іля столу сидять батько з матір'ю. Мати шиє, батько газету читає.
Петрик бавиться на дивані: коника сідлає, в далеку дорогу збирається, про мандрівки за синє море мріє...
Глянула мати у вікно й каже батькові:
— Тітку Марфу чорт несе.
Петрик мерщій розсідлав коня, підвівся, щоб глянути у вікно на те диво дивне, та вже було пізно. Тітка Марфа стукача в двері.
Мати сказала:
— Увійдіть, будь ласка.
Коли тітка Марфа завітала до хати, мама ласкавим голосом запросила її сісти.
Тітка сіла, важко зітхнула й промовила:
— Ледве дійшла. Так ноги болять, так болять.
Петрик довго дивився на тітку Марфу й здивовано запитав:
— Тітко Марфо, хіба ви самі йшли?
— Та не їхала ж, а йшла, — відповіла тітка й усміхнулась.
— А ви ж, мамо, казали, що тітку Марфу чорт несе, — дорікнув Петрик.
Материне лице нараз і спалахнуло, потім зблідло. Вона похилила голову й дивилась на шитво.
Батько затулився газетою. Тітка Марфа підвелася й тихо вийшла. У хаті запала гнітюча тиша.
Минуло багато років. Петро став дорослий. Тепер у нього є дружина й синок Павлик.
Якось у гості до Петра прийшла стара мати. Погостювала. А тут і вечір.
Мати й роздумує вголос:
— Що його робити: чи додому йти, чи заночувати у вас? Сутеніє, а дорога далека.
— Ідіть, мамо, додому, — каже син Петро.
А Павлик саме на дивані бавився: коника сідлав, у далеку дорогу збирався, про мандрівку за синє море мріяв.
Як почув, що батько виряджає бабусю, мерщій і своє вставив:
— Я вам, бабусю, коника дам... Сідайте на нього і їдьте.
Бабуся одяглася й затулила хусткою обличчя.