали солов'ї!...
У хату вибігла дівчинка, красуня
З квітками ясними в руці,
Мовлявши: "Глянь коханая мамуня.
"На гарні кві́тоньки оці!
"Я посаджу їх у твоїм куточку,
"Де посадила рожу ти;
"Сі ж квіточки й на то́й рік у садочку
"В нас будуть гарненько цвісти!"
Щебече доня, мати ж їй плечиці
Руками з жалем обвила,
Поцілувавши донині очиці,
"На то́й рік", в думці мати говорила,
"Мені квіток сих не видать!
"Й тебе, й тебе, моя дитино мила,
"Мені не бачить не кохать!"...
Посмертна шана
Поважно улицею йде́ юрба́ густая,
Старії люде і громада молодая.
Іду́ть, іду́ть усі́ у хвилях урочистих,
В своїх бажаннях серця, пориваннях чистих
Поетові додати "довг останній",—
Скористувати час отой придатний,
Коли в останню путь іде він з цього світу,
Коли труну його, єдвабами оббиту,
Із хати взявши цілою юрбою, бучно,
Із співами провадять пишно, гучно…
І принесуть труну до смутної оселі,
Тії холодної, довічної постелі;
І речі залучають чулі, розмаїті,
У перли красномовства штучного одіті;
І на могилу гарнії вінки положуть.—
Чи шана ж та, чи ті вінки поможуть?
Тому, хто цілий вік болів душею, серцем
І в землю ліг, утомлений тим герцем
З байдужістю свого ріднóго люду,
З котро́го занять хотів сліпецькую полуду!
Де ж перше ти була, юрба тепер прихильна,
Від кóтрої гуде околиця могильна?
Де ж ти була тоді, як, серцем одинокий,
Поет величний твій у темряві глибокій
Самотного життя провадив дні тяжкії
І сльози проливав за тебе ті гіркії!...
Де ви були, проречистиї красномовні,
Старі і молоді товариші письмовій,
Тоді, як друг живи́й ваш прагнув слова,
Палко́го почуття? Німи́ла ваша мова,
Не заглушила,— ні! — ворожого гукання,
Догани дурнів, подлого клепання
На душу чистую! Тоді пак ви мовчали,—
У серце друга більшої отрути доливали!
Тепер згадали все́ життя його минуле,
Тепер прилюдно ви сказали слово чуле!...
Ба!... за вінок життя терновий всі співцеві
Поклали на могилу ті вінки рожеві!—
Прощання
Прощай, моя люба, прощай, моя мила!
Подай мені руку твою!
Прийми ж ти голубко моя сизокрила,
Остатнюю сповідь мою:
Мандрую, кохана, в непевну дорогу,
В тяжку невідомую путь;
Судилось здобути мені перемогу,
Чи ранньою смертю заснуть?...
Хай буде, як буде! Не маю вертатись
Назад з того шляху, що взяв,
Не маю тії корогви одцуратись,
Що вільно і щиро я зняв.
Жили ж поривання й надії палкії
У нас, моя вірна в обох,—
Ми щирую віру і думи святії
З тобою кохали удвох;
Чи треба ж казать, що тебе не забуду?
Нехай не турбується серце твоє!
З останнім диханням хіба я позбуду
І думи й кохання моє!
Прощай! Хай очей твоїх ясне сіяння
Просвітить непевную путь,
Хай любі стискання руки, цілування—
Не жаль, а одвагу дають!
На стріванні
(пісня)
"Ой вечер вечер, вже вечеріє,—
Моє серде́нько все веселіє!...
Котися ж, я́сне сонечко з неба,—
Світлонька тво́го, мені не треба:
Зійде для мене другеє сонце,
Як прийде милий, стукне в віконце!...
Ой вечер, вечер, вже й ніч темненька.
Мойму милóму стежка видненька;
Стежка видненька, іти зблизенька,
Впущу в садочок, не вглядить ненька…
Як упускала ж,— ручку стискала,
Як випускала ж,— з жалю вмлівала:
Ой згасли, згасли зіронька срібні,
Переспівами пташечки дрібні;
Ой зблід на небі, місяць ясненький,—
Іди, мій милий! Вже ж день біленький!...
Іди, козаче! Іди, мій орле!...
На що зійшлись ми на люте горе!
На що ж тебе я вірно кохаю,—
Ми ж розійде́мся, як сте́жки в гаю…
Нам не судилось жити у парі,
Закрили щастя чорнії хмари!
Ой буду ж плакать, буду тужити,
Без тебе ж, орле,—в світі не жити!
Умиюсь слі́зьми, заплачу згірка,—
До тебе ж вийду, як зійде зірка!"...
Люлі-люлі…
Спи, моя доненько, спи, моя доленько!
Я колишу на руках;
А як заснеш, моя ясная зоренько,—
Сяду в тебе в головах.
Ласка ж та пильная, чула, прихильная,
Буде твій сон стерегти;
Мати глядить тебе, квітко похильная,—
Щиро впевняйся їй ти.
І все життя своє буду, дитя моє,
Серцем тебе пильнувать,
І спочування повік таке самеє
Буду тобі уділять:
Як не вграватиме, світлом сіятиме,
Ра́дістю серце моє,—
Горе голубки його розбиватиме,
Ра́дість журбо́ю пов'є!...
Вгляжу ж в очах твоїх щастя блискучеє,—
З любкою я обіймусь
І задавлю в собі горе пекучеє—
І до тебе́ усміхнусь!...
Спи ж, моя доненько! Спи, моя зоренько!
Спи, моє щастя ясне́!
Хай обмина тебе лихо і горенько
Та на грудях у мене́!"
Сердечні турботи…
Хороша, напро́чуд хороша Марія!
Як квітка у мами зросла!
Що гарна ж вона, як велична лелія,
По містові чутка пішла.
Лицяються хлопці, круг хатоньки в'ються,
Як пчілоньки тії, бігме!
Лицяються!... Речі солодкій ллються,—
Та котрий за се́бе візьме́?...
Міркує Марія за речі ті любі,
Міркує, спогадує хлопців усіх:
Від кого нарешті у певному шлюбі
Надіятись милих утіх?—
"Сусіда Микола! Чи тож пак не гожий?
Чи тож не вродливець-козак!
Як глянеш на його,— який він хороший,—
Трепещеться серденько так!
Стрункий, кучерявий, у личку смуглявім
Рожевая краска горить;
А оченьки поглядом,— ясним, іскрявим,—
Ну, сказано, сушить-в'ялить!
Ба! Гарний!... Нема що про те і казати!
Найкращий од всіх… Та дарма!
В сусіди Миколи,— шкода і гадати!—
Лиш красная врода сама!...
А в інших?— Ах, на що там думати довго!
Хто ж буде од князя багатший у нас?
І коні, й коляски, й маєток до того
Зостався іще про запас.
Я ждала учора… та князь не приходив!...
Невже ж та прихильність мине?...
На балю ж остатнім очей він не зводив,—
Ох, так закохався в мене!"...
Хороша Марія зникає в садочку,
Задумана вийшла така;
Аж там у квітниці, в затишнім куточку,
Сусіда Микола чека…
Іде він, вітає, за ручку стискає,
Сіда край Марії, — а голос тремтить;—
В сей ранок Марія напевне дознає,
Як серденько в його болить!
І речі палкії вродливий здіймає,—
Сказав він Марії, що змиг:
Життя своє все положить обіщає
Дівчи́ні коханій до ніг!...
Загаялась довго Марія в квітниці!
Іде у світлицю з садка;
Палають огнем її чорні очиці,
Тремтить її біла рука!...
Аж там у світлиці спіткала загадку,—
Листочок од князя лежить;
Пізнала Марія ту княжу печатку,—
Зірвала її в одну мить!
Ну й ранок удався!— І князь освідчає
Кохання своє запальне:
Марію до шлюбу узять він бажає,—
Те має "за щастя одне"!...
І жде "на одпо́відь!" В такую хвилину
Що ж в світі Марії робить?...
"Я згоджуюсь князеві стать за дружину!"
Нарешті одповідь летить…
А як же з Миколою?— може спитати
Цікава:— не тяжко ж було
Марії оту плетеницю порвати,
Що любе кохання сплело?—
Ох, де вже не тяжко?!... Велика досада
Хіба не лишила сліда?
Погляне Марія у ясні свічада:—
"Мій Боже! Яка я бліда!"...
Півроку минуло.— Веселії вісті!
Ще краще Марія цвіте:
Про гарну княгиню — у більшому місті
Ще більшая чутка іде!
І молодь за нею й поважнії люди,—
Усіх вона зводить з ума;
Юрба́ закохáнців за нею усюди,—
Та тілько Миколи нема!...
Якóсь у театри сиділа Марія,—
Убрана, хороша, як зірка зорить!
Аж гляне, — не марна ж була та надія!—
Онь, онь де "Микола" сидить!
"Змінився ж як, Боже!... Та де ж парубочі
І сила й краса?!... Як змарнів!"...
Пильнує княгиня, зустрілися очі,—
Микола увесь затремтів.
Чекає княгиня, — невже ж пак Микола
Не прийде у ложу до їх?
А тут же веселість такая довкола!
І гомін безжурний, і сміх!
Ба! Ні… не прийшов!... А ждання́ стурбовано
Маріїно серце украй;
Ах! Довго Марія заснуть не здолала,
Вернувшись з театру в свій рай:
"Мій князю! Я хвора!—Загинути можу!
Знайди "Чарівний талісман!"
Насилу приспів на роскішному ложу
Княгиню французький роман.
Не до́сить турботи! Після́ у неділю
Марія газету взяла;
Між інших новин, у міському одділі,
Маленька там звістка була:
"В такім-то домочку, в таку-то годину,
Застрелився хлопець-юнак;
"Нещасне кохання звело в домовину",—
Кінчалася звістка отак.
"Микола" застре́ливсь!... І в тую хвилину
Не плакать Марії?! — камі́нна була б!
Зійшла ж до гостей у обідню годину—
Одягнена в чорний єдваб!
Волинські спо́гади
Волинь незабутня, країно славутня!
У пишній красі ти красуєш!
Здавен твою бачу українську вдачу,
Здавен мою душу чаруєш!
Я рідную мову, ту любу розмову,
В краях твоїх всюди вчуваю,
Те слово живуще,— віки́ невмируще,—
Я скрізь в тобі серцем вітаю.
І з словом жаданим, та з людом коханим,
Єднаєш ти в серці моєму—
Ти спо́гади ясні про милі та красні
Куточки в обширі твоєму.
Я іншу містину, як любу годину,
У думці ніколи не втрачу,—
В бездушнім просторі, у мертвім околі,
Живе своє серце там бачу:
У бли́сканню річки,— в ясній невеличкій,—
Обличчя ввижаються явні,
У гомоні гаю, в зеленім розмаю,
Розмови вчуваються давні…
Ви, Звягеля скелі, узгір'я веселі!
Ми з вами пак довго живали!
Найкращії літа з життя сього світа
Мої проміж вас пролітали!
Ти, Случе ігриста! Вода твоя бистра
Багацько умчала з собою
І щастя ясно́го і суму важкого
Мого,— утекло за водою!
Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний
Ховаєш старої давни́ни,—
Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала,
Були то хорошії днини!
Старезний твій замок, дідизни останок,
На вік в моїй думці зостався,
І пóвідь весняна, широка, — і давня
Та церковця, в котрій прощався
Мій дух із тобою!...